Мідний король - Дяченко Марина и Сергей (книги онлайн бесплатно без регистрации полностью .TXT) 📗
Шар глини й дрібного каміння сповз на дно ущелини, забираючи бігуна за собою. Розвіяр виліз із-під завалу, допомагаючи собі коротким клинком, і поповз угору, наче сліпий равлик. Сіріло небо, гасли зірки, уже можна було вирізнити обриси гір; Розвіяр пішов швидше, йому навернулося під ноги щось на кшталт стежки. На сході зовсім проясніло, і він побачив пориту водою ущелину, нерухомі глибокі калюжі на місці текучої води, трупи двоногих, чотириногих, чимало понівечених, побитих об каміння.
Розвіяр відвернувся. Якби його вбили вчора, він умер би як воїн і не знав би того, що знає тепер. І не пам’ятав би уриваного шепоту – «Мідний королю»…
У нього ослабли коліна, і він сів на камінь. Перечекав запаморочення, піднявся. Пішов, насилу переставляючи ноги, вряди-годи спираючись на довгий клинок, і так ішов довго. Коли сонце здійнялося зовсім високо і стало пригрівати, Розвіяр знайшов темне місце під жовто-сірою кутастою скелею, упав і заснув.
* * *
По полудні він прокинувся й довго не міг зрозуміти, де він. Довкола наїжилися скелі, їхні тіні повільно росли, накриваючи рідкі п’ятачки вигорілої трави, кущі з тремтячими білими квітами, кам’янисті щити в зелених візерунках моху. Було дуже тихо. Розвіяр знайшов струмочок, беззвучний, висихаючий, і декілька хвилин злизував вологу з мокрого каменя.
Потім роззирнувся.
Зовсім недалеко стирчав похилений спис. Новий кордон, покладений володарем. Помилка, що важила йому і влади, і життя; на вістрі списа більше не було черепа. Неподалік Розвіяр побачив купу каміння, складеного конусом.
Він був на землях звіруїнів.
* * *
У камінні водились ляскуни – товсті, але спритні тварюки з басовитими голосами. Ночами вони чи то співали, чи то мелодійно охали, вибравшись із нір. Упіймати ляскуна Розвіяр так ні разу й не зумів, але зате на другий день подорожі знайшов у розколині гніздо з великими, круглими, золотисто-коричневими яйцями.
Опівдні сонце розпалило каміння. Розвіяр знайшов чорний плаский камінь-стіл і підсмажив собі яєчню. Яйцями ляскунів у замку гидували, але пастухи й караванники з незаможних їли їх, не хворіючи й не скаржачись. Розвіяр був страшенно голодний, тому проковтнув усе без солі й спецій і майже не помітив легкого присмаку плісняви. Саме через цей поганий присмак яйця ляскунів вважали за втіху злидарів.
Ситий, він заповз у тінь і заплющив очі. Одразу ж побачив карту: товсті лінії на позначення хребтів і подвійні рисочки перевалів. Штриховку, що позначає різний склад землі, потоки й озера, кордони кланових територій. Двоглаву скелю, під якою він провів сьогоднішню ніч. І потік, повноводий на карті, а тепер наполовину висохлий: ступаючи вздовж річища, Розвіяр надіявся за кілька днів вийти до кордону Імперії.
Навіщо йому Імперія? Він не знав. Спершу він просто йшов, гнаний страхом, не думаючи, куди прямує. Гори висихали, зневоднені, зелений мох ставав бурим, в’янули квіти. Уперше Розвіяр згадав карту, щоб не вмерти від спраги: маг, хоч би який він був сильний, не міг висмоктати з цієї землі всю воду, а значить, великі потоки й озера мали зберегтися. І карта допомогла Розвіяру: він вийшов до потоку, змілілого, але ще живого, напився й подумки подякував людині, що так точно виміряла й так докладно описала цю землю.
А потім він простежив за цим потоком на карті й побачив, що той уливається у велику річку біля самого кордону Імперії. І вирішив іти вздовж річища, а там хай буде що буде.
Кілька разів йому траплялись на шляху свіжі могили звіруїнів, але живих він не бачив ні разу. Про те, що станеться, якщо на цих землях його злапають чотириногі зі своїми вершниками, думати не хотілось. Розвіяр оминав відкриті місця, ховався в скелях, ішов у присмерку й ночами, якщо були зірки. Удень шукав собі харч і перепочивав. У довгих калюжах, рештках обмілілого річища, попадалася риба, і її можна було ловити руками. Тиша, пустота, сонце вдень і зорі вночі, повністю відкритий простір над головою потроху вилікували Розвіяра: каламутний страх відступив, прориваючись тепер тільки в снах.
