Купальниця - Вдовиченко Галина (читать книги онлайн бесплатно серию книг txt) 📗
тей, яким вітер у голові. Їй цікавіше зі старшими. «Бачила
в райцентрі твою Улянку…» — починає мама. Чому мою? —
думає Кароліна, ніколи вона моєю не була, просто одноклас-
ниця, з якою сиділи за однією партою.
Ввечері з ванни чути уривок розмови, закрутила кран — і ма-
мин голос чітко проступив:
— …я лише посміялася. Але так воно і сталося. Одна моя
подружка давно в Канаді. Друга має трьох синів. А я справді
вийшла заміж вдруге і живу на хуторі. Бо чим це не хутір?..
Усі пророцтва збулись.
Коли Кароліна вийшла з ванної, витираючи волосся руш-
ником, у хаті вже було тихо. Мама ліпила вареники, тільки
пальці миготіли.
— Де вони?
— Пішли до дядька Степана дивитися вулики.
— Мам, а чого ти раптом Олегові ту історію розказала?
130
— Яку? — не зрозуміла мама. Вона багато про що йому роз-
казала, їй подобалось, як він слухає.
— Про ті лінії на руці…
— А-а-а, про це…
— Ану мені ще раз розкажи.
— Ти ж знаєш.
— У загальних рисах знаю. Ти тоді маленькою була?
— Я тоді вчилась у технікумі в Яворові. Ми з товаришками
йшли з навчання, а одній жінці якийсь пакунок з торби випав, просто на вулиці. Ми їй кажемо: жінко, ви щось загубили, то
вона з вдячності, бо щось там важливе в неї було, документи
чи що, вже забула, то от кажу ж — вона подивилась нам на до-
лоні і сказала по кілька слів кожній. Ірка за океаном опинить-
ся, Валя народить трьох дітей, а я житиму на хуторі, матиму
двох дітей, одна дитина, як виросте, буде щасливою, а друга —
знаменитою. Відомою людиною буде. Я колись не вірила, ду-
мала, ну яка вона провидиця, якщо важливий пакунок їй ви-
пав, а вона про те не знала, а тоді бачу: усе збувається… Тішусь, Кароліно, що ти щаслива… Може показати цього не вмію, але
справді дуже радію за тебе. Олег — хороша людина, чуйна, од-
разу видно. Уважна… Тільки розпишіться чимшвидше. Негар-
но так, без розписки, без шлюбу… Нічого, що я усім кажу, що
ви одружені?.. Яка різниця? Не брешу, трошки наперед забі-
гаю. Не затягуйте з цим.
— Мам, а ти пам’ятаєш, як хотіла колись маленьку чорну
сукню — і в Париж?
Мама лиш рукою махнула.
— Дурна була… Який Париж?.. Хто його бачив? Може, йо-
го й не існує, того Парижа.
Олег із батьком загостювались, повернулися вже в пізніх
сутінках. Більше, ніж вулики, Олега вразили чорні очниці ві-
кон, за якими ніхто не жив. Як це так, не міг второпати.
— Нікого там, взагалі, а не лише тепер! Кажу, нікого, — по-
яснював батько. — І ті квартири, вони нічиї, бо відомчі: жи-
131
веш тут — маєш помешкання… А зараз нема де працювати,
тому й попит на житло відсутній. Тут ті тримаються, кому їха-
ти нема куди. То ж, приїжджай — живи, — батько зробив ши-
рокий жест рукою, — проковтнув міцне слівце, що мало не
вискочило услід. Він якось навчився, принаймні у присутнос-
ті Кароліни, утримувати ті слова за зубами, вони лиш визи-
рали назовні наприкінці речень, як обережні звірки. Губи
батька помітно рухались, але додати звуку в пантоміму він не
наважувався.
Мама і Кароліна вже полягали, а з кухні ще чулося бубо-
ніння. Олег розказував про село на Волині, де колись жив йо-
го дід, а зараз нема до кого й поїхати; а сьогодні той ліс, і ті
вулики нагадали йому дідові місця. І розпитував батька, чо-
му тут не відбудують господарство, про яке всі згадують? Чо-
му на такій землі — і без роботи? А батько йому: земля гро-
маді не належить… І в «бумагах» усе заплутано, і бу-бу-бу, і бу-бу-бу… Купочка сірих, волохатих опеньків ворухнулись
на дні кошика. Найменші, які лиш можуть бути. Навіщо такі
дрібонькі зривати? Ворухнулись — і давай одне за другим
у повітря підніматись. Роберте, гриби! — хотіла гукнути, щоб
брат не проґавив, не погубив те, що назбирав. Але в неї чо-
мусь не вийшло гукнути, як ніби голос пропав. Лише диви-
лась, як гриби з прозорими крильцями розлітались. Бджоли.
