Оксамит нездавнених літ - Корсак Иван Феодосеевич "Korsak" (читать книги онлайн бесплатно полные версии .TXT) 📗
А потім - танки на вулицях свободолюбивої столиці. Сивочолий старенький литовець з ціпком в руках проходить перед дулом танкової гармати, вперто не бажаючи помічати гусениць, що брязкають по асфальту... Молоді дівчата з антипатією відвертаються від увінчаних зірками десантників-прапороносців... Військовики в чорному просто з башт бронемашин вриваються у вікна Вільнюської консерваторії й викручують руки литовським музикантам, котрі виставили на посміх муляж “незабутнього” Брєжнєва...
Це вже було тоді, коли ми з батьком привезли до Литви друкувати брошуру “Хто вбив Степана Бандеру?”. Видання ґрунтувалося на текстах стенографії суду над вбивцею Степана Бандери та Льва Ребета Богданом Сташинським. Матеріал був настільки промовистим і цікавим, що книжечка згодом витерпіла три-чотири перевидання у Києві та Львові уже без нашої участі.
“Литовські” спогади - дуже гострі й донині. Власне кажучи, була такою й Україна - з тією лише, різницею, що нам, українцям, вдалося уникнути кровопролиття. На жаль, ми не погодилися на інше “кровопускання”. На те, яке інші нації добровільно провели над своїми суспільними організмами, позбуваючись поганої, хворої, чорної крові - віддаляючи від керівних посад прислужників режиму, людей зі старими радянськими психологічними комплексами, ненависників своєї історії й культури.
... Зате ми втрачали людей, таких потрібних у ті дні,здатних приймати мудрі рішення й впливати своїм авторитетом на громадян, розгублених внаслідок падіння тоталітаризму. Саме в розпал боротьби виїхав з містечка Горохова юрист, письменник і дисидент Євген Крамар, дослідницька праця якого на ниві української історії ще потребує осмислення. Відійшли у вічність авторитетні й шановані городяни - знаменитий лікар, просвітянин, громадський діяч Михайло Рощина та відомий учитель, автор підручників для школярів Василь Фещак. Одного за одним ховали ветеранів Української повстанської армії - свідків героїчної боротьби наших попередників.
Осмислюючи перебіг подій на початку 90-х, я часто задумуюсь над змістом діяльності національно-патріотичних організацій у провінції. Ким ми були і які досягнення могли вписати на чистих сторінках української політики? Люди без жодного досвіду, без засобів і коштів для своєї роботи, зі старими уявленнями про політичний істеблішмент держави, нав’язаними радянщиною. Ентузіасти, обтяжені домашніми обов’язками і злиднями економічної кризи. Наївні й легковірні свідки народження нової держави, у якій народ був тяжко вражений недугами замкнутого суспільства.
Адже ж усі ми були не готовими до справжнього державотворення, до нових реалій, котрі увірвалися з-за відкритих кордонів. Ми не могли конкурувати з нахабством кар’єристів і пройдисвітів, маючи за душею лише щире прагнення відкрити шляхи для пробудження всього українського у щойно проголошеній Українській державі. Я пригадую спроби Горохівської районної організації НРУ змінити суть влади в районі, позбавити її впливу комуністичної кон’юнктури - при незмінності суті влади у верхах! Постійне шукання кадрів, здатних на своїх посадах відстоювати українські інтереси... Один за одним від своїх обіцянок і проголошених на мітингах принципів відмовляються колишні лікар В.Салюк, прокурор В.Ковальчук, вчителька Т.Корольчук, котрі завдяки опозиційній хвилі опинилися в кабінетах колишнього райкому партії... Влада втягує їх у свій зачарований колообіг, змінюючи до невпізнання... А люди на вулицях ставлять кинджальне запитання: “Що зробив Рух для того, щоб нам краще жилося?!”
Важким дамокловим мечем зависало воно у жалюгідному й убогому приміщенні штабу НРУ під час загальних зборів ослабленої організації. Дух тотальної зневіри був реакцією на революційні події, він вривався у серця й самим рухівцям, подвижницька безкорислива праця яких не знаходила втілення й пошанування у своїй-таки державі. Та що там у державі - у власній організації. Після візитів до Горохова рухівського керівництва з області, яке буквально добивало, розламувало новими й новими міжусобицями лави колишніх однодумців, надходили дні безпросвітньої депресії...
