Затемнення - Майер Стефани Морган (книга жизни TXT) 📗

— Ти більше не будеш Беллою, — сказав він мені. — Мого друга більше не існуватиме. Не буде кого пробачати.

— Це звучить як «ні», — шепнула я.

Ми дивилися одне на одного нескінченно довго.

— Тоді прощавай, Джейку?

Він швидко заморгав, агресія на його обличчі змінилася здивуванням.

— Чому? У нас є ще декілька років. Хіба в цей час ми не можемо бути друзями?

— Років? Ні, Джейку, не років, — я похитала головою і невесело засміялася. — Точніше сказати тижнів.

Я була неготова до його реакції.

Він раптом скочив на ноги, і почувся гучний хлопок — банка з лимонадом вибухнула в його руці. Лимонад бризнув навсібіч, обливши мене, наче зі шланга.

— Джейку! — я хотіла нагримати на нього, але одразу принишкла, коли зрозуміла, що все його тіло тремтить від люті. Він кинув на мене несамовитий погляд, а з грудей дедалі гучніше долинало гарчання.

Я закам’яніла на місці, від потрясіння забувши навіть, як ворушитися.

Тремтіння хвилею накотилося на нього, і він дрижав дедалі швидше, аж поки стало здаватися, що він вібрує. Його обриси розмилися…

А потім Джейкоб стиснув зуби, й гарчання припинилося. Його очі зосереджено примружилися. Тремтіння затихло, і лише руки продовжувати труситися.

— Тижнів, — промовив Джейкоб безвиразно.

Я не відгукнулася, досі не в змозі поворушитися.

Він розплющив очі. Несамовитість у них розтанула.

— Він хоче перетворити тебе на паскудну кровопивцю всього за кілька тижнів! — просичав Джейкоб крізь зуби.

Занадто ошелешена, аби ображатися на ці слова, я мовчки кивнула.

Його обличчя аж позеленіло під червонувато-смаглявою шкірою.

— Так, Джейку, — прошепотіла я після довгої хвилини мовчання. — Йому сімнадцять, Джейкобе. А я день у день наближаюсь до дев’ятнадцятьох. Та й навіщо чекати? Він — це все, чого я хочу. Що мені залишається робити?

Це було риторичне запитання. Але Джейкобова відповідь хльоснула мене, як удар батога.

— Будь-що. Що завгодно. Краще б ти померла.

Я відсахнулася, наче мені дали ляпас. Джейкові слова ранили мене сильніше, ніж якби він мене справді вдарив. І коли цей біль блискавкою пронизав моє тіло, тоді мій терпець урвався.

— Може, тобі пощастить, — сказала я похмуро і, похитуючись, підвелася. — Може, мене зіб’є вантажівка дорогою додому.

Я схопила свій мотоцикл і виштовхала його на дощ. Джейк не поворухнувся, коли я проминала його. Щойно я дісталася вузенької доріжки, що перетворилася на багно, я заскочила на мотоцикл і натиснула на газ. Із-під заднього колеса вирвався фонтан грязюки й оббризкав гараж. Я дуже сподівалася, що бризки заляпали і Джейкоба.

Дощ промочив мене до нитки, поки я газувала по слизькому мокрому шосе до будинку Калленів. Здавалося, що проти вітру краплі дощу замерзають у мене на обличчі, й не встигла я й половини шляху подолати, як мої зуби почали цокотіти.

Мотоцикли — річ занадто непрактична для штату Вашингтон. Я продам цей непотріб за першої ж нагоди.

Я завела мотоцикл до Калленівського гаража, величезного як печера, й зовсім не здивувалася, побачивши, що Аліса уже чекала на мене, обережно присівши на край складаного верху свого «Порша». Вона ніжно погладила блискучу жовту поверхню.

— У мене не було нагоди поїздити на ньому, — зітхнула вона.

— Вибач, — просичала я крізь цокотіння зубів.

— Тобі б не завадив гарячий душ, — сказала вона різко, легко вистрибнувши з автомобіля.

— Так.

Вона піджала губи, уважно вивчаючи мій вираз обличчя.

— Хочеш про це поговорити?

— Ні.

Вона кивнула на знак згоди, але з її очей було видно, що вона вмирає від цікавості.

— Хочеш поїхати сьогодні увечері в Олімпію?

— Не зовсім. Мені можна додому?

Вона скривилася.

— Гаразд, Алісо, не зважай. Я залишуся, якщо тобі від цього стане легше.

— Дякую, — зітхнула вона з полегшенням.

