Координати чудес - Шекли Роберт (бесплатные онлайн книги читаем полные .TXT) 📗
— Бо в цьому, Кармоді, уособлення нашого часу, а правдиве мистецтво йде від реальності. Споживаємо, — отже, існуємо! Та люди нехтували цією очевидною істиною. Вони відвертали носа від помиїв — цього неминучого результату їхніх насолод. Та поміркуй: що таке покидьки? Це ж пам’ятник споживанню! «Не бажай і не марнуй!» — таким був споконвічний і вельми сумнівний заповіт. Ця облудна аксіома не для нашого часу. Запитаєш: навіщо ті покидьки ворушити? Ну що ж! І справді! Навіщо розводитись про секс, чесноту, інші важливі речі?
— Якщо так ставити питання, то все ніби й слушно, — сказав Кармоді. — Та все ж…
— Йди за мною, дивись і думай! — наказав Марунді. — І в голові твоїй згромадяться, наче покидьки, пояснення і підстави.
Вони увійшли в Зал Шумів. Тут Кармоді почув соло зіпсованого водо-бачкового інструменту та вуличну сюїту: алегро автомобільних двигунів, пронизливий скрегіт гальм, утробний рев стадіону. В анданте виникла тема спогадів: грім гвинтомоторного авіалайнера, татакання відбійного молотка і могутнє гупання копра. Кармоді відчинив було двері залу Фоно-Галас-Бум, але прожогом метнувся назад.
— Добре зробив, — зауважив Марунді. — Там небезпечно. Проте багато хто заходить, а декотрі залишаються на 5 — 6 годин.
— Ого! — здивувався Кармоді.
— А ось там, — указав Марунді, — лейтмотив нашої виставки: закохане гарчання сміттєзбірної машини, що ремиґає покидьки. Мило, правда? А там попереду — виставка порожніх пляшок з-під спиртного. Над нею цілком адекватне відтворення підземки. Передані найтонші деталі, навіть повітря приправлене димом Вестінгауза.
— А хто там галасує? — запитав Кармоді.
— То магнітофонні записи знаменитих голосів, — пояснив Марунді. — Перший — Еда Брена, чвертьзахисника «Грін Бей Пеннерс». Далі — пискливий з підвиванням — звуковий портрет новообраного мера Нью-Йорка. А за ним…
— Ходімо далі, — зітхнув Кармоді.
— Гайда! З правого боку крило графіті — настінних написів. Зліва — точна копія старої комуналки (залишки романтизму, як на мене). Просто перед нами — колекція телевізійних антен. Ось ця — англійська модель 1960 року. Зауваж строгі форми, стриманість. Порівняй з камбоджійською 1959 року. Помічаєш химерні вигини ліній на східний копил? Фольклорний стиль відтворює себе в життєспроможній формі. Тут Марунді обернувся до Кармоді і настановчо почав проповідувати:
— Друже мій, дивися й увіруй! Перед тобою хвиля майбутнього. Колись люди чинили опір відтворенню дійсності. Ті часи минули. Тепер ми знаємо, що мистецтво — це будь-яка річ разом з її протяжністю в надмірне. Поспішаю застерегти: не поп-арт, який глузує та перебільшує. Наше мистецтво — популярне, воно просто існує. У наш час ми беззастережно приймаємо несприйняте і цим проголошуємо природність нашої штучності.
— Не до вподоби це мені! — сказав Кармоді. — Сітрайте!
— Чого ти реперуєш? — запитав Марунді.
— Сітрайте! Сітрайте! Заберіть мене до біса звідси!
— З глузду з’їхав! Є десь тут лікар? — крикнув Марунді.
Негайно з’явився смаглявий коротун у халаті. В руці він тримав маленьку чорну валізу, а зверху на ній, на срібній табличці було написано: «Маленька чорна валіза».
— Я лікар, — повідомив він. — Дозвольте його оглянути.
— Сітрайте! Де ви в біса запропастилися?
— Гм-м-м, так, — протяг лікар. — Симптоми гострого галюцинаційного нападу… Гм-м-м. На голові намацується твердий масивний виріст. Тут нормально… А далі… Гм-м-м… Дивно! Бідака має буквально вроджений потяг до галюцинацій!
– Док, ви можете допомогти йому? — запитав Марунді.
– Ви вчасно мене покликали, — сказав лікар. — Становище вдасться ще поправити. Я маю з собою чудодійну панацею.
– Сітрайте!
Лікар видобув з валізи стерилізатор і склав докупи блискучий шприц.
– Засіб для загального зміцнення, — сказав він Кармоді. — Не турбуйтесь. Не зашкодить навіть дитині. Приємна суміш з ЛСД, барбітуратів, амфетамінів, транквілізаторів, психотоніків, стимуляторів настрою та інших корисних речей. Дрібочка миш’яку, щоб волосся блищало. Тепер не ворушіться…
– Прокляття! Сітрайте! Заберіть мене звідси!
– Болить тільки тому, що є біль, - запевнював лікар, націлюючи шприц й запускаючи голку в тіло.
Тієї ж, або майже тієї ж миті Кармоді щез.
Збентеження й переляк у Палаці Сміття тривали не довго. Всі отямились, і знову запанував олімпійський спокій. Щодо Кармоді, то священик сказав про нього: «Зайва людино, днесь ти возносишся у царствіє потойбічне на небесі, де уготоване місце для всього непотребу сього падолу».
А сам Кармоді, вихоплений вірним Сітрайтом, поринув у нескінченність світів. Він рухався в напрямку, який найкраще передається словом «униз», через міріади ймовірних Земель, у скупчення малоймовірних, а відтак — у серійні ряди рукотворних неймовірностей. Виграш докоряв йому словами:
– Ти ж утік з рідного світу, Кармоді! Ти це розумієш?
– Так, розумію.
– Назад немає вороття.
– Розумію також.
– Ти, мабуть, плекаєш надію в майбутніх світах натрапити на якусь розкішну утопію? – насмішкувато питав Виграш.
– Ні, не це.
– А що?
Кармоді похитав головою й нічого не відповів.
– Забудь про свої сподівання, - з гіркотою сказав Виграш.- Хижак уже наступає тобі на п’яти, і твоя смерть неминуча.
– Знаю, - сказав Кармоді, і дивовижний спокій огорнув його.- У думках про майбутнє я вже змирився з тим, що живим із цього Всесвіту не вийду.
– Це вже пусте, - сказав Виграш.- Ти однаково все втратив.
– Не згоден, - заперечив Кармоді.- Дозволь зауважити, що я ще живий.
– Але тільки на мить.
– Я завжди був живий тільки мить. І на більше не розраховував. Я помилявся, сподіваючись на більше, і ця помилка тяглася за мною у всіх імовірних та можливих світах.
– І що ж ти сподіваєшся від миті?
– Нічого, - сказав Кармоді. – І всього.
– Щось я перестав тебе розуміти, - сказав Виграш.- Ти ніби змінився, Кармоді. Що сталося?
– Дрібничка, - сказав йому Кармоді.- Я просто зрікся вічності, якої в мене ніколи не було. Я вийшов із тієї облудної гри, якою тішаться боги в своїх небесних балаганах. Мене вже не хвилює, в якому стручкові захована горошинка безсмертя. Воно мені не потрібне. Я маю свою мить, цього досить.
– Блаженний Кармоді! – промовив Виграш, не приховуючи сарказму.- Від смерті ти не далі як на волосинку! Що ж ти робитимеш зі своєю жалюгідною миттю?
– Проживу її,- відповів Кармоді.- Миті на те й існують.