Уві сні він намагався вирватись із павутиння Ча, а володар ішов до нього усміхаючись і проказував слова замовляння. Розвіяр рвався, проклинав, благав, часто прокидався в сльозах і з величезним полегшенням розумів, що жах закінчився. Сідало сонце, тремтіло повітря над розігрітим камінням, ледь чутно бурмотів потік; Розвіяр умивався, доїдав залишки денної страви і йшов уздовж річища, не боятися збитися зі шляху.
До кордону з Імперією залишалось, за його розрахунками, день-два в дорозі. Потік поглибшав, ожили гори: навкруги знову цвіли квіти, літали метелики, траплялися навіть птахи – чиркуни й інші, сірі, назви яких Розвіяр не знав. Утомлений походом, він ліг спати на зеленій підстилці з моху, довго мучився в страшному сні з павуком, павутинням і Мідним королем. Йому снилося, що в нього зв’язані руки й ноги. Прокинувшись, він зрозумів, що зв’язаний уже не вві сні, а наяву.
Він лежав на спині. Його власний клинок дивився згори, вістрям майже торкаючись горла. Була призахідна пора, тіні витягнулись. Той, хто взяв його в полон, стояв обличчям на схід, за його плечем висіло жовтогаряче сонце, і Розвіяр бачив тільки силует ворога – силует чотириногий. Передні лапи звіруїна нервово переступали, сонце то вистрілювало з-за його плеча, а то ховалося за спину, і тоді здавалось, що фігура напівлюдини розливає сяйво.
Звіруїн не вбив заснулого – це будило надію. Щоправда, Розвіяр не особливо тішився – в деяких випадках нагори умертвляли ворогів урочисто, публічно і дуже довго.
– Чого… – почав Розвіяр і зрозумів, що в роті пересохло, а голос звучить жалісно.
Вістря клинка притислось до ямки під лівою ключицею. Схоже, звіруїн розбудив його для того, щоб насолодитися страхом і відчаєм жертви.
– Любиш життя, правда? – почувся хрипкуватий молодий голос. – Ану смикнися, спробуй!
– Іди ти до Шуу, – вичавив Розвіяр.
Чотириногий знов переступив з лапи на лапу. У цьому русі Розвіяру привиділася розгубленість.
– Я тебе впізнав, – сказав звіруїн. – А ти мене впізнаєш?
– Ні, – зізнався Розвіяр і примружився. – Я тебе не бачу.
Чотириногий повагався, потім боком відступив убік, випускаючи сонце з-за спини, але не віднімаючи вістря від шиї полоненого. Розвіяр кліпнув; звіруїн був смаглявий, його рудувате витке волосся злиплось пацьорками, над верхньою губою темніла вузька смужка. Це було змучене людське обличчя, Розвіяр був певен, що бачив його раніше, але тільки за декілька довгих митей згадав, де вони здибувались. До горла цього молодого звіруїна він сам притискав клинок, сам захопив – а потім відпустив.
– Ти вижив, – сказав Розвіяр. І подумавши, додав: – Шкода.
Звіруїн стис і без того тонкі губи:
– Звісно, для тебе – дуже шкода. Треба було добивати, невдахо.
– «Вони не мстяться смертю за смерть і не нагороджують за спасіння життя, – сказав Розвіяр, насилу ворушачи сухими губами. – Уважається, що життя взагалі не може належати людській істоті – його позичають у богів і потім повертають…»
Перегорнулася сторінка уявної книги – і зникла. Зап’ястя, скручені мотузкою, боліли. Звіруїн мовчав, спантеличений.
– Чого ти муляєшся? – гостро спитав Розвіяр. – Може, тобі не хочеться вбивати того, хто тебе пощадив? Чи… ти не сам тут?
Цього він боявся понад усе – звіруїн із вершником, або загін звіруїнів. Тоді надії нема зовсім.
– Не надійся, – озвалася напівлюдина. – Я кину тебе тут зв’язаного, і ти сам здохнеш.
Він сам, подумав Розвіяр. Язик зробився легким, занадто гнучким, і Розвіяр сказав не подумавши:
– А от цього не роби. Інакше богиня Воф, або кому ти там присвячений, підвісить тебе в посмертному царстві за твій тонкий хвіст.
Звіруїн ударив його важкою лапою по обличчю. В останню мить, очевидячки, забрав пазурі – голова Розвіяра хитнулась, але шкіра лишилася ціла.
