На білому світі - Зарудний Микола Якович (читать лучшие читаемые книги .TXT) 📗
Я теж хочу бачити тебе. Інколи мені здається, що чую твої кроки під вікном, і я лечу, мов божевільна. А потім бачу, що то ходить мій старенький генерал…
Як я хочу, щоб ти був генералом…
Наталка».
Це був перший лист від Наталки, в якому написала, що хоче бачити його. Всього кілька рядків. Платон перечитав їх разів з двадцять. Рядки розповіли йому багато.
— Галю, сестричко, я зараз поїду, а ти побудь з Васьком до понеділка, добре? Я швидко повернусь. Тільки туди і назад… Знайди мого светра.
— Ти до неї?
— До неї! До неї! — Платон підхопив Галю і закрутився по кімнаті.
— Їдь,— тихо промовила дівчина.— Ти — молодець.
— Чому це я став молодцем?
— Бо ти їдеш до неї в заметіль, сотні кілометрів… А є такі, що не ступлять і кроку.
Платон зібрався швидко. Взув чоботи, надягнув батькового військового кожушка, підрахував свої фінансові можливості і вирішив, що більше тридцяти карбованців брати не має права.
— У понеділок буду,— сказав на прощання Галі і пішов до Снопа.
Ничипір Іванович вислухав і дозволив:
— Видно, дуже тобі треба, Платоне, їдь.
Юхим вийшов з хати разом з Платоном:
— Зараз десь коней роздобудемо, я тебе на станцію відвезу, бо до ранку не доберешся.
Біля хати Івана Лісняка стояли запряжені коні, якими той одвозив молоко.
— Почекай,— сказав Юхим і побіг на подвір'я. Іван з Катрею вечеряли.
— Просимо до столу, Юхиме.— Катря поставила ще одну миску.
— Спасибі, я до Івана Івановича.
Лісняк подав свого зошита. Юхим написав, що він просить коней, хоче відвезти на станцію Платона.
«Куди їде Платон?» — написав Лісняк.
«У Вінницю».
«Чого?»
«Там живе дівчина, яку він любить».
«Бери. Тільки не дуже швидко їдьте. Для любові нічого не пошкодую»,— написав Іван Лісняк, і обличчя його стало красивим, радісним. Виніс хлопцям ще й свого кожуха. Потім узяв батога і накреслив пужалном на снігу: «Як звати?»
«Наталка»,— вивів Платон. Коні легко підхопили сани.
Біля криниці Полікарп Чугай напував коней, Степка сиділа на санях, кутаючись у велику хустку.
— Куди це ви зібрались проти ночі, дядьку Полікарпе? — притримав коней Юхим.
— Там пеньків накорчував, то привезти хочу…
— Як же ви їх корчуєте в такі морози?
— Після роботи прийду та ломом, ломом, а потім сокирою, за днів три і викорчую… І пенька нема, і дрова є. Та й Коляда не заверне… Тпру, не спіши, нап'єшся.
— А ви ж куди? — виглядають з-під хустки Степчині очі.
— Женитись! Вйо! — ляснув батогом Юхим.
Проїжджаючи повз Ліснякову хату, Степка прочитала на снігу: «Наталка». Вона зіскочила з саней і пробігла своїми чобітками по літерах…
— Ти що, дочко, здуріла, сніг толочиш,— сказав Полікарп.
— Не питайте, батьку…
*
За селом дорогу ще не встигло замести, і хлопці їхали швидко.
— А коли поїзд? — запитав Юхим.
— Не знаю, мабуть, ще й пересадка буде.
— Встигнемо. Вйо! Це та, полковницька?
— Та.
— Вона тобі написала, щоб приїхав?
— Ні… написала, ніби чує, як я попід вікнами ходжу…
— І все? — дивується Юхим.
— І все…
— Пхі, я думав, що вона заміж хоче екстрено… То чого ж ти їдеш? На переговори?
— Я хочу її бачити, Юхиме.
— Дорого тобі це побачення обійдеться…
— А ти б не поїхав?
— До кого?
— А якби Степка жила за двісті кілометрів від Сосонки і написала, що хоче бачити…
— Вйо, гаття!
— Ні, ти мені скажи,— наполягав Платон.
— Може б, і поїхав… Не можу я, Платоне, зрозуміти цієї Степки. То погляне на тебе так, що душу віддав би, а то пройде і не помітить… То зі мною поговорить біля перелазу, а на другий день Дмитро Кутень її проводжає… Чорт би їх побрав, цих дівчат. Вйо!
— А ти сказав Степці, що любиш?..
— Та-а, колись говорив і той… цілуватись поліз…
— Ну й що?
— Поцілував, але схопив по пиці…
— А про любов твою що сказала?