Тепер ті колишні неприємності здаються дитячими хворобами становлення демократії. Політична боротьба перейшла у нову якість, вона сьогодні базується на інших технологіях. І тому в сучасних реаліях колишні активісти не раз відчувають стан своєрідної безпомічності. А події тих тривожних днів здаються низкою романтичних пригод, овіяних маєвом синьо-жовтих прапорів, перегуком до болю знайомих пісень, виспіваних - перевиспіваних у походах містами й селами нашої України. Навіть колишні сутички й пікети, холодний бетон біля парламенту, нагрітий спинами тисяч патріотів, приносять відчуття приємної ностальгії: якби не ми, то хто б перехилив терези долі українського народу, хто б розпочав прорив нашої держави до світової цивілізації?
Відтоді старі друзі по боротьбі пережили чимало. І девальвацію цінностей, і дріб’язковість політичних чвар, і наступ цинічного прагматизму. А врешті - й спробу запровадження нового тоталітаризму, придушення так важко завойованої свободи слова, введення цензури, не гіршої від комуністичної. У такі хвилини згадуються справді вільні для живого слова сторінки “Народної трибуни”, газети, яка стала явищем для всіх, хто цурався задухи офіціозу, хто прагнув знати правду про те, що коїлося з усіма нами. Як тепер нам бракує сміливості й правдивої відвертості того періоду! Як змінилася преса! Якими незбагненно-тривожними здаються пожовклі сторінки тієї напівпідпільної газети “Вітер надії”!
Втім, проживши десяток літ у молодій державі, відчувши на собі всі етапи її становлення, можна озирнутися у ті бурхливі часи, коли кувалась наша незалежність, з подивом і гідністю: невже це ми - прості українці - на отих фотознімках, в отих кінокадрах про небачену оксамитову революцію без крові, в газетних репортажах про гаряче пробудження національної гідності?!
Так, це ми. Це наша зовсім недалека ще історія. Це наші поразки і наші перемоги.
У ВИХОРІ ЧАСУ СТРІМКОГО
У таких бурхливих, таких розмаїтих подіях кінця вісімдесятих - початку дев’яностих років на Волині своє місце (більше чи менше - це вже окреме питання) належить газеті “Народна трибуна”. Сьогодні, коли спливли роки, можна з цілковитою певністю говорити, що кістяком колективу стали істинні патріоти й беззастережно мужні люди.
Гортаю сторінки десятирічної давності, сторінки, що вкриваються невмолимою жовтизною часу. Але час не здатен позначитися на людських думках, що пульсують у газетних рядках: ці думки, коли прозірливо-передбачливі, що із невмолимою логікою матеріалізувалися через десятиліття чи навіть швидше, коли наївно-романтичні, нездійсненні ніколи, проте все ж були своєрідними ступенями пізнання - ці думки, зафіксовані у газетних рядках, створюють ефект машини часу. Ось так тоді люди думали, ось про що вони мріяли, а ось так розпорядилося життя. Чомусь судилося здійснитися цілком, чомусь реалізуватися у майже невпізнанній видозміні, а ще чомусь залишитися рожевою смужкою на виднокраї, яка втікатиме разом з лінією обрію...
Ще крісла під маршалами СРСР видавалися бронебійно-стійкими, а на засіданні прес-клубу “Чи стрілятиме армія у свій народ” висловлювалася напівмрія-напіввимога про українську армію. Те саме про символіку, представництва за кордоном, незалежну банківську систему і економіку в цілому...
Ось, наприклад, як уявлялася національна валюта України ще за три місяці до проголошення Незалежності учасниками круглого столу “Народної трибуни”. У гостях видання, крім відомих на Волині людей,- професор з Канади Юрій Чучман, професор зі Сполучених Штатів Америки Річард Томас Деламартер та з Інституту менеджменту у Львові Віктор Пинзеник (ще зовсім маловідомий, ще не народний депутат, не голова партії і фракції у парламенті).
Іван Корсак: - Тривають дискусії: треба чи не треба нам мати націоначьну валюту. Цікаво було б почути Ваші думки з цього приводу.
