Князь Кий - Малик Владимир Кириллович (мир бесплатных книг TXT) 📗
Вранці третього дня вивідачі раптом помітили, що на Родні зчинився якийсь незрозумілий переполох. На подвір'ї забігали люди, почулися крики й голосіння. В різні кінці — на Поросся, за Дніпро, на Ірдинь — помчали кінні гінці. А незабаром почали прибувати піші й кінні загони воїв, котрі ставали табором понад берегом Росі та у полі, де схрещувалися дороги. Там запалали вогнища. Легкий вітрець доніс запах кулешу, що варився в котлах, гул багатьох людських голосів, іржання стриножених коней.
Чорний Вепр за цей час нікуди з Родня не відлучався, хоча кілька разів з'являвся на подвір'ї і навіть одного разу навідався до табору.
Кий губився в здогадах. Що там? Чому така тривога? Для чого збирається військо? Може, Чорний Вепр задумав похід на Кам'яний Острів, щоб помститися русам за образу? Чи надійшла звістка про наближення гуннів?.. І де, нарешті, Цвітанка? Десь у таємній оселі серед лісів? Чи Чорний Вепр уночі доправив її на Родень?
Відповідей на жодне з цих питань не було, і серце Кия все дужче й дужче стискувалося від важкого передчуття. Потрібно було зважитися на рішучий крок, щоб, не роблячи безпідставних припущень, точно дізнатися, що ж відбувається на Родні і де Цвітанка.
Таких рішучих кроків могло бути два: піти кому-небудь на князівське подвір'я або схопити кого-небудь з людей Чорного Вепра і силоміць змусити розповісти про все.
Поки, сидячи на вершині дуба, Кий роздумував, що їм робити, Боривой, забравшись ще вище, озирав далину. Хлопця, як і Кия, гризла нетерплячка. Йому, безперечно, хотілося якнайшвидше визволити сестру. Але, з огляду на молодість, зосередитися тільки на своїх невеселих думках він не міг, а тому вряди-годи, забувши, чого він тут і що потрібно стежити лише за Роднем та прилеглими до нього стежками й дорогами, він іноді поглядав і за Дніпро, і за Рось, і за далеку Ірдинь.
І от в одну з таких хвилин його молоді чіпкі очі запримітили вдалині, за Россю, якусь темну рухому цятку, що спочатку здалася йому степовим вихором. Та згодом, поглянувши вдруге, з подивом відзначив, що то не вихор.
Цятка тепер стала схожа на хмаринку, що росла, темніла і наближалася до Росі.
«Гм, що ж воно таке?» — подумав хлопець.
Він приклав руку до лба, щоб захиститися від сонця, що сліпило очі, і прикипів поглядом до далекого обрію. І тут серце його здригнулося — по степу йшла, здіймаючи куряву, гуннська орда. Саме так вона йшла й на уличів — котилася темним живим клубком, а над нею, відчуваючи поживу, шугало чорне гайвороння, Боривой мало не звалився з дерева.
— Кию! Гунни! — гукнув так голосно, що Хорив, Братан і Гроза, котрі спочивали під деревом, схопилися на ноги.
Кий з несподіванки аж кинувся:
— Де?
— Ген за Россю!
— Не бачу… Тобі, мабуть, привиділося!
— Ні, не привиділося… Та не туди ти дивишся! Ген у степу, між лісами!
Кий тихо охнув:
— Справді — гунни!.. О великий боже Світовиде!
На дерево вилізли Хорив, Гроза і Братан, сіли на товстій гілляці. Вони теж побачили гуннів. Орда наблизилася настільки, що вже видно було окремих вершників.
— Що робитимемо, друзі? — спитав Кий.
Ніхто йому не відповів. Вражені страшним лихом, що котилося по степу, хлопці мовчали. Врешті Хорив сказав:
— Треба повертатися додому… Ми мусимо попередити рід!
По Києвому обличчю промайнула гримаса болю.
— А Цвітанка? Невже ми залишимо її напризволяще?
Хорив обняв брата.
— Кию, пробач… Звичайно, ми не покинемо її в біді. Та що ж робити?
— Я звідси нікуди не поїду, аж поки не визволю сестру! — вигукнув Боривой. — Або хоча б дізнаюся, де вона і що з нею!
— Ну, хто ж каже, щоб ти їхав? — поспішив заспокоїти його Хорив. — Ми з тобою залишимося, а Кий з хлопцями хай їде! Насувається війна — він там потрібніший!
Кий обняв їх за плечі.
