Нова стара баба - Денисенко Лариса (лучшие книги .txt) 📗
Я вирішив, що для мене було б непогано чогось попоїсти, їжа завжди посідала важливе місце у моєму житті. До того ж білки вже ситі, тому я з чистою совістю можу зайнятися собою. Я вийшов із чарівного парку й відразу потрапив у реальність не такого вже великого, у чомусь провінційного, але досить урбанізованого міста. Мого улюбленого Києва. Якщо парки – це обійми столиці, то її центр можна порівняти з діловим потискуванням рук або з розштовхуванням ліктями.
Біля стін парламенту, а я ніяк не міг його оминути, раптом побачив свою маму. Вона була вдягнена в просторий, грубо зв’язаний светр кольору слонової кістки і сірі фланелеві штанці, її сиве, коротко стрижене волосся трохи скуйовдилося. Якби ще наклеїла собі бороду, то була б викапана Стариган Хем. Точніше, Стариганка. Мама тримала в руці величезний плакат, де трьома мовами – українською, російською та англійською (аякже!) було написано таке: «Кати! Заступіться за пересічного громадянина! Скажіть “так” зброї. Узаконену зброю – кожному громадянинові!» У цьому вся моя мама. Спочатку вона обзиває потрібних людей катами, а потім звертається до них же (у цьому випадку – до катів) по допомогу. Таке от. Ви бачили, щоб кат комусь допоміг? Доведеться трохи зупинитися на одержимості моєї матусі.
Коріння цієї одержимості, звичайно, можна знайти в біографії Ернеста Гемінґвея. Воно, це коріння, лежить на поверхні, звісно, якщо знати мою маму та її забавки. Мамин кумир – Стариган Хем – скінчив своє плідне життя самогубством. Через пару тижнів після цієї події йому мало б виповнитися 62 роки, так от їх він вирішив не чекати. Він пустив собі кулю в лоба (чи куди там?). Будемо вважати, що саме в лоба, бо так думає моя мати, а у мене немає підстав їй не вірити. Особливо щодо Старигана Хема.
Отже, Хем пустив собі кулю в лоба. Рішуче. Хем, він такий, рішучий чолов’яга, так. Мама намагалася наслідувати його в усьому, але тут вона зіткнулася з неабиякими труднощами. Мамі страх як кортіло скопіювати сцену його самогубства. Ви тільки уявіть собі. У головній ролі – вона сама в старому витягнутому светрі; мамин лоб – чоловіча роль другого плану; ну і «вірний кольт» – чоловіча роль першого плану. І хоча насправді Стариган Хем убив себе з мисливської рушниці, мама, прихильниця прогресу, вважала, що замість банальної рушниці вона має використати пістолет. До того ж «рушниця – жіночого роду, тому й убиває чоловіків, а жінок має вбивати щось чоловічого роду, наприклад, кольт. «Кольт – це чудово!» Аж тут з’ясувалося, що рядовий громадянин України не може просто так узяти й купити собі «металевого дружка». Думаєте, це змусило маму повернутись обличчям до рушниці? А от і ні. Нормальні герої завжди ускладнюють чиєсь життя, насамперед своє. Отже, тільки пістолет. Але це виявилося занадто непростою справою. Мама впала в розпач, визвірилася на всіх, на кого можна було взяти і визвіритися, а вже потім, наче у лихоманці, почала шукати вихід. «Где мой чёрный пистолет? На Большом Каретном» (В. Висоцький, совість російської нації).
Мамі було 60 років, і певний запас часу вона мала (два роки – це багато, за два роки юнаки встигають перетворитися на чоловіків, я маю на увазі службу в армії, не знаю, про що ви подумали. Армія ж, на мій погляд, це як літо, тобто маленьке життя). Отже, час у мами залишався, але моя мама не була б моєю мамою, якби негайно не почала рішуче діяти. Вона така, не менш рішуча, ніж Стариган Хем. Матуся з’ясувала, що пістолети є у представників правоохоронних органів. Вона періодично проглядала телевізійні серіали, тому знала: міліціонери, агенти служб безпеки тощо обов’язково мають дозвіл на до смерті жаданий нею пістолет.
Мама почала обдзвонювати знайомих і незабаром заповнювала анкети відділу кадрів Міністерства внутрішніх справ. Яким же було її розчарування, коли вона усвідомила, що перекладачам (а маму, як видатного викладача англійської мови, взяли до центрального апарату міністерства на посаду перекладача) зброї «не положено». Так, саме це, російське: «не положено». Мама обклала всіх матюками, розірвала свою заяву про вступ на роботу й пішла геть у настрої, наближеному до істеричного. Вдома вона поворожила собі на книзі «Старий та море» і начебто трохи заспокоїлася.
Але моя мама завжди була й залишається прихильницею всебічного наукового підходу. Отож вона розпочала ходіння по бібліотеках, зокрема, вирушала до наукової бібліотеки ім. Вернадського, вишукуючи всі матеріали про дозвіл на придбання зброї, про зброю як таку і про законодавство країн світу щодо її продажу. Вона листувалася з усілякими помічниками народних депутатів і закидала рекомендаційними листами Міністерство внутрішніх справ, Міністерство юстиції та Міністерство оборони. Вона зверталася до Адміністрації Президента, до Голови Верховної Ради, до Генерального прокурора особисто й навіть вела таємне листування з Американською асоціацією продавців зброї, представники якої надсилали мамі яскраві буклети й висловлювали їй моральну підтримку. А торік надіслали дві листівки – вітання з Днем Подяки та Різдвом. Не вистачало тільки отримати від них індичку, яку власноруч застрелив хтось із активних членів Асоціації на честь мами та свята. Повне алілуя.
Науковий підхід укупі зі спілкуванням із компетентними органами мамі не допомогли. Питання самогубства провисало, питання з пістолетом залишалося відкритим.
Ні, їй відповідали, спочатку навіть чемно, а вже потім мама допекла їх до печінок остаточно, мама вміє діставати, вона класик із діставання, адже, у принципі, робиться таке просто. Той самий лист надсилається ще раз, потім ще «многа-многа-многа раз» і перетворюється на лист щастя (це відома шкільна забавка: листи щастя. Коли тобі такий приходить, ти маєш переслати його п’ятдесятьом друзям, тоді в тебе буде щастя, а якщо не перешлеш, то щастя тобі не буде, а буде суцільне нещастя. Однак, якщо п’ятдесятьом друзям ти все ж таки цього листа надішлеш, спокусившись ефемерною надією, то цілком можливо, що всі ці п’ятдесят друзів добряче натовчуть тобі пику).
Коли відповіді перестали надходити, мама з плакатами в руках почала розігрувати сцени громадського обурення. Комсомольське минуле може устругнути з вами ще й не такий жарт, воно не відпускає: «любов, комсомол і весна». Мама виготовляла агітаційне приладдя: підбирала картон відповідної форми, старанно виписувала на ньому літери, прибивала спеціальні дощечки. Це був цілий процес, яким вона насолоджувалася, приказуючи, мабуть, на адресу компетентних органів: «По кому б’є дзвін, по кому б’є дзвін? По вас, по вас».
Майже кожного ранку мама виходила під стіни парламенту і вчиняла там показові акти громадянської непокори. Незабаром до неї звикли, почали впізнавати, познайомились, особливо нею переймалися хлопці з відомчої охорони, називали її по батькові, сварили по матері, однак впоратися з мамою було неможливо. Вона дуже неслухняна людина.
От і зараз у моїй країні ранок, і моя мама, як завжди, під стінами парламенту. Чудова зустріч. Вона мене не впізнала, власне кажучи, вона давно перестала мене впізнавати. Точніше, мама впізнавала мене фрагментарно. Жити з нею було важко, дивитися на матусю – боляче. Допомоги вона цуралася, порятунком нехтувала, могла вчинити бійку, починала дряпатися, як хижа тварина, видирати волосся, звертаючись до мене: «Хто ти, опудало, і що ти робиш у моєму домі? У нашому з Хемом домі? Що, що ти шпигуєш, вишкварок? От зараз я тобі покажу, нишпорка!» Я намагався тихіше за мишу сидіти в комірчині, яку перетворив на кімнату, і не показував носа; у принципі, я там лише ночував, і то не завжди. Але сьогодні мама не могла мене впізнати ще й через те, що я був зодягнений як жінка. Трохи така вітряна жінка. Це варто описати.
Своє довге волосся я пофарбував нестійкою фарбою в колір буряка, навів пурпурові тіні, вдягнув фіолетову коротку спідницю, картаті панчохи кольору бордо, заледве втиснувся у шкіряний піджачок; замшеві черевики глибокого чорного кольору ніжили мої втомлені ніжки, а закінчувало цей ансамбль кашпо насичено-бузкового кольору. Джулія Робертс (це така відома американська акторка, до речі, вона заробляє до біса грошви) у ролі повії з кінострічки «Красуня» виглядала менш переконливо, ніж я.
