Затемнення - Майер Стефани Морган (книга жизни TXT) 📗
— Чому ти…
Майкове запитання обірвалося на півслові гучним розкотистим ревінням, яке розітнуло стоянку позаду нас. Усі, хто стояв на тротуарі, пооберталися на цей звук, вражено дивлячись на чорний мотоцикл, який зі скреготом зупинився на самісінькому краю бетонного покриття. Двигун продовжував гарчати.
Джейкоб нетерпляче замахав до мене руками.
— Біжи, Белло! — закричав він, перемагаючи скажене ревіння мотора.
Я стала на місці як укопана, нічого не розуміючи. Потім швидко глянула на Майка. У мене було лише кілька секунд.
Чи зайде Аліса так далеко, щоб затримати мене в усіх на очах?
— Я нагло захворіла і поїхала додому, гаразд? — сказала я Майку з несподіваним пожвавленням.
— Гаразд, — пробурмотав він.
Я швидко поцілувала Майка в щоку.
— Дякую, Майку. Я заборгувала тобі одну відмазку! — гукнула я на ходу.
Джейкоб ударив на газ, широко усміхаючись. Я застрибнула на сидіння позад нього, міцно обхопивши його за пояс.
На порозі кафетерію я побачила Алісу. Її рот скривився, а очі палали від люті.
Я кинула їй один винуватий погляд.
Потім ми погнали по асфальтованій дорозі з такою швидкістю, що мій шлунок залишився десь далеко позаду.
— Тримайся, — заволав Джейкоб.
Я заховала обличчя у нього за спиною, коли ми мчали по автостраді. Я знала, що він скине швидкість, коли ми перетнемо квілеутський кордон. Доти мені треба було протриматися. Я тихо й гаряче молилася, щоб Аліса не погналася за мною і Чарлі мене випадково не побачив…
Ми без пригод дісталися на безпечну територію. Моцик скинув швидкість, Джейк випростався і засміявся. Я розплющила очі.
— Нам удалося! — загорлав він. — Непогано, як для нападу на в’язницю, еге ж?
— Гарно придумав, Джейку.
— Я згадав, ти казала, наче та кровопивця-провидиця не здатна передбачити, що збираюся робити я. І я радий, що ти про це не думала — бо в іншому разі вона б не пустила тебе до школи.
— Саме тому я не обмірковувала цього варіанту.
Він переможно засміявся.
— Що ти збираєшся сьогодні робити?
— Нічого! — засміялася я у відповідь. Як гарно бути вільною!
РОЗДІЛ 8. ТЕРПЕЦЬ
Безцільно блукаючи, ми знову вийшли на берег. Джейкоб досі був переповнений гордості, що винайшов план мого звільнення.
— Гадаєш, вони тебе шукатимуть? — запитав він із на дією у голосі.
— Ні, — я була певна щодо цього. — Але сьогодні увечері вони дадуть мені прочуханки.
Він підняв камінець і жбурнув його стрибати по хвилях.
— Тоді не повертайся, — запропонував він.
— Чарлі це сподобається, — зазначила я із сарказмом у голосі.
— Б’юся об заклад, що він буде не проти.
Я не відповіла. Скоріш за все, Джейкоб мав рацію, і мені нічого не залишалося, як мовчки поскреготіти зубами. Як несправедливо, що Чарлі відчуває таку велику прихильність тільки до моїх квілеутських друзів! Цікаво, чи змінилися б його уподобання, якби він дізнався, що насправді вибір стоїть між вампірами та вовкулаками?
— То який у зграї свіженький скандал? — запитала я жартівливо.
Джейкоб став на місці як укопаний, а потім подивився на мене враженими очима.
— Що таке? Це був жарт.
— А-а, — мовив він і відвернувся.
Я чекала, що він казатиме далі, але він, здавалося, про щось глибоко замислився.
— А що, справді є скандал? — запитала я.
Джейкоб кашлянув.
— Я так звик, що усі завжди про все знають, що й забув, як це — мати власний затишний куточок у себе в голові.
Декілька хвилин ми мовчки йшли уздовж кам’янистого берега.
— То що це? — нарешті запитала я. — Те, про що кожний у твоїй голові вже дізнався?
Він зволікав, наче вирішував, скільки з того можна мені розповісти. Потім зітхнув і мовив:
— Квіл закохався. Це імпринтинг. Він став третім. Інші почали непокоїтися. Мабуть, це трапляється частіше, ніж розповідають легенди… — Джейкоб насупився, а потім повернувся і поглянув на мене. Він дивився мені просто в очі, без жодних слів, а між бровами від зосередження залягли глибокі зморшки.
— Чого ти дивишся? — зніяковівши, запитала я.
Джейкоб зітхнув.
