Діви ночі - Винничук Юрій Павлович (книги регистрация онлайн бесплатно .txt) 📗

— Мені його пані Аліна запропонувала. А рекомендація пані Аліни для мене закон. Юрко літератор, гадаю, тобі буде цікаво з ним спілкуватись.

— Справді? — вдавано перепитала Дзвінка.

— Ми з Дзвінкою лише рік як побралися, — продовжував пан Роман. — До речі, завдяки нашій пані Аліні. Дзвінка, бідолаха, нудиться, але я думаю, ви знайдете спільну мову. До твоїх обов’язків, Юрку, належатиме один з найпочесніших і найвідповідальніших обов’язків — супроводжувати мою дружину в оперу, театр і-і… Куди там ще?

— У філармонію, — підказала Дзвінка.

— Власне. Ну, ще там на якісь виставки, презентації і таке інше. Мені на такі забави ніколи часу не вистачає. Тут по сусідству мешкає ще один мій приятель і компаньйон. У нього та сама проблема. Так що, Юрцю, заопікуєшся відразу двома чарівними панянками. Тільки пильнуй, щоби вони тобі голови не закрутили.

— А ми такі, що можемо, — засміялася Дзвінка. — Пан Юрко буде мешкати в нас?

— Так. Мабуть, тобі потрібно забрати з дому якісь речі? — звернувся він до мене.

— Здалось би, — відказав я.

— Зараз я поїду з Максом на пару годин, а коли повернуся, Макс тебе завезе, куди треба, і привезе назад. Ну, все. Покажи йому, Дзвінко, покій.

По тих словах пан Роман подався до авта, а ми зостались самі. Я не знав, чи можу вже нарешті перестати грати вар'ята, і мовчав. Неясна підозра, що я потрапив у якісь спритно розставлені тенета, війнула на мить мені в голові і тут же зникла.

— Ходімо в сад, — сказала Дзвінка, коли авто від’їхало.

Вона йшла попереду, і в своїй білій довгій сукні скидалася серед цього квіткового розмаю на зображення з якоїсь англійської картини вісімнадцятого віку. Ми не бачилися два роки, інколи я згадував її, і мене тягнуло до неї, але жодного тверезого витлумачення цьому потягу я не знаходив. Так буває, коли тобі хтось насниться, хтось, до кого ти досі не виявляв жодних особливих емоцій, але, прокинувшись, раптом відчуваєш, що тебе манить до цієї особи якась незборима сила. Дзвінка навідувалася в мої сни, вабила, спокушала, аби потім невмолимо щезнути і розчинитися в сні. Я пригадав, що зустрів якось одну з тих панночок, яких возив на обкомівську дачу, і спитав про Дзвінку.

— О, Дзвінка! Вона вийшла заміж, — радісно повідомила мені сумну новину панна.

І я перестав про неї думати. Я не люблю думати про щось недосяжне.

Ми зайшли углиб саду подалі від будинку і сіли в альтанці, оточеній кущами ясьмину. Тут у затишній тіні ми скидалися на змовників.

— Невже ми мусимо й надалі вдавати, що незнайомі? — спитав я.

— Звичайно. Навіть не думай щось бовкнути. І те саме стосується Роми.

— Якої Роми?

— Ах, яка ж у нас коротенька пам’ять!

— Стривай… Рома…

— Ну?

— Це не та, що на обкомівській була з усіма вами?

— Невже згадав?

— Така, повненька? Котра Анатоль Палича охмуряла?

— Вона, вона…

— І що ти мені хотіла про неї повідомити?

— А те, що вона вийшла заміж за колегу Романа і мешкає в сусідському будинку.

— То ви непогано влаштувалися. Ти щаслива?

— А ти як гадаєш?

Вона подивилась на мене з-під лоба.

— Мені здається, ти саме цього й прагнула — віддатися за заможну людину і жити без турбот. Така доля по-моєму призначена для всіх випускниць школи кохання пані Аліни.

— Ти близький до істини.

Тепер у її голосі пролунав смуток, а в тому смутку бриніли нотки розчарування. Вона либонь не це хотіла почути з моїх вуст.

— Дзвінко, ти знаєш… — почав я тремтячим голосом… — як тільки я тебе побачив…

— Знаю.

— Звідки?

— Вичитала в твоїх очах.

— А ще що ти вичитала?

Якусь мить вона вагалася, боролася з собою і врешті випалила щось зовсім не те, що крутилося в неї на думці:

— Не скажу, і взагалі, Юрчику, прошу не забувати, що ми щойно з тобою зазнайомилися.