Того вечора я лягла спати рано, згорнувшись клубочком на канапі, як і минулого разу.

Було досі темно, коли я прокинулася. І хоча мій розум був затуманений від сну, я втямила, що до ранку ще далеко. Очі знову заплющилися, я спробувала розтягнутися і скотилася на підлогу. Лише за деякий час я збагнула, що лежу на долівці й що там — значно зручніше.

Я перекотилася на спину, протираючи очі. Було набагато темніше, ніж минулої ночі, — хмари занадто щільно вкрили небо, щоб місячне світло могло пробитися крізь них.

— Пробач мені, — сказав Едвард так м’яко, що його голос злився із темрявою. — Я не хотів тебе збудити.

Я напружилася, чекаючи на гнівний вибух — як із його, так і зі свого боку, — але ніщо не порушило спокою, тиші й темряви його кімнати. Я майже відчувала у повітрі солодкий смак нашого возз’єднання, особливий тонкий аромат Едвардового подиху. Порожнеча від нашої недавньої розлуки залишила на вустах свій гіркуватий присмак, який я помітила лише зараз, коли він зник.

Між нами не було жодного напруження. Від нього повівало миром та спокоєм — то була не тиша перед грозою, а ясна чиста ніч, не заплямована навіть думкою про негоду.

Мені було байдуже, що я мала на нього сердитися. Мені було байдуже, що я мала сердитися на будь-кого. Я наблизилася до нього, знайшла у темряві його руки, і пригорнулася до нього. Він обійняв мене і притиснув до грудей. Мої губи жадібно цілували його шию, підборіддя, аж поки не відшукали його вуст.

Деякий час Едвард ніжно мене цілував, а потім засміявся.

— Я вже приготувався до такого несамовитого вибуху люті, проти якого гризлі — це просто дитяче белькотіння. А що отримав натомість? Мабуть, треба тебе частіше злити.

— Дай мені хвильку, щоб зосередитися, — піддражнила я, цілуючи його знову.

— Чекатиму, скільки попросиш, — прошепотів він, не відриваючись від моїх губ і зануривши пальці мені у волосся.

Моє дихання стало частішим.

— Може, вранці.

— Як скажеш.

— Ласкаво просимо додому, — сказала я в той час, як його холодні губи притислися до впадинки під моїм підборіддям. — Я рада, що ти повернувся.

— Це приємно знати.

— М-м-м, — промуркотіла я, оповиваючи руками його шию.

Він обхопив долонями мої лікті, а потім почав повільно проводити руками донизу — по грудях, по талії, по стегнах, аж до колін. Там він на мить зупинився, а потім схопив мене за кісточки і несподіваним різким рухом притягнув мене до себе, так що я опинилася у нього на колінах.

Я затамувала подих. Зазвичай він собі ніколи такого не дозволяв. Незважаючи на холод його рук, мені стало жарко. Його вуста шукали впадинку на моїй шиї.

— Не хотілося б накликати на себе передчасний гнів, — прошепотів він, — але, може, ти мені скажеш, чому протестуєш проти цього ліжка?

Перш ніж я змогла відповісти, перш ніж я навіть змогла достатньо зосередитися, щоб утямити значення його слів, він ліг на спину, так що я опинилася зверху. Він тримав руками моє обличчя, нахиляючи його так, щоб він міг дістати губами до моєї шиї. Моє дихання стало занадто важким і гучним — аж до непристойності, — але мені було не соромно, бо я не могла думати ні про що більше.

— Ліжко? — запитав він знову. — На мій погляд, воно чудове.

— В ньому немає потреби, — ледве видихнула я.

Він притягнув моє обличчя до себе, і я жадібно уп’ялася в нього губами. Повільно, цього разу зовсім повільно він перевернувся, аж поки накрив мене своїм тілом. Він здіймався наді мною обережно, щоб не натиснути ані грамом своєї ваги, але я кожною клітинкою відчувала його холодний мармур. Моє серце закалатало так сильно, що я ледве почула, як він тихо засміявся.

— Це спірне питання, — відказав він. — На канапі це було б важко зробити.

Він провів по моїх губах своїм холодним як лід язиком.

У мене запаморочилося в голові — дихання так прискорилося, що мені не вистачало повітря.

— Ти передумав? — запитала я, зовсім не дихаючи. Може, він переглянув свої суворі правила. Може, це ліжко значить більше, ніж мені спочатку здалося. Поки я чекала на його відповідь, серце забилося так, що було аж боляче.