Прокинулись від сонячного світла в очі, від гарячого тепла
променів на щоках. Зазбирались до Львова. Олегів зелений
«Міцубіші-Лансер» справив на сусідів неабияке враження.
У багатьох знайшлося діло на подвір’ї, коли в супроводі ма-
ми і тата з торбами, наповненими городиною, львівські гос-
ті вийшли до машини. П’яничка-сусід з першого поверху три-
мався за стовбур дерева, заточуючись, десь вже хильнув
зранку або від вчорашнього ще не відійшов. Сусідка з третьо-
го поверху вийшла зі своїм коромислом, багатоцільового при-
значення, з двома відрами на ньому та одним у руці. Коли вже
132
працював мотор, надійшов дядько Степан з подарунком, при-
ніс літровий слоїк, завитий у газету — квітковий мед нового
сезону.
2
Товариш Олега повернувся з Хорватії. Пожартували по теле-
фону, домовились про зустріч на завтра, на одинадцяту ран-
ку, після наради. Наступного дня Олег вийшов до машини
пружною ходою, щось наспівуючи. Кароліна спостерігала з ві-
кна кухні, як він, намагаючись не замастити рукав костюма, протирає лобове скло, і вперше зауважила ледь помітну ли-
сину на маківці, зворушливу незахищену місцинку на його ті-
лі. Мала б давно її зауважити, а побачила на відстані.
Чекала на нього, але не сподівалась, що повернеться так ра-
но, з сірим обличчям, розчавлений новиною: його інститут-
ський приятель, працедавець та вже майже шеф, помер від сер-
цевого нападу, на світанку того-таки дня, у власній квартирі
після повернення з відпочинку.
Востаннє Олег бачив свого товариша на зустрічі з однокурс-
никами кілька років тому, з того часу вони спілкувались теле-
фоном, і дуже рідко; близькими друзями ніколи не були, але ця
несподівана смерть глибоко вразила Олега.
Співзасновники фірми мали свої плани щодо майбутнього
бізнесу і послуг досвідченого юриста не потребували.
Того вечора він кохав її несамовито й жадібно, відчуваючи, як ніколи, неповторну цінність кожної хвилини, надто — біля
коханої жінки, від якої віяло силою весняного лісу. Бо таке жит-
тя: будуєш плани на завтра, жартуєш з товаришем, засинаєш, відчуваючи поруч шовковисте плече, певний цієї миті, що те-
бе теж люблять. Але цей вечір може бути останнім у твоєму
житті.
Олег прокинувся на світанку і не одразу пригадав, що поспі-
шати йому тепер нікуди. Лежав із заплющеними очима. Каро-
133
ліна теж ворухнулась, сопнула по-дитячому і знову запала
в сон. Він прислухався до її глибокого рівного дихання, до сво-
го нового відчуття, ледь означеного, що йшло зсередини, з гру-
дей, де бриніла щемким звуком мовчазна дотепер струна. Усе
треба було починати спочатку, шукати роботу, зв’язки та мож-
ливості, зрештою, у нього і вибору не було — лише все почи-
нати спочатку. Усе з нової сторінки. Грошей на карточці зали-
шилося обмаль, але що це було в порівнянні з тим, що поруч
з ним була Кароліна. Від одного погляду на неї його затоплю-
вала ніжна тепла хвиля. Він не дасть обставинам взяти гору.
Він знову здивує себе — як тоді, коли кинув усе і подався світ
за очі за дівчиною з магічним поглядом та пишним волоссям.
У тому своєму, київському, житті йому було затишно і звикло, йому було зручно, але він видерся звідти, він зміг. І тепер змо-
же. Бо отримав уже те, чого прагнув понад усе, — бути з Каро-
ліною, торкатись її перламутрово-шовковистої шкіри, відчу-
вати її свіже дихання, відкривати в собі пристрасного коханця, яким, як йому здавалось дотепер, він ніколи й не був.
Дзеленчання ранкового трамвая за вікном сповістило про по-
чаток нового дня. Посеред вуличного газонного острівця між