— Мовчить… Дивиться на мене, а не бачить… Десь далеко думками… І що воно таке, Платоне,— зручніше вмощується Юхим,— Світлана-«президентша» за мною сохне, по дві записки передає щодня… і славна така, проворненька… А я без Степки жити не можу… А це ще Кутень приїхав, на моє нещастя. Натягне свої шкури і рипить… То до Галі твоєї ходив, то до Світлани перекинувся, а це вже до Степки стежку топче…
— До Галі? — дивується Платон.
— Це всі знають… Їй-богу, я йому ноги поперебиваю… Відсиджу п'ятнадцять діб, позамітаю всі вулиці в Косопіллі, а ноги поперебиваю,— вирішує Юхим.— А ти що, женитись думаєш чи так…
— Хвора вона, Юхиме, на серце, дуже хвора…
— Жаль… А може, одужає, зараз ліки всякі є… Он дід Вигон торік розігнутись не міг, так йому спину звело. Поїхав у Косопілля, покололи його і через місяць ходив, як штик…
Крізь хуртовину прорізався далекий гудок паровоза.
— Вже близько. Взавтра вранці їстимеш млинці в тещі… З тиждень погостюєш?
— Де ти бачив! Якщо доберусь до ранку, то побуду день, а ввечері — додому.
— А як не відпустить?
— Хто?
— Вона…
— Ех, ти…
— Якщо не відпускатимуть, то залишайся, ми з Максимом твою норму зробимо. Чи Коляди боїшся?
— Я нікого не боюсь, Юхиме.
— А я, щоб він мене ото перестрів, як тебе з трісками, і злодієм назвав, я б йому в морду дав. То ж не чоловік, а кліщ… Вступай, Платоне, в партію, і пошлемо ми тоді цього Коляду разом з Підігрітим к… Вйо!
— А чого це ти раптом про партію заговорив?
— Батько з Мазуром та Михеєм вчора балакали. Казали так, що напишуть поручительство і тебе приймуть… А дядько Михей збирається висувати тебе на голову колгоспу.
— Ти що?
— Слово честі, чув на свої вуха.
— Юхиме, ти ці балачки облиш, бо…
— Як дядько Михей сказав, то взавтра все село знатиме. А що ж тут такого? Ти три роки в академії провчився на агронома…
— Та який там з мене ще агроном…
— Вивчишся, Платоне. А я теж на курси механіків хочу. З Максимом поїдемо, як відпустить Коляда. Дядько Мазур Максима теж в партію буде посилати… Каже, я вже старий, хай зміна буде… Максим там у таких шорах! Щовечора про політику читають з батьком, а тоді вже Максима на вечорниці пускає…
На станції було порожньо, тільки у віконці дрімав касир. Платон постукав.
— Куди? На Вінницю? Скажем, скажем, усьо скажем,— пообіцяв той.
Почекали з хвилин п'ять. Мовчить касир.
— Та він спить! — Юхим постукав пужалном у віконце.
— Куди? — висунув сонне обличчя. — На Вінницю? Скажем, скажем, усьо скажем…
— Тільки ж ви не спіть.
— Скажем, скажем, усьо скажем… Так. Доїдеш до Фастова, а там пересядеш,— позіхнув касир і зачинив віконце.
— Дядьку, ви що, маку об'їлись? На сон вас тягне. Коли ж поїзд на Фастів буде?
— Скажем, скажем, усьо скажем… До Фастова поїдеш через п'ять годин і… і… сім хвилин, якщо не запізниться. — Віконце знову зачинилось.
Юхим вилаявся і з співчуттям подививсь на Платона:
— Що ти будеш тут робити? Давай додому, іншим разом поїдеш.
— Ні, я поїду сьогодні. А ти, Юхиме, добирайся до села, бо завіє. Спасибі тобі.
Повз станцію мчали якісь поїзди. Якби зупинився хоч один з них та підібрав оцього самотнього пасажира… Не зупинялись. Тільки на мить вихоплювали їх фари з темряви приземкувату будівлю станції з назвою «Косополье» та поспішали через поля, мости і тунелі до великих міст.
А на станції ж — нікогісінько. Громадяни міста Косопілля не любили в таку негоду виходити з хат. Куди і чого поспішати, слава богу, не горить…
Платон подивився на годинника: пів на першу. Через дві години він уже буде в поїзді, а там… Може, Наташа буде стояти у вікні?.. Щось холодно. Платон сідає на широкий диван біля чорної голландської груби… Тут добре, тепло і можна задрімати кілька хвилин…
Гайворона розбудив високий зчіплювач вагонів з ліхтарем у руках:
— Проспиш усе царство небесне. Зараз ось автобус на Косопілля піде.
