Історія України-Руси. Том 9. Книга 2 - Грушевський Михайло Сергійович (книги без регистрации бесплатно полностью .TXT) 📗
Далі Маріянович сповідає, що по сім прощанню вони того ж дня виїхали, разом з польськими послами: від короля польського і королеви, але їхали разом тільки оден день бо польські посли, побоюючися, щоб їм чого небудь не сталося від козаків, поспішали в день і в ночі, так що загубили вісім коней в дорозі. Парчевич же через свою недугу не міг так спішити, і в Білій Церкві трохи їх козаки не побили, а в Брусилові догонили козаки від гетьмана і показали його наказ: разом з польським послом привести назад. Відвезли їx до Фастова, і тутешній суддя (мабуть сотник) велів їм чекати від гетьмана дозволу на дальшу дорогу. Маріянович пустився до полковника, до Білої Церкви, щоб вияснити причину сеї затримки, але той повторив те саме-що мав від гетьмана наказ затримати їх до дальшого розпорядження гетьмана. Та тут прилетів з Фастова до Маріяновича гонець, що архиепископ помирає; кинувся він до нього, щоб не пропали там папери-але тим часом йому покращало, і довідавшися, що тим часом приїхав до Київа на весілля Виговський, Маріянович полетів до нього-добиватися вияснення. Виговський вислухавши виявив здивованнє, бо мовляв гетьман звелів затримати не їх, а польського посла,-“Тому що після вашого виїзду хтось приніс фальшиву вість, ніби то королівські вояки вирубали козаків 4) і король післав до Татар свого посла, щоб підіймати їх на козаків; але що й одно й друге не потвердилося, як ми переконались-як і не припускали того,-то ви можете їхати куди хочете і коли хочете”. Після сього одержавши від Виговського козаків для охорони, цісарські посли хоч і з значним спізненням, але зате безпечно переїхали до Дубна через усі пустині і розбої-“а як би їx при собі не мали, то хоч би й сто душ у собі мали, смерти б не минули”.
Так розповідає в своїм звідомленню Маріянович. Проф. др. Кордуба підозріливо ставиться до його звідомлення, тому що він занадто висуває свою особу, закриваючи нею особу самого посла Парчевича, і старається можливо оптимістично представити результати посольства, тим часом лист гетьмана до цісаря далеко не містить тих приємностей, які Маріянович вкладає в уста гетьманові. Шумна і напушиста реторика листу поза компліментами цісареві за його піклованнє про добро християнського світу і його послові за його пильне й зручне виконуваннє доручення, зводиться до обіцянки гетьмана-не приймати иншого посередництва крім цісаревого, і не слухати инших порад крім його, “та й то ще поскільки, се не буде шкодити безпечности і цілости нашої держави”. Поза тим гетьман покладається на устне звідомленнє посла, що він докладно перекаже все йому доручене 5). Але се не значить, щоб в устній розмові гетьман не сказав чогось більшого-чого не хотів “довіряти паперові”: за сказане устно не неслося такої відповідальности, і вповні можливо, що те що переказує з його слів Маріянович, не відбігало дуже значно від дійсности... Писати ж було не дуже безпечно: хто зна, в чиї руки міг замандрувати сей лист-як мандрували ті листи, що призначалися гетьманові, а навіть і одержувалися ним.
Що наговорив гетьман і писар устно Бєньовскому того ж самого дня, ми не знаємо, хоч се було б дуже інтересно почути. В листі ж від гетьмана до короля, що Бєньовский повіз, теж більше було фразеольоґії, ніж конкретного змісту, але не бракувало і досить виразних натяків на можливість порозуміння і договору-того договору, що Бєньовський справді таки й здійснив трохи згодом, але вже по смерти гетьмана.
“Найясніший, милостивий королю, пане наш велико-милостивий! Довгий би треба було вчинити коментар, хотівши виписати по порядку наші заслуги і жичловости до покійних попередників в. кор. мил. Але декотрі і жалко пригадувати, бо довгі й прикрі, а инші за давністю випали людям з памяти. То поминувши їх потішимося тільки свіжими і в. кор. м. добре відомими. Головне те що нас ніяка оказія не заставала лінивими на прикази в. кор. м.-аж поки якісь намови злих людей, нагодувавши нас несмаками, відсунули й від ласки в. кор. мил. Навпаки, настільки чулі були ми панські прикази, що сповняли їx як найвірніше, вистерігаючися в своїй службі й найменшої догани. Але хоч як ми старалися уцукрувати нашу покірність і охоту -завсіди знаходилися брехливі язики, щоб зробити їх гіркими для в. кор. м. Така була фабрика Ахітофелова, що хоч ми аж незносними ставали, наприкряючися з нашими послугами, все таки вважалися невартими ласки!