— Та так, нічого.
Джейкоб рушив далі. Він потягнувся — здавалося, несвідомо — і взяв мене за руку. Отак, без жодних слів, ми ступали кам’янистим пляжем.
Я уявила, якими видавалися ми збоку, йдучи берегом і тримаючись за руки — звісно, наче парочка, — і подумала, що треба забрати руку. Але ми з Джейкобом завжди так ходили… Жодних причин, щоб починати зараз з’ясовувати стосунки з цього приводу.
— Чому Квілове кохання викликало такий ажіотаж? — запитала я, побачивши, що він не збирається розповідати далі. — Це тому, що він новенький?
— Аж ніяк.
— Тоді в чому справа?
— Це ще одна з давніх легенд. Пора б уже нам перестати дивуватися, що всі вони — правдиві, — тихо промовив він сам до себе.
— Ти мені скажеш — чи я мушу здогадатися?
— Ти б нізащо не здогадалася. Розумієш, донедавна Квіл завжди проводив час із нами. Його майже ніколи не бачили біля будинку Емілії.
— Квіл теж закохався в Емілію? — запитала я, роззявивши рот від подиву.
— Та ні! Я ж казав, що ти не здогадаєшся. До Емілії в гості приїхали дві її племінниці… і Квіл побачив Клару.
Він не повів далі, і я на мить замислилася над почутим.
— Емілія не хоче, щоб її небога зустрічалася з вовкулакою? Це трохи лицемірно з її боку, — сказала я.
Але я могла зрозуміти, чому саме вона так поводилася. Я знову згадала довгі шрами, які спотворили її обличчя і всю праву руку. Сем утратив контроль лише раз, коли стояв від неї занадто близько. Лише один раз… Я бачила страждання в Семових очах, коли він дивився на те, що з нею зробив, і розуміла, чому в Емілії могло з’явитися бажання захистити від цього свою небогу.
— Припини, будь ласка, свої здогади. Ти на хибному шляху. Емілія нічого проти них не має, просто це трохи зарано.
— Що значить зарано?
Крізь примружені очі Джейкоб зміряв мене оцінювальним поглядом.
— Тільки нічого не подумай, гаразд?
Я насторожено кивнула.
— Кларі два роки, — сказав Джейкоб.
Уперіщив дощ. Я несамовито заморгала, коли краплі дощу хльоснули мене по обличчю.
Джейкоб безмовно чекав. Як завжди, на ньому не було куртки; дощ залишав темні мокрі плями на його чорній футболці та стікав по густому довгому волоссю. А він стояв і пильно дивився на мене.
— Квіл… закохався… у дворічну дівчинку? — нарешті спромоглася я перепитати.
— Таке буває, — знизав плечима Джейкоб і, нахилившись, узяв іще один камінець і запустив його в затоку. — Принаймні так кажуть легенди.
— Але ж вона — маля, — запротестувала я.
Він подивився на мене з чорною радістю в очах.
— Квіл не постаріє, — дошкульно нагадав він мені. — Йому лише треба почекати років із двадцять.
— Я… не знаю, що сказати.
Я силкувалася залишатися спокійною, але, по правді, була нажахана. До сьогодні вовкулаки і все, що з ними пов’язано, нітрохи мене не хвилювали, відколи я дізналася, що вони не причетні до убивств, у яких я їх підозрювала.
— Ти нас осуджуєш, — звинуватив він мене. — Це написано на твоєму обличчі.
— Вибач, — мовила я. — Але те, що ти сказав, звучить просто огидно.
— Це зовсім не так, ти все не так зрозуміла, — Джейкоб став на захист свого друга з несподіваним запалом. — Я бачив, що він відчуває, у його очах. У цьому немає нічого романтичного, принаймні не для Квіла і не зараз, — він зробив глибокий вдих, засмучений. — Це так важко описати! Це не схоже на кохання з першого погляду. Радше… на силу гравітації. Коли бачиш її, земля раптом перестає тебе тримати. Центр тяжіння переходить до неї. І все інше втрачає значення. І ти зробиш усе для неї, будеш усім для неї… Ти станеш тим, хто їй потрібен, — захисником, коханцем, другом, братом.
Квіл буде для неї найкращим, найдобрішим старшим братом, якого коли-небудь мали діти. На планеті не існуватиме малюка, про якого б піклувалися краще, ніж про ту маленьку дівчинку. Потім, коли вона підросте і їй знадобиться друг, йому вона зможе відкритися, довіритися і покластися більше за будь-кого. А потім, коли вона подорослішає, вони будуть такі ж щасливі, як Емілія та Сем, — дивні гіркі нотки прозвучали в Джейкобовому голосі наприкінці, коли він говорив про Сема.
