Щастя Ругонів - Золя Эмиль (читать книги онлайн полные версии .TXT) 📗
Розв’язка наближалася. Останніми днями листопада вже ширилися чутки Про переворот і обвинувачували принца-президента в тому, що він хоче проголосити себе за імператора.
— Що ж, назовемо його тим, ким він захоче, — вигукнув Гран, — аби він перестріляв цих харцизяк республіканців!
Всі думали, що Грану, як звикле, дрімає, і його вигук викликав велике зворушення. Маркіз удав, ніби не чує, але всі буржуа дружно закивали головами, схвалюючи виступ колишнього торговця мигдалю. Рудьє, що не боявся голосно висловити своє схвалення, бо був багатий, заявив, скоса поглядаючи на де Карнавана, що становище зробилося нестерпучим і що пора чиїми завгодно руками дати Франції лад.
Маркіз ще раз промовчав, і його мовчанку взято за згоду. Кліка консерваторів явно відкидалася справи легітимістів і насмілювалася мріяти про Імперію.
— Друзі мої, — сказав майор Сікардо, підводячись, — один лише Наполеон може тепер захистити порядних людей і їхню власність від загрози… Не бійтеся нічого, я вжив усіх необхідних заходів, щоб лад, як і раніше, панував у Пласані.
І справді, майор укупі з Ругоном заховали в повітці біля міського муру запас пороху та чимало рушниць. Окрім того, майор забезпечив собі допомогу національної гвардії, вважаючи, що на неї можна покластися. Слова його справили сильне враження. І цього вечора, прощаючись, мирні буржуа жовтого салону розмовляли вже про те, що треба перебити «червоних», коли вони насміляться заворушитися.
Першого грудня П’єр Ругон одержав листа від Ежена і з своєю звичайною обережністю пішов прочитати його до опочивальні Коли він вийшов з кімнати, Фелісіта помітила, що чоловік дуже схвильований. Вона цілісінький день сновигала біля столу до писання. Надвечір їй терпець урвався. Як тільки чоловік заснув, вона підвелася тихенько, взяла ключа з жилетної кишені і якомога тихше дістала листа. Ежен у кількох рядках повідомляв свого батька, що криза наступила, й радив йому оповістити матір про їхнє діло; настала година втаємничити її: її поради могли знадобитися.
Назавтра Фелісіта даремно чекала на щире признання: його, не було. Вона сама не насмілювалась виявити цікавість і вдавала й далі, ніби вона нічого не знає, хоча її дратувала безглузда недовіра чоловіка, що, безперечно, вважав її за таке ж базікало, за таку ж слабу на язик, як і всіх жінок. П’єр з чоловічою зарозумілістю, певний, що він усьому голова, приписував Фелісіті всі невдачі, що їх вони колись зазнали. Відтоді як він, на його гадку, став вести справи сам, все пішло рівненько і гладенько. І П’єр вирішив цілком обійтися без порад дружини й не втаємничувати її, незважаючи на вказівки сина.
Фелісіта до того образилася, що радніша була вставити, так би мовити, палиці в колеса, коли б не прагнула успіху так само палко, як і П’єр. Бона й далі енергійно готувала перемогу, а проте їй хотілося помститися чоловікові. «О, коли б я могла його добре перестрашити, — мріяла вона, — коли б він зробив немалу якусь дурницю. Тоді б він хоч-не-хоч прийшов до мене принижено прохати поради, і от настане моя черга».
Її непокоїло, що П’єр дуже занесеться, як дістане перемогу без її допомоги. Коли вона, одружуючись, віддала перевагу синові селянина перед нотарем, вона розраховувала керувати чоловіком, ніби тим дригуном, що його можна сіпати за нитку. І ось у рішучий день цей дригуи, у своїй сліпій незграбності, захотів іти самостійно; проти цього, зрозуміла річ, протестували ввесь її хитрий розум, усі потреби до гарячкової діяльності. Вона знала, що П’єр здатний діяти дуже рішуче й брутально, як у тому випадку, коли він змусив матір дати розписку на п’ятдесят тисяч франків. П’єр був знаряддям, цілком придатним і не надто розбірливим, але Фелісіта розуміла, що ним треба керувати, особливо за нинішніх обставин, що вимагають особливої гнучкості.
Офіційне повідомлення про державний переворот прийшло до Пласана тільки в четвер, третього грудня. О сьомій годині вечора вся компанія в повному складі позбиралася в жовтому салоні. Хоча всі вони вже давно чекали нетерпляче кризи — на обличчях відбивалося хвилювання… Обговорюючи події, вони балакали без краю. П’єр, зблідлий, як і всі інші, з надто великої розсудливості вважав за свій обов’язок виправдати рішучий виступ принца Луї в очах орлеаністів і легітимістів жовтого салону.
