На білому світі - Зарудний Микола Якович (читать лучшие читаемые книги .TXT) 📗
— Чого ви кричите? — спокійно спитав секретар.— Про те, як ви керуєте, мені розповідали…
— Хто, хто? Гайворон чи Михей Кожухар?
— І Гайворон, і Кожухар… А про те, бути вам головою колгоспу чи ні, вирішуватимемо не ми з вами, а колгоспники… Тепер це буде саме так. І ви, товаришу Підігрітий, за своїм розмальованим парканом не відсидитесь.— Мостовий написав записку Лісняку і запропонував: — А тепер давайте підемо на господарство.
Після від'їзду секретаря райкому, Макар Підігрітий зробив висновок, що Коляда в своєму кріслі довго не всидить.
А Коляда подумав, що Підігрітий, може, головою сільради ще й пробуде, а з секретаря парторганізації полетить негайно…
Але, зоставшись удвох, вони співчували один одному і виробляли програму дій.
— Я їх усіх змелю і розвію! — обіцяв Семен Федорович.— І цього студента… Приїхало, загвинтило три гайки і вже голос подає! А німий! Та я його…
Підігрітий теж зробив висновок…
— На біса я той паркан пофарбував, тільки очі людям зриває…
— Хай Мостовий не думає, наче нас у трісках знайшли… Замість того, щоб допомогти нам, він з дівчатами в клубі співає і любов крутить… А я в номенклатурі більше, ніж йому років.— Коляда витягнув з шухляди свою папку.— Ось моє трудове життя — в газетах надруковане! Я для народу живу.
— І я,— вирішив Підігрітий.
*
Сьогодні вранці Платон спалив останню сучкувату гілляку, позгрібав усі тріски і ледве доварив обід. Після роботи він вирішив зайти до Коляди, попросити, щоб той виписав гілляк. Надвечір голова сам з'явився на господарстві. Платон підійшов:
— Випишіть мені, будь ласка, дров, бо палити нічим.
— У мене що, склад? — навіть не повернув голови Коляда.
— Але ж зрозумійте, зима і…
— А я тобі — нянька? Проїздив десь по столицях, я ж мушу тобі дрова давати? — З-під рудуватих брів зло поблискували зеленкуваті очі.— Працювати треба, а не ляпати язиком. Я таких розумників уже бачив!
Платон мовчки побрів до майстерні, назбирав трісок і, зв'язавши їх солдатським поясом, пішов додому. Та біля клубу його наздогнав газик. З машини вискочив Коляда:
— Ти що несеш?
— Тріски.
— Хто тобі дозволив?
— Ніхто. Вони все одно згниють,— тихо сказав хлопець.
До них почали підходити люди. Платон побачив давно не голене обличчя Полікарпа і червону хустку Степки…
— Так ти що, красти почав?! Зараз же віднеси назад!
— Не понесу.
— Понесеш! Я тебе до суду за розкрадання колгоспного добра! Кличте Горобця або Диньку, хай складуть акта. Ми не потерпимо злодіїв! — Коляда вчепився обома руками у в'язку трісок.
Платон швидко розв'язав пояса і висипав тріски в машину голови. Той аж побілів, замахав кулаками перед обличчям Гайворона:
— Я тебе, злодія, до суду! Всі бачили, всі?!
— Відійдіть.— Платон одвів руки Коляди.— Я зневажаю вас.
Той щось кричав услід хлопцеві, а потім наказав шоферові занести тріски в клуб.
— Приходьте, товариші, до клубу, у нас уже тепло.— Голова раптом став лагідним, добрим і нещасним чоловічком.— Бачили, колгосп розтягують, а за все повинен відповідати я…
Вдома Платон нічого не сказав Васькові, скинув фуфайку і ліг на тапчан.
— Ти втомився, Платоне?
— Втомився.
Здається, ніколи ще не зазнав Платон такої образи, як сьогодні. Невже можна за в'язку трісок назвати людину злодієм? За що мстить йому Коляда? За розмову з Мостовим? Ні, справжня причина десь глибше захована…
— Ти, Васю, побудь вдома, а як прийде Галя, скажеш, що я скоро повернусь.
Платон взяв у курнику мотузка і пішов у поле.
Починалась хуртовина, вітер сипав в обличчя лапаті сніжинки, нестримно шугав над полями, тужно завивав у ярах і побідно сурмив у високості.
З вузької чорної смуги, що врізалась клином в біле поле, виходили згорблені постаті і тягнулись до села, несучи на плечах в'язки промерзлого соняшника. Платон зайшов у смугу і почав виривати стебла. Вони були високі і чорні.
Виривати стебла тяжко. Ще коли соняшники були живими, вони глибоко в землю пустили своє коріння і тепер не хотіли розлучатися з нею. А може, сподівались, що весною знову зацвітуть, як дерева. Але Платон виривав їх з корінням, трощив руками, збивав чобітьми і кидав на купу, що ставала схожою на могилу.
Мотузок ножем врізався в плече, але Платон не відчував болю. Ноги провалювались у сніг, він падав і знову брів полем. По дорозі стало йти легше.
— Я більше не бу-у-уду-у! — почув Гайворон дитячий голос і зупинився.
За ровом, яким було обкопане кладовище, він побачив невеличкого хлопчика, закутаного хусткою, і худу бабуню у валянках. Вона ледве встигала за хлопчиком.
Платон не повірив своїм очам, кинув в'язку і перескочив через рів. Бабуня, зігнувшись у три погибелі, несла на плечах хреста.
— Що це ви, бабуню? Куди ви? — злякано запитав.
Бабуня поставила хреста і сперлась на нього, обхопивши обома руками. Це була Харитина Якимчучка.
— Куди ви несете цього хреста? — запитав удруге Платон.
Якимчучка витерла хусткою обличчя.
— Таке горе моє, сину, що й не сказати… Послала оцього басурмана, щоб трісок яких назбирав, бо позамерзаємо. А воно пішло з хлопцями та хреста принесло, господи, прости нас грішних…
— Я його не вихилитував, він уже сам упав,— шморгав носом хлопчина.
— Та хіба ж простить господь гріхи мої, коли я мало хреста не спалила?
— Давайте я вам пособлю.
— Пособи, дитино, бо вже йти не можу… Тяжкий хрест… А я ж тебе, басурмана, добра вчу, а я ж над тобою тремчу, щоб тебе трусило й не переставало,— накинулась на онука.— Показуй, де хрест стояв!
Хлопчина довго блукав по кладовищі, тримаючись за бабину руку, а Платон з хрестом ішов позаду. Хрест справді був важкий, дубовий. Як тільки донесла його Харитина?
— Кажи ж, де хрест стояв?
— Не знаю,— заплакав хлопчик.
— Що ж я тепер буду робити? Як я цей гріх з душі скину? — голосила баба.
Платон довго заспокоював її. Нарешті Якимчучка сказала:
— Приставте до цієї могилки, все одно чиясь душа християнська упокоїлась.
Платон опустив хреста. Харитина проказала молитву, перехрестилась. Вона хотіла перехрестити і малого, але той утік.
— Я, бабо, піонер уже…
У село повертались разом. Всю дорогу баба кляла Коляду:
— Хоч би на старість мою зглянувся! Проробила вік у колгоспі, а він мені не те що хліба не дав, а соломи пошкодував… Каже, у тебе дочка є, хай содержить…
— А де ж ваша дочка?
— На шахтах… Як поїхала на Великдень у п'ятдесятому, то тільки раз і показалась, коли оцього басурмана в пелюшках привезла… А де твій чоловік, питаю? А вона мені: я мать-одиночка… Тьху, прости господи… Раз на місяць моя одиночка пришле десять карбованців — та й живи… Зараз ось палити нічим, хоч хату розшивай.
Платон заніс бабі Харитині свою в'язку і пішов додому.
У хаті вже поралась Галина. Біля печі лежала купа хмизу.
— Це Васько приніс,— пояснила сестра, а потім запитала: — Що в тебе там з Колядою було?
— А ти звідки знаєш?
— Степка приходила…
— Нічого, ти не турбуйся, Галю.
— Не заводься з ним, Платоне, бо життя не буде…
— Буде…
— Там тобі листа дядько Михей приніс.
— Де, чому ж ти зразу не сказала?
— У тій кімнаті, на столі. Платон впізнав знайомий почерк.
«Платоне!
Мені не сподобався настрій, з яким ти писав останнього листа. Можна подумати, що важко тільки тобі одному. Не кисни! У мене теж бувають такі дні, що не хочеться жити, але… Годі. А життя, на жаль, і складається з маленьких турбот. Коли ти думав, що приїдеш у своє село — і на другий день усе зміниться, то трошки помилявся. Наказати людям, щоб вони стали добрими, не можна. А зробити їх злими — легше. Твій Коляда — не виняток. Що б не сталось, а я не хочу, аби ти розгубив свої мрії. Без них — тяжко…
Мій старенький генерал уже у відставці, і я з ним ходжу в парк. Батько стоїть на варті миру, а мама — біля плити.
