Проклятий камінь - Лозинський Владислав (библиотека книг бесплатно без регистрации .txt) 📗
— А Ґерґея берете на себе? — питається батько.
— Вже я його беру на себе! Нога його тут у Кульчицях більше не стане, ні ви його більше не побачите! Нехай той драб у самбірськім замку в печах підпалює й кімнати замітає, як то було здавна його службою.
Коли я слухав, що той Юда говорив, то мав одну розраду, що Господь дав так, що між лихими людьми нема приязні а спілка між ними все скоро розлітається. Під їх вірою сидить зрада, як вуж під свіжим сіном, і все так буває, що один одному карою стане. Той чоловік недавно з гайдуком кумався, їв його пироги, пив його мід, при його музиці танцював, а тепер відрікся його і рад би був видати його під меч…
Я подав батькові дукати. Батько став вичислювати на стіл, а підстарості аж очі світилися, так лакомо позирав на золото. Що один дукат на столі забрязчить, то він смачно рушить губами, що здавалося, кожний дукат проковтне наче цукровану горошинку. Коли вже дукати лежали на столі, він розкрячив пальці мов граблі, щоб згорнути гроші, але я схопив його за руку тай кажу:
— Пождіть хвилинку, пане підстаросто. Я був у львівського купця на науці, а там так говорили: Насамперед пиши, потім заплата…
— Я в купців не служив, — каже підстароста, — але мене так учили: Насамперед бери, потім пиши.
— Може обидва маємо правду, — відповідаю, — але нехай це золото лежить на столі, доки нам не напишете посвідки, що ми не винні вам ані чиншів ніяких, ані поголовного, ні підвод, ані ніякої речі.
Батько й Опанас похвалили це моє жадання, а підстароста глипав із-під лоба на мене лихим оком, але сів і написав письмо, як я хотів.
Як ми скінчили так із підстаростою, вернулися до нашої загороди. Там мама з Семеном і Процем підпалили вже в печі, а як дбайлива господиня, навезли зі собою зі Львова круп, солонини, вуджених схабів, а вже в селі купили яєць і молока, а підстароста продав нам два збани меду, але тричі стільки казав заплатити собі. Тож мали ми чим угостити козаків. І так веселились ми всі до пізньої ночі, що вже кури піяли, коли ми надумалися йти спати.
На другий день раненько Тимченки й два козаки були вже на конях. Їм пильно було вертатися, ніяк не дали намовитися, щоб залишитись хоч до полудня.
Семен каже до мене при пращанні:
— Івасю, я щераз прошу прощення за прикрість, що я тобі зробив. Але то бачиш, не тільки, що я мусів бути критий перед навісним Пугачем, але й так воно склалося, що ми з тобою хоч зустрілися ще на морі, не могли нічого оповісти один одному про себе. Як знаєш, тільки ми прибули на Січ, я зараз пропав зі Січі. Це мене кошовий покликав і казав негайно гнати за відділом татар, що вертався з добичею з України. Я навіть не мав часу попращатися з тобою. Коли я повертав із походу, зустрівся з Пугачем і Кулішем, що верталися зі Львова. Вони наоповідали мені всячини: що ти викопав самоцвіт, що втік із ним і я, хоч не дуже вірив, всетаки не був уже певний, що воно не правда. — І відсіля пішло, що я заподіяв тобі таку прикрість! Прости, щераз прости!
— Але ж я вже й забув про це! Вкінці ти з батьком уже й відплатилися мені, бо помогли нам прогнати Ґерґея з господарства — сказав я.
Я розплакався наче дитина, як від'їздив Семен, наче прочував, що розлучаємося раз на все. І справді, ніколи потім не побачив я вже ні Семена ні його батька, ані не чув ніколи нічого про них. Старий Тимченко певно вже не жиє, коли я це пишу, але Семен хіба ще живий, бо від мене був малощо старший. А Бог нехай йому все і всюди помагає, бо добре робив мені та й я мав його за рідного брата.
Закінчення
На цьому скінчилися пригоди моєї молодости і на цьому я кінчу оце своє оповідання. А що ще треба додати, того вже небагато і це можу збути короткими словами.
Батько мій зовсім закинув купецьку фірманку та став працювати на полі. А я тому, що не дуже був потрібний дома, став шукати власного хліба. Ще у Львові говорив мені Ляшкевич, що пан Шпитко знову прийме мене до своєї торгівлі. Тому я вернувся до служби, а як обзнакомився добре з купецьким ремеслом, міг бути пожиточний у крамниці і пан Шпитко платив мені більшу платню. Коли ж помер Григір Чесак, а Оленка перенеслася до свого вуйка Зазуляка в Самборі, а Зазуляк, тому що й сам був уже немолодий, потребував помічника в торгівлі, то я пристав до нього. По кількох роках вірної служби я оженився з Оленкою. Поблагословив мені Господь, чесну жінку дав і добру маму моїм дітям, маю трьох синів, дочки не маю і це одинока журба моєї любої Оленочки, бо дуже рада б мати дівчину. Мої сини вчилися в ставропігійській школі у Львові. Там ними по-батьківськи заопікувався Красовський, колись убогий спудей, сьогодні, як це собі предсказував, дидаскал-учитель. Один мій син є тепер у пана Шпитка в торгівлі першим справником, а то його не мине, що колись буде знатним купцем.
Другого сина я призначив до ремесла, вчиться золотарства. Третій працюватиме на рілі і вже при своєму дідові є на солтисівстві, бо мій батько, спрацьований старець, не може вже сам займатися господарством, а відпочинок і вигода належаться йому бодай при кінці життя.
Я добудував до нашої хати в Кульчицях дві кімнати, будуть для нас, для мене і для Оленки, моєї любої жінки, бо як уже не могтимемо працювати, перенесемося там, а найстарший син візьме від нас самбірську торгівлю. Бо хоч маю в Самборі гарний дімок і приняв міське право, то таки хочу вмирати під сільською стріхою, як народився під нею і в тій дорогій землі зложити кості, в якій спочивають мої предки. В тому самому вишневому садку як старець сідатиму собі, куди я хлопчиком босий бігав і такі самі птички співатимуть мені і цей самий потічок шумітиме, що його я в дитячих літах слухав.
Так то Бог ласкаво дав, що кого я любив замолоду, з того і пізніше мав потіху. Про Красовського я вже згадував, що є дидаскалом. Проць є тепер дяком при самбірській церкві, оженився з чесною дівчиною й добре їм живеться.
Настали також ліпші заси і для Кульчиць. Давній підстароста пішов, винісся з великим стидом, бо прилапали його на фальшивих рахунках і на різних обманствах. Новий — якийсь ліпший чоловік.
Про тих людей, що мені зло чинили, я вже зовсім не пам'ятаю, наче б їх ніколи не було на світі. Пімсти на їх голови не прошу ні не бажаю їм лиха, радше добре їм роблю, коли на це прийде, як наприклад Ґерґеєві, що то на самбірському замку палив у печах і замітав кімнати, нужду терпів, той нераз запомогу дістав від мене.
Бо так повинно бути: права свого доходи, від кривди боронися з усієї сили, ногами і руками стій при своєму, а хоч би зубами відгризайся, бо то твоє право, але пімсту остав Богові. Все ж бо ти більше взяв, як ти варта, а коли на тому світі здаватимеш рахунок із життя свого, останешся довжником і милосердя буде тобі треба. Добре роби, добре буде, як кажуть люди.