— Кажуть про відозву до народу, — сказав він. — Нація матиме волю обрати собі таку владу, яку захоче. Президент — не така людина, щоб залишитися, коли з’явиться законний претендент.
Один тільки маркіз, заховуючи свою джентльменську байдужість, зустрів ці слова усміхом. Інших тої миті не обходило, що буде далі! Всі переконання гинули. Рудьє, цей колишній крамар, забувши свою любов до Орлеанів, грубо, перервав П’єра. Зчинився крик.
— Нема часу розмірковувати! Треба подумати, як би нам забезпечити лад!
Ці обивателі до смерті боялися республіканців. Проте в місті паризькі події не викликали особливого заворушення. Правда, люди юрмились перед відозвою, наліпленою на дверях підпрефектури; ходили чутки, що декілька сотень робітників покидали роботу й намагаються зорганізувати опір. Та й усе. Очевидячки, жодних серйозних виступів не заповідалося. Куди більше турбувало всіх, як поведуться сусідні міста й села, проте поки що не було відомо, як у них прийнято цей переворот.
О дев’ятій годині до салону, важко дихаючи, увійшов Грану; тільки-но закінчилося надзвичайне засідання міської ради. Тремтячим від хвилювання голосом він розповів, що мер Гарсоне заявив — правда, з деякими застереженнями, — що збирається підтримати лад найенергійнішими заходами.
Але найбільший переляк викликала в жовтому салоні новина про відставку підпрефекта; цей службовець рішуче відмовився оголосити депеші міністра внутрішніх справ. За словами Грану, він залишив місто, й відозви наліплено з розпорядження мера. Мабуть, то був єдиний підпрефект у Франції, що мав сміливість признатися в своїх демократичних переконаннях.
Але коли Ругони в душі стурбувалися, почувши про рішучість Гарсоне, то вони сміялися з підпрефекта, бо його втеча відкривала їм поле діяльності. Цього незабутнього вечора було ухвалену, що гурток жовтого салону визнав переворот і одверто вітає події, що вже відбулися. Доручено було Вюйє написати негайно відповідну статтю до наступного числа газети. Ні він, ні маркіз не заперечували. Вони вже, без сумніву, мали певні інструкції від таємних осіб, на яких вони інколи улесливо натякали. Духовенство ж та дворяни вирішили вже брататися з переможцями, аби тільки задавити спільного ворога — Республіку. Цього ж вечора, коли в жовтому салоні обговорювалося події, нещасний Арістід обливався холодним потом. Ніколи ще жоден картяр, кладучи на карту останнього карбованця, не відчував подібної муки. Удень відставка підпрефекта, його начальства, виюшкала в ньому багато різних думок. Він чув, як той часто-густо повторював, що переворот не вдасться. Цей обмежений, але чесний службовець вірив в остаточні перемогу демократії, проте не мав мужності сприяти цьому тріумфу, чинячи перевороту опір. Арістід звичайно підслухував під дверима підпрефекта, щоб мати певні відомості про події. Почуваючи, що йде осліп, він чіплявся за новини, украдені в адміністрації. Підпрефектова думка його вразила, він ніяк не міг уторопати: що сталося. Він думав: «Чому ж він тікає, коли певний, що принц-президент зазнає поразки?» Але треба було ухвалити якусь постанову, і Арістід надумав триматись і далі опозиції. Він написав статтю, спрямовану проти перевороту, і того ж вечора відніс її до редакції «Незалежного» в ранішнє число. Виправивши коректуру, він повертався додому майже заспокоєний, як раптом, проходячи по вулиці Ван, несамохіть звів голову і побачив вікна Ругонів. Вони були яскраво освітлені.
— Про що вони там змовляються у своєму куйлі? — запитав себе журналіст із тривожною цікавістю.
У нього з’явилося тоді страшенне бажання дізнатись, як жовтий салон ставиться до останніх подій. Правда, Арістід був невисокої думки про мудрість реакційної групи, але зараз у нього виникли сумніви; він був у такому настрої, коли людина ладна спитатися поради в чотирирічної дитини. Годі було й думати, щоб прийти до свого батька після того цькування, що його він провадив проти Грану й інших. І все ж він піднявся сходами, уявляючи собі, який він матиме безглуздий вигляд, якщо його заскочать зненацька. Але з-за дверей Ругонів долітав лише невиразний гомін голосів. «Що за хлоп’яцтво! — подумав Арістід. — Я зовсім здурів з остраху».