У цей момент я раптом збагнув, що люблю її. Тобто любив її завше, але, знаючи, що призначається вона для якогось великого пана, так ніколи й не видав своїх почуттів. Що я, вічний безробітний, міг їй запропонувати? Однак тепер, коли вона стала належати чужій людині, я до розпачу запрагнув її. Мені хотілося зараз благати, щоб вона негайно кидала свого чоловіка і тікала зі мною світ за очі. Мене раптом пронизала дивна думка, що від цього залежатиме моє життя.

Що це за дивне почуття — любов? Чому воно розриває нам серце лише тоді, коли втрачаєш кохану, і ледве тліє, коли її маєш біля себе?

Саме тепер я був готовий на все. А найгірше, що це елементарно читалося з моєї зрозпаченої фізіономії.

— Юрку, мені здається, я здогадуюся, про що ти зараз думаєш, — сказала Дзвінка. — Повір, мені теж нелегко. Я не виходила заміж з палкого кохання. Однак я не думала, що все це буде виглядати саме так. Тобто я не знала, що звикнути до людини, якої не кохаєш, неможливо. Поступово всі спроби звикнути перетворюються на почуття ненависті. Але назад мені дороги нема. Я вирішила, що буду Романові зразковою жінкою. Тому я дуже прошу, не дивися на мене такими очима і не роби більше спроб розбудити в мені якісь спогади. Все це буде небезпечно як для тебе, так і для мене. Ці люди не вміють прощати.

Голос її бринів мені медовою музикою, а в цей час нестримне кохання затоплювало мене усе сильніше й сильніше. Я ледве стримував себе, щоб не сказати їй про це. Краще б нам було не стрічатися знову.

— Ми мусимо зберігати обережність, — провадила вона далі. — Тут всюди очі, тут всі продажні, тут нема жодної душі, якій можна в чомусь звіритися.

— А Рома?

— Вона, звичайно, скрашує мій побут, але у нас із нею надто мало спільного. Крім того вона має завидну здатність пристосовуватися до навколишнього середовища. Я так не вмію. Я не можу заплющувати очі на все те, що помічаю.

— І що саме ти такого помітила?

— Не все відразу, — сказала вона і замовкла.

Чи мені здалося, чи вона насправді змахнула з очей сльозу?

— А хто мешкає в сусідньому будинку? — спитав я просто так, аби заповнити мовчанку.

— Там живе пані Ольга. Я її прозвала фрау Ольга. Терпіти її не можу. Але чоловік її тримає, бо вона вміє полагодити різні складні справи. Фрау Ольга провадить вишкіл дівчат. Властиво, це не вишкіл, а приборкування юних тигриць. Зрештою вона й сама схожа на приборкувачку диких звірів. І не тільки звірів, а й чоловіків. Вона влаштовує забави для прихильників мазохістського сексу.

— Твій чоловік казав, що там знаходиться його фірма.

— Так, там відбуваються різні темні оборудки. Але, крім того, у вихідні дні працює казино. З’їжджаються різні тузи і розважаються.

— А сусіди?

— Ця вулиця, як ти вже бачив, має забудований лише один бік. Крім наших двох будинків, тут ще є будинок компаньйона мого чоловіка, а всі решта будівель — це вілії. Там ніхто не живе, у них поселяються лише на вікенд. А вілії належать знову ж таки людям утаємниченим. Одне слово, усе діється в своєму колі. На нашу вулицю не забреде ані поштар, ані газівник, ані електрик, бо все виплачується рік наперед, а вся пошта йде на поштове відділення, де її забирає Макс і потім розвозить.

— Цікаво, які люди бувають у казино?

— Та такі самі, яких ти бачив на тій вілії коло Янова. Різні там партайгеноссе, директори заводів, генерали, кагебісти. А біля них крутиться череда якихось підозрілих ділків, здатних на все. Одні одним догоджають і так співіснують. Все це, знаєш, таке заплутане, що я навіть не маю бажання заглиблюватися.

— А ти вже була в тім казино?

— Ні, що ти. Туди привозять дівчаток і розважаються. Роман би мене забив, якби я туди поткнулася.

— Забив би?

Дзвінка зашарілася:

— Ну, це я так, до слова. А ти вже подумав, що він такий грізний?

— Просто злякався за тебе.

— Ну й даремно. Нічого мені не загрожує. Я нічим не цікавлюся. Живу собі, та й все. От появився ти, і я зможу кудись нарешті вибратися.

— А хіба твій чоловік зовсім не заздрісний?

— Смішний ти. Нас всюди возитиме Макс. А під його чуйним наглядом найбільше, що нам вдасться, хіба пошептатися.