— Дякую, братове. Чуйні серця маєте… А тепер послухайте, що я намислив. Гадаю, не попередити про небезпеку князя і княжичів ми не можемо. Повинні попередити! Бо ні з Родня, ні з табору гуннів не видно… Тож ми — або хтось із нас — маємо їхати туди!
— А там нас схопить Чорний Вепр! Ти подумав про це, Кию? — здивувався Братан.
— І про це подумав, — відповів Кий. — Гадаю, тепер не посміє він схопити нас. Та й родовичі не дозволять… Отже, зробимо так. Хорив і Боривой залишаються тут і, що б не сталося з нами, дбають про те, щоб знайти Цвітанку… А я з Грозою та Братаном поїду до табору. А там — видно буде…
Троє воїв вискочили з лісу і прудко побігли до найближчого табору за дорогою. Ще здалеку Кий закричав:
— Гунни йдуть! Гунни!
Табір враз сполошився. Закричали, заметушилися вої, наперед вийшли старійшини, зразу оточили Кия і його друзів.
— Де гунни? Звідки дізналися?
— За Россю! Вже зовсім близько!.. Вилізьте на дерево — подивіться!
Тим часом страшна звістка сколихнула всіх. Над табором пронісся тривожний гул:
— Гунни! Гунни!
Цей гул швидко досягнув таборів, що стояли над Россю, і там зчинився переполох. Всі хапали списи, пращі, луки, тули, мечі — мчали на гору, на широке рівне поле, озиралися навкруги, намагались побачити ворога. Голосно гукали старійшини родів, скликаючи до себе родовичів.
Все змішалося, все переплуталося.
Кий помітив, що тут лише чотири найближчі до Родня роди — родя, боїка, орла і ведмедя. Отже, чомусь зібралася заледве чверть полянського війська. Чому? І чи зуміють ці чотири роди дати відсіч кочовикам? Адже на те, що встигнуть підійти інші, годі було сподіватися.
З задуми його вивели несподівані звуки, що долинули з Родня. Там затрубили роги, протяжко загули гуслі, жалісливо засвистіли сопілки. Потім відчинилися ворота — і з них білі воли вивезли на санях білу липову корсту, накриту червоним корзном. За саньми йшов чималий гурт людей, одягнутих у білі корзна — колір жалоби й печалі. Попереду виступали княгиня Чернета, княжичі Радогаст і Чорний Вепр, три князівни, яких Кий не знав, а тільки тепер здогадався — визначив по одягу, що то дочки покійного, їхні чоловіки — боляри, дворова челядь…
У Кия тьохнуло серце.
— Що це? Невже…
— Помер князь Божедар, — відповів йому хтось. «Помер князь Божедар!.. Так ось чому не показувався Чорний Вепр! Відходив з життя князь — і йому було не до Цвітанки!.. Ось у чому причина переполоху на Родні і прибуття сюди найближчих родів! — подумав Кий. — Не в тому, що йдуть гунни, — про них тут ніхто не знав, бо полянську сторожу гунни, мабуть, знищили або взяли в полон, — а в тому, що упокоївся перестарілий князь, відійшовши в країну праотців… Як невчасно! Звичайно, для нас, полян… А для гуннів — саме раз! Вибрали час для нападу — ніби в око вліпили! Ніби хто підказав їм!.. І князя нема, і військо не зібране…»
Перше, що спало йому на думку, було — тікати звідси якнайшвидше і мчати до Кам'яного Острова. Та враз відкинув цей намір. Підсвідомо відчув, що назрівають такі події, від яких не має права тікати. Він не розумів, чи це пов'язано з долею Цвітанки, чи з долею всього полянського племені, — лише неясно відчував потребу залишитися тут, незважаючи на небезпеку, яку таїть у собі зустріч з Чорним Вепром.
Похорон тим часом наближався до лисого пагорба над Россю, де тільки тепер Кий помітив велику сіру купу дров, на яких мали спалити князя. І тоді вої рушили назустріч похоронній процесії густим натовпом, зовсім не так, як це б личило в цю сумну хвилину, а поспішно, з тривожними вигуками та брязкотом, зброї. Вони оточили сани з корстою покійного князя, і воли змушені були зупинитися.
Наперед виступили княжичі. На їхніх обличчях ясно вималювався гнів, змішаний з подивом.
— Що сталося, родовичі? — спитав Радогаст і звернувся до старійшини, що проштовхувався наперед: — Добрите, хіба так військо мало провести свого князя в останню путь? Чому всі збилися, мов отара овець?
Старійшина, високий, сивий горбоносий дід, простягнув перед собою руки, вигукнув:
