Живі книги - Іванцова Міла (читать книги .TXT) 📗

– Я? – Амалія наближалася до машини, а охоронець крокував поруч. – Я хотіла… Просто посидіти в ній. Але… Я не маю із собою ключа.

– У вашому випадку це не проблема. Пам’ятаєте, ми з Іваном коли її прикривали, то ви нам лишали другий ключ. Він і досі тут лежить. Та й без нього машина без скла, вважайте, незамкнена, – засміявся охоронець, але замовк, усвідомивши, що хазяйці не смішно.

Він просунув руку під клейонку, потім під фанеру, щось там намацав, натиснув, смикнув, у дверцятах клацнуло, і чолов’яга широко всміхнувся:

– Прошу пані!

Амалія взялася за ручку, і дверцята слухняно відкрилися, наскільки дозволила клейонка.

– Дякую!

– Нема за що! Ну, не буду вам заважати!

Амалія прослизнула всередину, всілася, закрила дверцята, погладила обома руками холодне гладке кермо, ткнулася в нього лобом, завмерла, ніби бажаючи почути такий рідний і знайомий звук двигуна-серця Пежулі, але та мовчала. І жінка розридалася. Вона гірко плакала в напівтемряві салону скаліченої машини, аж поки світ навколо не здригнувся від грому, не загули сигналізацією сусідні машини й не заторохкотіли по металевому даху, по фанері й целофану скажені краплі ще однієї травневої грози.

– Що мені робити? Як жити далі? Без чоловіка, дітей, батьків, без грошей і документів, навіть без ключів від квартири… Скаліченою, як і ти, моя бідолашна… Ніби досі машина, а стоїш тут без діла і пропадаєш…

27

Серед карток, зачитаних йому в неділю тією чудною дівчиною Женею, Віктора зацікавила одна Книга, яка пропонувала розповісти історії про свою матір і бабусю, запевняючи, що то справді люди з цікавими долями. Тож він зателефонував до кав’ярні, де від сьогодні працювала інша зміна дівчат-книжниць, і попросив домовитися з тією пані про зустріч. Бажано на сьогодні по обіді. Книга не відмовила, й о шістнадцятій вони вже сиділи за столиком під годинником.

– У нашому старому помешканні теж був такий годинник із боєм… – мрійливо підняла очі немолода жінка в окулярах. – Він висів на стіні у вітальні і відбивав кожну годину, чутно було і в дитячій, і в батьківській спальні. Удень і вночі. Зараз дивуюся, як це нікому не заважало, тепер усі нервують від різних звуків; мій чоловік, наприклад, терпіти не міг будильник, бо той «торохкотить». Довелося купити електронний, якого не чутно, але тепер усю ніч світяться червоним і перемигують його цифри.

– Тетяно Василівно, а зараз де той годинник? Цікавлюся, бо я б такий купив, якщо десь валяється без діла. Мене не дратує, коли він грає.

– На дачу відвезли, коли переїздили на нову квартиру, але він практично не йде, його треба щодня заводити, у ньому ж пружина, ніхто цим не займається, так просто висить, для декорації, – махнула рукою жінка.

– А яку саме історію ви хотіли розповісти про ваших рідних? Але спершу давайте щось замовлю, – побіг пальцями по столику Віктор, шукаючи кнопку виклику офіціанток. – Ви ж знаєте правила гри?

– Так-так, але кави, на жаль, не можу собі дозволити, я гіпертонік, можу випити чаю за компанію.

– А хоч тістечко, сподіваюся, можна? – хитро примружився Віктор.

– Ой, і цього ніяк. У мене зависокий цукор у крові, мушу себе тримати суворо. Але, – жінка озирнулася навколо, – я б узяла його додому, пригостила чоловіка, якщо це можливо.

– Чому ж ні? Попросимо запакувати вам із собою.

Підійшла усміхнена рудоволоса Оксана й вислухала замовлення. На якусь хвилину запанувала тиша, ніби пані Тетяна, дивлячись на той старовинний годинник, подумки крутила його стрілки назад.

– Було це перед війною. Мама, ще зовсім юна дівчина, закінчувала бібліотечне училище в одному невеличкому місті в Росії, жила в гуртожитку зі своєю подругою. За кілька днів до подій, про які я розповідаю, їх із подружкою зупинила на вулиці жінка й запропонувала поворожити. Мама, спортсменка, комсомолка, ворошилівський стрілок, сказала, що не вірить ворожінням. «Я не циганка, – мовила жінка, – а ти скоро вийдеш заміж, і виїдеш дуже далеко». Дівчата розсміялися й забули, адже в мами на той час навіть не було й на думці виходити заміж, і сердечних таємниць теж не мала.

