Проклятий камінь - Лозинський Владислав (библиотека книг бесплатно без регистрации .txt) 📗
— Довгань помер — каже Красовський.
— Помер! — скрикнув я, такий переляканий, що аж усіх налякав, що зі мною.
— Два тижні тому помер, а дуже його всі жалуємо — озвався Ілля — бо був добрий чоловік і вірний слуга, хоч убогий, а такого вірного чоловіка нелегко дістане пан Ярослав. Шкода його! Був би він тобою дуже врадувався, бо любив тебе, Івасю. Все допитувався за тобою, чи не писав і чи не чули ми що про тебе. Ще й перед самою смертю згадував тебе.
Я не міг із жалю ні слова сказати, а з тим жалем за щирим приятелем прийшов і чималий жах і тяжка журба. Так мені вже було призначене, що ця Семенова тайна має все переслідувати мене, все мучити мене, всяку радість затроювати; що коли інші мої страждання вже кінчаються, то цьому одному немає кінця!
Я ж доручив був Довганеві мішочок із тією залізною коробочкою — коби запалася була на саме дно пекла, чортові на пожиток! — а тепер що пічну, що козакам скажу? Що Довгань зробив із тим, де він те заховав, і як тепер знати, де його шукати? Чи мені обидва Тимченки повірять, що я правду говорив? І що скаже той страшний Пугач, коли не дістане своєї части?
Я став розпитувати спудея, чи довго Довгань нездужав, на що помер, чи не переказував чого до мене, бо, казав я, деякі подробиці мої лишилися в нього.
— Довгань чи подвигався якимсь тягарем — каже Красовський — чи теж дуже зігрілий і зіпрітий напився зимної води, чи теж інша якась причина цьому була. Нечайно захорував на кольки в грудях, гарячку дістав і помер четвертого дня. Рятував його пан Шпитко, начеб то був хтось із його родини. Двох найліпших лікарів кликав до нього, Камп'яна і Сикста. Робили оба, що лише могли, все дарма. Про тебе бідний Довгань усе говорив. Конче хотів щось тобі переказати, але ми думали, що то в гарячці так йому щось мріється, бо все повторяв: «Де Івась? Довгань свідомий! Довгань свідомий!» А коли вже вмирав, іще говорив: «Довгань свідомий».
Я добре розумів, що Довгань мав на думці, коли говорив ці слова, які вони вважали якимсь маяченням у гарячці, і серце мені краялося з великого жалю за тою доброю душею.
— Третього дня недуги — оповідав Красовський — висповідався, приняв Найсвятіші Тайни, попрощався з паном Ярославом, Іллею і Яремою. Я також був при цьому, бо Довгань посилав за мною. Ми всі плакали, а Ілля найгірше. Копи ми вже мали відійти, він дав мені знак, щоб я лишився. Витягнув з-під подушки дерев'яну дощечку, дав мені її і каже:
— То моє завіщання, Дмитра Довганя. Довгань свідомий! Красовський, віддай це Івасеві, як вернеться. Довгань свідомий! Але тут мені зараз присягни, на Пресвяту Трійцю, що віддаш йому до власних рук! Це завіщання Довганя! Моє завіщання, для Івася завіщання. Чуєш? Довгань свідомий…
— Я мусів йому присягнути, як хотів — говорив далі Красовський, а я слухав дуже цікаво й уважно — мусів присягнути, хоч видно було, що Довгань був уже тоді непритомний та що в гарячці так маячив. Узяв я від нього цю дошку, на якій були якісь знаки пороблені чорною краскою.
— А де ж ця дошка? — скрикнув я так поквапно, що Красовський видивився на мене здивовано.
— Є в мене. Дам її тобі, коли хочеш, але що тобі з того куска дерева?
Ледве я у Львові висів із воза, а станули ми перед Клопотівською каменицею, бо добрий Григір Чесак приняв нас до себе, зараз я схопив Красовського за рам'я, щоб не пустити його скорше, доки не видасть мені тої дошки, Довганевого завіщання. Бо я знав, що то мусить бути щось таке, що мене наведе на слід, де шукати цього мішочка з залізною коробочкою. Щастя, що то не була зима, інакше Довганеве завіщання пішло б як інші дрова до печі, бо Красовський кинув був його за піч. Схопив я це, наче який скарб, бо ж дійсно для мене мало це вартість скарбу, тай побіг із ним зараз у хату, щоб краще приглянутися.
Була це доволі товста, на півтора стопи довга, на пів стопи широка дошка. На ній чорною краскою намалював Довгань незугарною рукою різні знаки. Вони — видно тому, що він не вмів писати — мали вистачити йому за букви або й за цілі слова. Приглядався я довго тим знакам, що вони мали б значити, ломив собі голову, але дарма. То була справжня загадка, хоч я був певний, що ті знаки відносяться до того, що я доручив Довганеві під присягою.
