Щастя Ругонів - Золя Эмиль (читать книги онлайн полные версии .TXT) 📗

Це був ніби грім з неба. Всі скочили, кричачи, зводячи до стелі руки.

Декілька хвилин за гомоном голосів нічого не можна було розібрати. Всі оточили посланця й засипали його запитаннями.

— До бісового батька! — вигукнув зрештою майор. — Не гомоніть же так, бо я ні за що не відповідаю.

Усі знову посідали, важко зітхаючи. Тоді вдалось узнати від посланця деякі подробиці. Він зустрів колону біля Тюлета й поквапився вернутися до міста.

— Їх не менше трьох тисяч, — сказав він, — і вони йдуть, як солдати, батальйонами. Мені здалося, що вони ведуть з собою полонених.

— Полонених? — вигукнули перелякані буржуа.

— Без сумніву, — перервав маркіз своїм співучим голосом. — Мені казали, що повстанці арештовують осіб, відомих своїми консервативними поглядами.

Ця новина кинула в розпач жовтий салон. Кілька чоловік підвелися й крадькома покралися до дверей, утямивши, що треба швидше знайти собі добру схованку.

Повідомлення про арешти, що їх чинять повстанці, вразило й Фелісіту. Вона відвела маркіза в куток і спитала:

— А що ж вони роблять з арештованими?

— Та водять же їх за собою, — відповів де Дарнаван. — Для них то цінні заручники.

— А, он воно що, — відповіла стара жінка дивним голосом. Вона задумано спостерігала за панікою, що охопила салон. Один по одному буржуа зникли.

Залишилися тільки Вюйє та Рудьє, яким близька небезпека надала трохи мужності. Щодо Грану, то він сидів і далі у Фотелі, ноги зовсім не слухалися його.

— Далебі, — сказав Сікардо, помітивши втечу своїх однодумців. — Так мені здається краще. Ці полохуни кінець кінцем довели б мене до розпачу. Вже два роки, як вони все кажуть, що треба порозстрілювати всіх республіканців у країні, а сьогодні вони не зважуються клацнути навіть іграшковим пістоном.

Він узяв капелюха й попрямував до дверей.

— Годі, — провадив він, — час не чекає, ходімо, Ругоне.

Фелісіта, здавалося, чекала на цей мент. Вона кинулася до дверей, заступаючи своєму чоловікові дорогу, хоча той зовсім не квапився йти слідом за страшним Сікардо.

— Ні, я не пущу тебе! — вигукнула вона, вдаючи, ніби нею опанував одчай. — Нізащо з тобою не розлучусь! Ці поганці вб’ють тебе!

Майор, здивований, зупинився.

— Оце чортова справа, — бурмотів він, — ось і жінки починають уже хнюпати. Та ну-бо ходімо, Ругоне.

— Ні, ні, — верещала стара жінка, вдаючи безмежний жах, — він не піде з вами, я його не пущу!

Маркіз, дуже здивований цією сценою, поглядав, зацікавлений, на Фелісіту. Чи була ж це та сама жінка, що так весело тільки що розмовляла з ним? Отже, що за кумедію розводить вона? Тим часом П’єр зараз, коли жінка утримувала його, зробив вигляд, ніби неодмінно хоче йти.

— А я кажу тобі, що ти не підеш! — репетувала стара, чіпляючись за його руку.

І, звертаючись до майора, сказала:

— Як ви можете й думати про те, щоб чинити опір? Адже ж їх три тисячі, а ви не зберете й сотні мужніх чоловіків. Та ви ж ідете на видиму смерть.

— Е, це наш обов’язок, — сказав Сікардо; йому, зрештою, увірвався терпець.

Фелісіта почала голосити.

— Коли вони навіть не вб’ють його, то все одно захоплять в полон, — провадила вона, глядячи в вічі чоловікові, — Боже мій! Що щ це станетеся зі мною, самотньою в беззахисному місті?

— Але, — вихопився майор, — хіба ви гадаєте, що нас не позаарештовують, коли ми дозволимо повстанцям спокійно увійти до міста? Я заприсягаюся: за якусь годину мер і всі службовці опиняться в полоні, не кажучи вже про вашого чоловіка й усіх відвідувачів вашого салону.

Маркізові здалося, ніби в куточках Фелісітиних вуст пробігла легенька усмішка, коли вона з переляканим виглядом спитала:

— Ви так думаєте?

— Та їй же богу! — зауважив Сікардо. — Республіканці не такі дурні, щоб залишити ворогів у себе в затиллі. Завтра в Пласані не залишиться жодного службовця, жодного чесного громадянина.

