Намір! - Дереш Любко (читать книги бесплатно .txt) 📗
Гоца – найкоштовніший скарб у цьому застійному місті, у цьому тісному світі. Безхвості макаки й павіани – такі ж, як я – вели за нею кровожерне полювання. Чи міг я так просто віддати її іншим, коли цей скарб належав по-праву мені? Мені, мені одному(скриплю зубами).
Я боявся їх, невидимих та небезпечних конкурентів. Тонких стиляг із декоративними борідками. Дотепних інтелектуалів, причесаних та начитаних. Спритних широкоплечих мачо з гаманцями і модними тачками. Боявся зрілих чоловіків та зовсім юних підлітків, з боку яких небезпека найбільша, бо ніщо не розчулювало та не спокушало Гоцу сильніше за незрілість та невинність, яку вона можна заповнити собою. Всі, всі вони були проти мене, і кожен тут породжував ймовірність, і всякий був мені тут враг.
Розділ VIII
Спроба абстрактного базару-2.ElCondorPasa
1
Звичайно, тимчасові переваги належали мені. Адже саме я був на гребені Гоциних симпатій. Але кому, як не мені, знати про її мінливість? Без втручання в її карму тут не обійтись.
Зрештою, не подумайте, що я такий примітив, і просто прагну володіти нею, ніби територією. Ще раз наголошу: всі мої дії диктувалися чітким усвідомленням того, чомуми повинні бути разом. Ось мої арґументи.
По-перше – картини. Особистість, котра малювала такі речі, конче мусіла гостро відчути (якщо не по бачитибодай раз прямо) те, що я зву Рельєфним Часом. Недаремно, ой недаремно Гоца вибрала об’єктом свого таланту саме абстракцію– вельми промовисто для мене. Факт, що Гоца на порозі Рельєфу, мав дуже прямі підтвердження у техніці малюнка. Ті самі настрої, особливий потойбічний колорит, поєднання знайомого у незнайоме… А її непідробна багатозначність? Ні, по-інакшому й бути не могло. Гоца без п’яти хвилин мені посестра.
По-друге, в Гоци світилися очі – сяяли густим бурштиново-зеленим сяйвом. Такий відтінок означав, що людина впритул наблизилася до Одкровення Рельєфного Часу.
По-третє, зустріч та порозуміння, яке між нами зайшло, невипадкові за визначенням. Щось незбагненне привело Гоцу Дралу до мене, щоб я розділив з нею свої наміри. В цьому, якщо завгодно, я вбачав пафос власної космічної місії.
Кожен, хто свідчить Рельєфний Час, моментально пригадує для себе багатошарову часовість Буття, а головне – пригадує саму потребу рухатися далі, Углиб, ідучи за покликом нескінченності. Авжеж, коли Гоца сама побачить цю велетенську хвилю Буття, що піднялася відразу тут, за кулісами маразму, сама ж попроситься в компанію. І тоді ми зможемо удвох досліджувати далекі території, удвох відвідувати нові терени, разом свідчити Життя та Смерть. Не мав я більш палкого та потаємного бажання, аніж розділити з кимось Знання про дивовижний світ за межами картинки.
І тут, у нападі фантазування, мене відвідала шикарна здогадка. Це була візія, романтична і щемка. М и переїдем о в Канаду. Ч ув, там безкраї території. Тиждень їдеш автом, а довкола тільки прерії та горизонт . Воля… Саме так вона виглядає – канадські рівнини, смачний північний вітер. Осінь, я чую запах сосен. Кажуть, канадські секамори – найвищі в світі. Нам буде добре на цих землях. Без набридливої уваги, у глухім провінційнім закутті, серед чужих людей, де нікому не буде до нас діла. Далі за К анадою вже немає нічого. Край світу. По-моєму – це досконалі умови для досліджень, для творчості, експериментів, і для високої любові двох сердець.
2
Але все пішло трохи по-іншому. Гоца сказала мені, що пробуде в Україні ще два місяці, а далі повернеться в Монреаль. У мене стерпли коліна. «А як же я?» – тільки й зміг подумати. Ця новина вжахнула мене.
Більше не залишалося часу. В ударні терміни я мусів пояснити їй те, для чого не існувало слів; зробити це так віртуозно, щоби зрозумів навіть сам.