Всі ті знаки виписані були одним рівним рядом. Найперше дві товсті палички, одна недалеко одної, а обі получені третьою паличкою; на тій третій посередині було щось похоже на гак, потім ішло щось наче серп, потім була вже цілком виразно сокира, за нею йшов такий самий знак, як перед сокирою, похожий на серп, за тим серпом хрест, за хрестом ніби дев'ятка, бо Довгань знав числа, а за тим числом стояло щось наче лопата або мотика.
Так то виглядало завіщання бідного Довганя. Надумувався я довго, але даремно, над тією дошкою. То й зачав знову думати над тим, що мені далі робити? Не було іншої ради, тільки піти до козаків, бо я так обіцяв, що як лише стану у Львові, то передовсім відберу від Довганя мішечок із коробочкою й віддам його старому Тимченкові.
Був би я й зараз пішов, але вже западала ніч, і небаром мали замикати міські брами. То й не міг би я був уже видістатися з міста, або коли б і видістався, то міг би повернути домів аж ранком, як відчинять брами, бо козаки станули в господі у Волинця за мурами міста на Галицькому передмісті. Я й рад був із того, що годі було зараз іти, бо міг лишитися вечором із батьком і ненькою, мали ми час натішитися собою і нарозказувати, а потім вечеряли ми разом із Григором Чесаком. І хоч не було ні меду ні вина, то такої веселої вечері, як ця при молочній каші, як живий, не пам'ятаю.
На другий день ранком станув я перед козаками наче виновник. Хоч сумління моє було чисте проте дуже несміло розказав я їм цілу справу. Дошку, себто завіщання Довганя, держав я перед собою, мов татарин щит, наче б хотів заслонюватися нею, якщо Пугач із шаблею кинеться на мене. І мало бракувало, щоб справді так не сталося. Бо коли старий Тимченко і Семен вислухали мене мовчки, видно думали, що тепер діяти, то Пугач дуже сердито вдарив п'ястуком у стіл і став страшно відгрожуватися.
— Мовчи, Пугачу! — крикнув старий Тимченко — дурний крикуне, бо нічого не вигавкаєш, а по лепеті певно дістанеш! Я ж казав уже тобі, що твою частку матимеш. Я не візьму, Куліш не візьме, Семен не візьме, а ти своє візьмеш і вдавишся, або інша погибіль буде тобі!
Пугач глипнув дико, але замовк і лише під перерубаним носом воркотів, як пес, що хоче вкусити, а боїться палиці.
— Покажи цю таблицю — каже до мене Тимченко.
Дав я йому її, поклали на столі й усі три стали пильно приглядатися.
— А ти що кажеш на це письмо? — питає мене Семен. — Ти ж знав того Довганя, бував із ним, розмовляв, ти краще можеш відгадати його думки, ніж ми, що на очі його ніколи не бачили.
— Що я кажу? — відповідаю. — Кажу, що Довгань певне хотів дати знаки, за якими, як по слідах, можна потрапити до місця, де сховав або закопав мішочок.
— То так і буде — каже Опанас і глядить на дошку та думає.
— А як ти знаєш, дурню, що закопав? — питає мене Пугач і вишкірив до мене зуби.
— Бо йдуть знаки одні за одними, а останній знак, то напевно рискаль; тож я гадаю, що закопав.
— А що тут стоїть на самім початку? — питає Семен і кладе палець на тих двох рисках, получених угорі третьою рискою. — То найважніший знак, бо то початок усього шукання.
— Ворота, виразні ворота! — скрикнув Пугач, дуже гордий із того, що відгадав, коли інші не могли. — Ворота як бик!
— Бик є, — каже Опанас — бо ти бик, але воріт нема!
— А я вам кажу, що то ворота! — каже знову Пугач. — Ходім шукати тих воріт!
Семен розсміявся, а Опанас за ним, так що і я від сміху не міг здержатися. Опанас подумав хвильку, а нараз підскочив і каже: — А де ж мої очі! Івасю, а де тут у вас вішають?
Я видивився на нього, бо не зрозумів відразу.
— Де у вас стоїть шибениця, на якій міщани вішають злодіїв? Бо це виразна шибениця те, що Довгань намалював на самому початку. Два палі, як звичайно, нагорі поперечка, впоперек гак, виразно гак, лише висільника нема. Ходім, веди нас заразі А ти, Пугачу, бігай зараз до Волинця, нехай позичить рискаля, щоб не вертатися до міста, коли найдемо місце на тих слідах.
