Оксамит нездавнених літ - Корсак Иван Феодосеевич "Korsak" (читать книги онлайн бесплатно полные версии .TXT) 📗
Таким був початок функціонування у районному містечку Горохові осередків Народного руху України та Української гельсінської спілки. Йшов 1989-й рік, і у кількох активістів-неформалів, котрі надумали виступити проти радянського тоталітарного режиму, не було нічого, окрім своєї сміливості й одержимості. Микола Остапчук, Володимир Костюк, Андрій Криштальський (старший) Олександр Адамчук, Богдан Собуцький, Ярослав Дмуховський, Микола Степанчук, Петро Зіневич, Олесандр Бартко, Роман Андрущак... Це вони одними з перших підняли над вуличками сонного містечка синьо-жовті прапори, відчуваючи навколо себе недоброзичливу метушню комуністичних функціонерів. Це вони взяли на себе відповідальність за ті події, котрі розгорнулися на уламках імперії зла. А також за багаточисельні помилки і прорахунки засновників потужного антикомуністичного руху - перших українських політиків без досвіду й освіти.
Це був дивовижний період. Правда про наше життя-буття вихлюпнулась попри усі заборони, кожна опозиційна газета чи листівка спричиняла ефект вибуху бомби. Біля інформаційного стенда горохівської районної організації НРУ годинами стояли мешканці районного центру й навколишніх сіл, перечитуючи сміливі матеріали, що відкривали все нові й нові трагічні сторінки української історії.
Шлях нелегальної преси до людей у провінції був непростим. Пригадую, першими передані у Горохів були “Історія України” Миколи Аркаса, кілька томів “Літопису УПА”, нові номери уже згадуваного “Голосу відродження”, котрі привіз відомий в’язень радянських таборів, активіст УГС Мелетій Семенюк. Згодом, після перших масових мітингів у Горохові, активісти НРУ почали з рук у руки передавати волинські газети, котрі розповсюджувалися у самвидаві. Якраз тоді виникла думка відкрити свою незалежну газету, аби можна було протистояти брутальним і цинічним випадам офіційної преси, зокрема газети “Будівник комунізму”.
Очолював орган райкому КПРС людина залякана, цілком віддана режимові (хоча батько редактора, як відомо, загинув від рук комуністів у Луцькій в’язниці). Саме ця газета вдалася до брудних інсинуацій, шельмуючи тих людей, котрі заявили про бажання сповідувати демократичні ідеали.
Потреба мати свою газету була очевидною. Адже районна організація Народного руху України на початку 90-х вела надзвичайно активну роботу. Її активісти проводили мітинги й агітаційні поїздки, відновлювали зруйновані комуністами козацькі кургани та повстанські могили, розповсюджували літературу на релігійну та історичну тематику (серед наймасовіших поширюваних книг - ілюстровані видання Святого Письма для дітей, “Історія УПА” Петра Мірчука, “Історія України” Івана Крип’якевича, “Мала історія України” В’ячеслава Цветкова, “Лихо з розуму” В’ячеслава Чорновола, сотні інших), намагалися налагодити контакти організації з трудовими колективами. Слід було розповісти людям, показати організацію такою, якою вона була насправді.
Про цю ідею я розповів у себе вдома, попередньо проаналізувавши тематику волинської газети “Вільна думка” й довідавшись про спосіб її виготовлення. Адже “рухалися” (так висловлювалася про нашу політичну діяльність моя мама, Галина Петрівна Криштальська) ми всією сім’єю, тому й багато рухівських проектів народжувалися саме у наших стінах. Міркуючи над назвою нового видання, я прийшов до висновку, що опозиційний партійному режимові рух нагадує свіжий вітер, який приносить надію тисячам українців на національне визволення. Так і народилася назва “Вітер надії” - доволі нетипова, ніби аж занадто романтична для самвидаву.
Політв’язні Микола Коц та Мелетій Семенюк розповіли нам про нелегальну схему зв’язку з видавцями так званої “неформальної” преси. Оскільки жодна друкарня в умовах радянської дійсності не взялася б виготовити тираж такої газети, вирішено було їхати у Вільнюс, де процеси демократизації розвивалися набагато швидше.