“Але тепер, коли в. кор. м. зволиш нас обсилати листом своїм панським через п. Бєньовского, а в нім заявляєш свою ласку, і вигладжуєш наші провини, коли які були, ми покірно за се дякуємо в. кор. м. панові нашому мил. і вдячно приймаючи, будемо старатися, щоб і в. к. м. був навзаєм і з нас задоволений. Для сього з повним довірєм розмовляли ми з п. Бєньовским в справах йому від в. кор. м. доручених, всяко міркуючи, щоб і маєстат в. кор. мил. не попав у поневірку, і наші свободи не пішли в упадок. Коли побажання в. кор. м. не прийшли до повного здійснення,-причини тому розповість п. Бєньовский, і виложить порядок річей трактованих з нами. Як чоловік правої віри і доброго досвіду, думаємо, зробить він се добре, і за ту свою службу заробить собі то, що й закінчений буде той акт, коли бог дасть, не ким иншим, а ним таки-чого і ми б бажали!” 6).
Від Виговського маємо в однім збірнику копію листа до короля з датою 7 квітня 7). Кубаля поправляв її на 18 квітня-як на листі гетьмана; може не конче се було саме 18 квітня, але ясно, що писалося при відправі Бєньовского. Писар-кандидат на булаву починає з висвідчень своїх персональних заслуг і афектів-повторяючи більше менше фрази гетьманського листу складеного очевидно ним же-тільки в приложенню до своєї особи. “Поруч свіжих услуг міг би я засвідчити і показати давнішу свою жичливість до попередників в. кор. м.-як би прийшлось презентувати не тільки довгий ряд відважних учинків-зовнішніх і людськими очима видимих, але проходити довгу драбину (drabowac) внутрішніх 8) афектів до вітчини, котрим тільки сам біг свідком. Але всі минулі річи-тільки німі тіни, не що инше як нагробники побілені (гроби повапнені). Тому волію я пописуватися свіжою жичливістю, котрої досконало надивились очі посла в. кор. м. п. Бєньовского. Бо я певен, що як чуло відправляв він функцію вложену на нього-все пускаючи в рух, так сеї ж своєї енерґії ужиє він і залицяючи перед в. к. м. мою прирождену цноту для вітчини. А та хоч і заслонена хмарами обопільного роздору-одначе ні в чім не зменшилася і по нинішній час. Тому як тільки дійшли до мене, через його руки, листи в. к. м., обіцяючи, що всяка ворожнеча буде забута і прийде знову ласка панська,-я не тільки прийняв їх вдячними руками, але взявся й здійснити волю в. к. м., з такою пильністю, яка б була гідна намірів в. к. м. Сам посол посвідчить, що я не дав тоді спочинку змислам моїм, поки не довів бажання в. к. м. до кінця-хоч може і не цілком годящого, але все таки доброго. Через се й п. Бєньовскому прийшлось довго тут посидіти, хоч він і досить старався приспішити справу,-почекати поки скликано полковників для спільної наради, аби вони однодушно ухвалили те, чого вимагала від нас ласка в. к. м. Але вся ся справа полишена устній реляції п. Бєньовского при особистім привітанню в. кор. милости: він розповість всі наші трактати в сій справі і в своїй правости не замовчить і спільної нашої жичливости до в. к. м. Тому бажав би я, щоб своєю оборотністю він і закінчив сей акт-бо його бог наділив особливою здібністю до таких справ, і я добре знаючи гумори наші не думаю, щоб хтось инший був до того спосібніший. Тому і бажаю його (для закінчення переговорів)-аби з зміною осіб не приходилось їм за кожним разом знайомитися з тутешніми звичаями і до них призвичаюватися, а тоді доперва приступати до порученої їм справи-на що треба було б не одної розмови (non unius congressus)”.
В короткім листі післанім з Бєньовским до канцлєра Виговський також хвалився, що сильно попрацював (“попотів”) коло залагодження “того оплаканого внутрішнього замішання”, і висловляв надію, що Бєньовский потрапить відповідно представити його заслуги “в перетворенню” (“метаморфозі”) заятрених і упертих діференцій на добро обох сторін” 9).