По тих словах, що їх вона сама так уміло викликала, Фелісіта випустила чоловікову руку. П’єр уже не пробував піти. Завдяки своїй жінці, розумна тактика якої все ж таки не дійшла до нього, він ні на мить не запідозрив її таємного спільництва, перед ним відкрився план дій.

— Треба добре обміркувати, перш ніж зважитися на щось, — сказав він майорові. — Моя жінка, мабуть, має слушність, дорікаючи нам, що ми забуваємо за свої сім’ї.

— Звичайно, пані має слушність, — вихопився Грану.

Майор енергійним жестом насунув глибше капелюха і сказав, твердо відрубуючи слова:

— Має вона слушність чи не має, мені все одно. Я майор національної гвардії й мені давно вже пора бути в мерії. Визнайте, що ви боїтеся і залишаєте мене самого. Що ж, на добраніч.

Він уже взявся за ручку дверей, як Ругон утримав його:

— Послухайте, Сікардо…

І він потягнув його в куток, зауваживши, що Вюйє нашорошив свої здорові вуха. Потім він тихенько пояснив майорові, що треба залишити в резерві хоч трохи людей, щоб відновити лад у місті, коли підуть повстанці. Але розлютований вояк уперто не захотів лишати свого посту. Тоді П’єр зголосився стати на чолі резерву.

— Дайте мені ключ од повітки, де переховується зброя та набої, — сказав він, — і накажіть, щоб чоловік п’ятдесят були напоготові.

Сікардо кінець кінцем погодився на ці запобіжні заходи. Він довірив П’єрові ключ од повітки, звісно, і сам розуміючи, що даремно тепер чинити опір повстанцям, а все ж уважаючи за свій обов’язок пожертвувати собою.

Під час цієї розмови маркіз із хитрим виглядом прошепотів декілька слів на вухо Фелісіті, — певне, привітав її з майстерно вданою сценою. Стара жінка не могла сховати посмішки. Коли Сікардо, збираючись іти, потис руку Ругонові, вона спитала його з переляканим виглядом:

— Так це вирішена справа, ви нас кидаєте?

— Старий наполеонівський солдат не дозволить якійсь мерзоті залякати себе, — відповів він.

Він був уже на сходах, коли Грану кинувся за ним:

— Якщо ви йдете до мерії, то попередьте мера про те, що діється. А я піду заспокою жінку.

Тепер уже Фелісіта нахилилася до маркізового вуха й прошепотіла з таємною радістю:

— Далебі, я воліла б ліпше, щоб цього майора було заарештовано. Він надто вже старається.

Тим часом Ругон провів Грану знову до вітальні. Рудьє, що весь час мовчки приглядався з свого кутка всій сцені, згоджуючись енергійними жестами з усіма запобіжними заходами, приєднався до них. Коли маркіз і Вюйє теж підвелися, П’єр сказав:

— Тут лишилися самі мирні люди, то я от що пропоную: треба нам усім сховатися, щоб уникнути арешту й бути на волі, коли сила знову до нас повернеться.

Грану мало не цілував його, Рудьє та Вюйє вільніше зітхнули.

— Незабаром ви мені будете потрібні, панове, — поважно провадив колишній торгівець олією. — Нам випаде честь запровадити лад у Пласані.

— Покладіться на нас І — вигукнув Вюйє з запалом, що налякав Фелісіту.

Але час летів. Дивні захисники Пласана, котрі поховалися, щоб краще захищати місто, квапилися кожний втекти й залізти в добру схованку. Залишившися сам із своєю дружиною, П’єр порадив не барикадуватися, але коли до неї прийдуть — відповісти, що чоловік надовго поїхав. А що Фелісіта вдавала з себе дурненьку, прикидаючись, що їй страшно, і перепитувала, чим усе це скінчиться, то він гостро сказав:

— Це тебе не обходить. Дозволь мені самому вести наші справи. Вони від того підуть тільки краще.

За хвилину він уже притьмом ішов вулицею Ван. Діставшись проспекту Совер, він побачив, що з старого кварталу вийшов загін озброєних робітників. Вони співали «Марсельєзу». «Отакої! — подумав він. — Ледве встиг! У місті повстання».

Він прискорив ходу й попрямував до Римської брами. Поки вартовий поволі її відчиняв, П’єр умивався холодним потом. Ступивши кілька кроків по дорозі, він помітив при місячному світлі на другому кінці містечка колону повстанців; їхні рушниці виблискували в срібному промінні місяця. П’єр бігцем подався до завулка св. Мітра і прибіг до матері, де він не був уже довгі роки.