Тато мій, майбутній тато, звісно, у цей час закінчував там само танкове училище. Побачивши одного разу мою маму біля гуртожитку, закохався моментально, захотів познайомитися, але їй він видався таким дорослим, говорив із незрозумілим українським акцентом, був кремезним, займався класичною боротьбою. Дівчина злякалася і втекла.

Наступної неділі до маминої сусідки в гуртожитку прийшов її друг Петя Рижков, випускник того-таки танкового училища. Він розповів про свого приятеля Василя з України, який зазвичай тримає в чоботі ніж і, коли що не так, хапається за нього. Звісно, це був жарт.

Потім подружка запропонувала мамі вдягнути найкраще плаття зі скромного її гардеробу й піти погуляти разом із курсантами. Мама неохоче, але погодилася. По дорозі вони зайшли до виконкому, Василь сказав, що йому там треба дещо оформити. Але несподівано співробітниця виконкому, тримаючи документи, які їй дав Василь, запитала маму: «Чи згодні ви бути дружиною Василя Назарчука?»

– Ого! Крутий хід конем! Цікаво-цікаво! – пожвавився Віктор, оцінивши маневр танкіста.

– Так, батько йшов до своєї мети сміливо. Мабуть, відчував, що то його Доля! Але слухайте, що було далі! Мама подивилася на приятеля своєї подруги круглими від несподіванки очима, а той показав поглядом на чобіт Василя. Жарт спрацював, і захоплена зненацька дівчина кивнула на знак згоди.

Потім вони пішли до цирку, молоденька студентка розридалася, зрозумівши, що її життя тепер круто змінилося. А наступного дня курсантів відправили на Далекий Схід за місцем проходження служби.

– А мама ж ваша що? Невже лишилася? – насторожився Віктор.

– Ви, звісно, молодший за мене, але, може, пам’ятаєте, був такий старий, іще чорно-білий фільм «Дівчина з характером» із Валентиною Сєровою в головній ролі? З героїнею там сталася доволі закручена романтична історія, але я про інше. У фільмі показували дружину військовослужбовця Хетагурова, яка закликала дівчат освоювати Далекий Схід. Цих дівчат потім називали хетагурівками. [16]

Моя бідолашна, геть розгублена мама зі сльозами помчала до бабусі Анастасії, тобто до своєї матері, та повідомила, що випадково вийшла заміж, але нізащо не поїде до чоловіка. Проте Василь був іще той хитрун і стратег! Виявляється, він встиг побувати у своєї тещі, яка жила вдовою в селищі за двадцять кілометрів од міста, й абсолютно зачарував її, така вже в нього була вдача. Зрештою бабуся переконала маму їхати на Далекий Схід слідом за чоловіком разом із хетагурівками. Довелося 18-річному дівчиську вирушати невідомо куди до зовсім незнайомої людини. Мамине слово для неї було законом.

У ті часи на Далекому Сході не було особливих засобів зв’язку. Коли дівчата прибули на кінцеву станцію, їм сказали, що поки вони не влаштуються, можуть жити у вагончику. Минуло кілька днів, і дівчата покликали Тонечку до вікна і запитали: «А чи не твій це Василь щодня мокне у своїй плащ-палатці?» Виявляється, тато, не знаючи, коли приїде його молода дружина, щодня долав кілька кілометрів тайги і не втрачав надії, хоча жінка й не обіцяла, що приїде.

– Так… Мабуть, це любов! – розвів руками Віктор.

– О, сьогодні, через стільки років, я не маю в цьому сумніву! – сказала Тетяна Василівна й відпила чаю. – Так от, цього разу по тайзі вони йшли вже вдвох – аж до місця розташування танкового полку, який майже в повному складі чекав приїзду молодої дружини офіцера. З жінок там були лишень одна маленька дівчинка та її мама, дружина командира. А тато мій виявився, незважаючи на своє селянське походження, дуже уважним і турботливим чоловіком. Він купив мамі небачені заморські фрукти (сам їх не куштував) і з радістю частував ними свою дружиноньку. Це були кислючі лимони, а дівчині довелося їсти їх і дякувати, бо боялася образити.