“Вітер надії” народився з цупких аркушів білого ватману, на які ми з батьком клеїли друковані на друкарській машинці тексти й намальовані від руки ілюстрації. Хіба ж не парадокс: у часи небаченого розвитку комп’ютерних технологій провінційному українцеві доводилося виготовляти газету якимось ще дідівським способом. Пригадую, як рушили до свободолюбивої Литви наші перші кур’єри - викладач музичної школи Микола Остапчук (він тоді потерпів неудачу) та мій брат Петро Криштальський, котрий на той час працював у системі торгівлі, перебуваючи під пильним оком партійного керівництва.
Петро привіз тираж “Вітру надії”, уклавши домовленості з активістами литовської опозиційної організації “Саюдіс”. Уже перший номер, як і наступні, миттєво розійшовся, викликавши небачену лють партократів і, як наслідок - жовчну статтю “Звідки віє “Вітер надії” в тому ж таки “Будівнику комунізму”. Було й чого гніватися: крім антикомуністичних звернень осередків УРП на НРУ, видання містило початок дослідження Мелетія Семенюка “Боротьба УПА з німецькими окупантами”, гострі за спрямуванням повідомлення про діяльність руху на Горохівщині. А вже у наступних числах, використавши передані відомим письменником і дисидентом Євгеном Сверстюком журнали “Сучасність”, ми почали, мабуть-таки, вперше в Україні друкувати сенсаційні спогади Василя Стуса “3 таборового зошита” (публікації у столичних газетах та журналах з’явились дещо пізніше). Надсилав нам власні статті й сам пан Євген. Хотілося б відзначити серед них статтю “Берестечко”, у якій проблематику, пов’язану з відомою козацько-польською битвою, було розглянуто у відмінному від офіціозного контексті. У відповідь на випади “Будівника комунізму” відгукнувся влучною критикою Микола Остапчук. Розпочиналася інформаційна війна, і офіційні партійні органи не витримували цього протиборства. Особливо під час народних зборів, які у Горохові мали бурхливий характер.
Мабуть-таки, багато хто з мешканців може пригадати, як захиталося керівне крісло під першим секретарем райкому КПРС А.Верещаком, а потім відданий партії чиновник пішов у відставку. Невеличка, нечисленна рухівська організація стала об’єктом людських скарг і вимог бути караючим мечем правосуддя. Втім, ситуація була печальною з огляду на фатальну відсутність кваліфікованих спеціалістів, котрі могли б влитися в рух, а потім взяти на себе роль рушійної сили у процесах державотворення. Маючи цілком непоганий імідж і добрі політичні аргументи, відчуваючи підтримку людей, ми важко мучилися над проблемою кадрів, потребою відмежування від шарлатанів, котрі посунули в Рух, відчуваючи можливість вскочити у вагон нової влади.
Разом з тим чи не кожен з рухівців відчував на своїй спині холодне дихання конаючого звіра тоталітаризму. Пригадую собі претензії влади до організаторів першого мітингу в Горохові М.Остапчука та О.Адамчука, трьох молодих членів Руху з селища Мар’янівка, звільнених з роботи лише за участь у відновленні козацько-повстанської могили в Завидівському лісі. Під тиском райкому КПРС залишає посаду завідувача фотоательє мій батько, погрожують неприємностями рухівцям з Горохівського автотранспортного підприємства....
Непростими були й поїздки до Литви, де події розвивалися більш трагічно. Оскільки друк газети “Вітер надії” був пов’язаний з потребою конспірації, довелося познайомитися з литовськими колегами, які боролися з радянським тоталітаризмом. Згодом у поїздках до Вільнюса, окрім мене, брали участь Мелетій Семенюк, мешканець Горохова, водій Олександр Бартко та мій батько. Пригадую, як горів парадний під’їзд офісу “Саюдіса”, підпалений пізньої ночі симпатинами комуністів. Згадуються ряди ОМОНівців біля пам’ятника радянському генералу Черняховському (окупантові Литви), які охороняли монумент від гніву тисяч “вдячних” литовців. Трьохсоттисячне людське море несло нас із О.Бартком назустріч кардиналові Литви і Президентові Вітаутасу Ландсбергісу. Керівник держави йшов до своїх людей пішки, через увесь Вільнюс - і без жодної охорони...