Для нашої непростої розмови я обрав до болю знайомий пустир за іподромом. Ця віддалена місцина видалася мені підходячою: пустище було чи не єдиною надією не перетнутися ні з Гоциними товаришами, ані з кимось із кафешних друзяк, які могли перервати зосередження. Справа була тонкою та відповідальною – Гоцу важко змусити когось слухати. Я вже казав, зараз у неї період, коли легше говорити їй самій.
Погано, що Гоца така розхристана. Важко буде втримати її увагу. Але я спробую.
Ще я неслабо боявся її. Вона бувала дуже страшною, ця Гоца, особливо, коли діло доходило до логіки. Раз-два, і всі мої мутні розводи розбито простими аргументами – так це завжди виглядало. Дивно, чому така спонтанна в творчості людина в житті – бездушний раціоналіст.
Недаремно також я вирішив пройтися з нею до місця балачки пішки. Чим більше моя краля втомиться, тим, прецінь, буде посидючішою.
У нас уже давно існувала звичка подовгу гуляти по місту. Для Гоци Львів зберігав екзотику. Гоца порівнювала його то з Краковом, то з Прагою, однак завжди сміялася, коли хтось ставив поруч ще й Париж: «Назвати Львів маленьким Парижем могла тільки людина, котра не була у Парижі великому».
Так само й цього дня. Я заздалегідь домовився з Вікою (офіціанка з кафе), що матиму зміну тільки до першої, вона мене підмінила. Був четвер, і Гоца з’явилася десятьма хвилинами після того, як я здав касу. Ми пообідали – Гоца платила, і я вже навіть перестав пориватися якось цьому запобігти. Вона мені дохідливо пояснила, що коли порівняти наші витрати і доходи, то їй платити за найшикарніші блюда у кафе коштує менше, ніж мені купити пачку цигарок. Гоца, кожного разу, коли нагадувала собі, що ціни в меню подано у гривнях, тішилась і тупотіла ногами. Ми замовили собі по солянці плюс дві порції курятини на шпажках з овочевим гарніром.
Сито й весело, мовби ніде й нічого, ми пішли прогулятися. Гоца не питалася, куди ми йдемо, а мені було приємно бачити, з якою легкістю вона слідує за мною.
Був четвер, другий четвер грудня. Правда, цього року погода зовсім не сприяла думкам про свято. Навіть про Миколая, котрий мав бути вже незабаром, думалося з неохотою. Останнім часом, відколи
( пішов у холод)
ми з Гоцою стали зустрічатися, з’явилася специфічна тенденція до нерозрізнення часу. При моїй-то пам’яті дивно, що я не мав певності, який день був учора. Можливо, це пов’язано з характером роботи – кожен день такий самий, тому й здається, ніби час завмирає.
Ми вийшли у промисловий район за Податковою. Спершу минули завод будівельних виробів, далі почалися голі стіни ЛАЗу.
Гоца почала озиратися, куди це я її веду. Я заспокоїв її, сказав, що веду показати іподром. Гоца почала розказувати, що у Канаді бізнесмени курять марихуану приблизно так, як у нас п’ють пиво. Не при компанії, звичайно, і не в кафе, але дома, переглядаючи футбольний матч – запросто. Розказувала, який розкішний в її місті ботанічний сад, як там багато хмарочосів, як вона їздила у індіанську резервацію Кахнаваке… Рот у неї не закривався. Вражень – море, історій – тьма.
Але все одно мій розрахунок був правильним. Коли ми проминули Стрийський автовокзал, Гоца непомітно примовкла, стала глибше дихати і питатися, чи ще далеко. Пішки від «Відкритого» до іподрому – понад година шляху, для Гоци це достатньо, щоби втомитися. Віяв пронизливий вітер, і я встиг навіть подумати, що мої наміри не погоджені знаками світу, коли з-за пелени з’явилось сонце. Справа йшла до заходу, і сонце набрало різких червоних відтінків.
– «Фінлянд водка», – сказала вона, коментуючи захід. Було красиво – біле небо й густо-червоне світило. Гоца тугіше затягнула шалик.
Ми прийшли на іпподром, який, на Гоцине розчарування, виявився порожнім та нецікавим. Поволі пройшлися вздовж алеї дерев горобини. Потім перетнули вижовклу бігову смугу й сіли на дерев’яній огорожі перекурити після дороги. Вітер забирався мені під куртку й робив холодно. Хотілося пошвидше в тепло, у приміщення.
