Навіжені в Мексиці - Кидрук Максим Иванович (книги бесплатно TXT) 📗

Після третьої години Тьомик зрештою втихомирився і засопів рівно, мов маля. Ще цілу годину потому я не спускав очей з його нерухомого тіла. Зрозумівши, що мій напарник врешті-решт заснув, я й собі намірився придрімати щось із півгодини — тільки півгодини, ну, може, хвилин сорок, не більше — і обережно стулив повіки.

…О сьомій ранку мене розбудив будильник. Я зірвався на рівні ноги, наче солдат по тривозі, і продер очі. Тьомик зник. На тумбочці коло його ліжка валявся викручений зсередини дверний замок.

— Гад! — спересердя рявкнув я, вдягнувся, на ходу чистячи зуби, і вилетів на вулицю.

— Куди він побіг?! — накинувся я на незмінного консьєржа в брудно-фіолетовій жилетці, напнутій поверх пом’ятої жовтої сорочки.

Мексиканець окинув мене затуманеним поглядом і махнув рукою на захід.

— Кудись туди. В бік виїзду на Оахаку.

— Давно?

— Годину тому. Не більше.

Я вже майже вискочив на вулицю, коли це раптом примітив, що у готельного швейцара з кишені якось аж надто кричуще і показово стирчить побгана купюра номіналом у сто песо. Нараз я зрозумів, що недооцінив Тьомика.

Тож я зупинився, неквапом підійшов до консьєржа, а тоді прискіпливо подивився йому в очі. Він не опустив погляду, хоча зирив кудись мовби повз мене. Відтак, не кажучи ні слова, я витягнув з портмонетки три папірці, по п’ятдесят песо кожен, і запхав йому в нагрудну кишеню.

— То куди він побіг? — вдруге спитав я.

Не повертаючи обличчя у мій бік і не відводячи скляного погляду від запиленої дороги, яка приймала на себе перші вранішні промені, мексиканець тицьнув пальцем у протилежну сторону, на південний схід, в напрямку гватемальського кордону.

— Ясно, — сказав я і сердито сплюнув у придорожню пилюку.

Мені вже починала набридати ця стоматологічна епопея.

Вскочивши до машини, я блискавично завів двигуна. Одначе в ту ж мить мій погляд намацав дещо, що примусило мене зловтішно посміхнутись і заглушити мотор. Поряд зі мною на сидінні валявся тугий гаманець з готівкою та кредитками і український закордонний паспорт. Бордовий, ще старого зразка. «Погоня скасовується, — тішачись, подумав я. — Гарно тобі погуляти, напарнику». Тьомик, ушиваючись поночі, забув прихопити гроші та документи…

Отож я нікуди не поїхав.

…Упіймав я його аж через два дні, коли Тьомик прийшов украсти в мене грошей і поцупити щось поїсти. Уявляєте? Оце-то сила волі у людини, оце характер! Хлоп цілих два дні тинявся невідь де, не маючи й травинки в роті, але до дантиста не пішов! Якби не бізнес, я б ним захоплювався. Чесно.

Я проснувся від того, що вчув, як хтось порпається в шухлядці напроти мого столу. Взагалі-то я сплю не дуже чутко, однак шелест купюр може витягти мене навіть із коми, особливо, коли це шелест купюр, які вивуджують з мого гаманця.

Сонце ще не встало, але надворі вже було світло. Тож я підірвався, як ошпарений. Охлялий Тьомик прихилився коло тумбочки і тремтячими від виснаження руками вишкрябував гроші з мого гаманця.

— Ага-а-а! — закричав я. — Попався!

— Нє-е-е! — закричав Тьомик і кинувся тікати.

— Сті-і-ій! Стій, кому сказав?!!

Я схопив свого кімнатного шльопанця — перше, що втрапило під руку, — і помчав навздогін.

Тьомик прудко скотився сходами на перший поверх готелю, прослизнув крізь рецепцію, прожогом перетнув ресторан і заскочив на кухню, де працівники саме готували наїдки для першого сніданку. Коли я залетів до куховарні, Артем, відбиваючись ногами від низькорослих кухарів, жменями згрібав з пательні котлети і квапливо запихав собі до рота. Побачивши мене, він знов чкурнув навтьоки, на ходу перевертаючи миски з салатом та каструлі супу. Я метнув у нього шльопанця, але, на жаль, не влучив.

Наздогнав я його аж на задньому подвір’ї. Збив з ніг, повалив на землю і притис усією своєю вагою. Ослаблений дводенним голодуванням, Тьомик мовчав і майже не пручався. Лиш сердито сопів, похапцем засовуючи до рота останню котлету.

— Чого бажаєте, сеньйори?

— Полікувати зуби.

— Що, відразу обоє?

— Ні, лише він, — я підіпхнув позеленілого від страху Тьомика поближче до екзекуторського крісла і додав: — І не полікувати, а вставити. Причому зразу два. Тільки, лікарю, нам потрібно зробити все швидко, прямо зараз, і головне — безболісно!

Я старався постійно стояти між сильно напруженим Тьомиком та дверима в коридор, ну, щоб у випадку чого придушити можливі спроби до втечі.

— Сеньйори, я був би радий вам допомогти, — поважно почав доктор, — але ви ж мусите розуміти, що я не можу за один день вставити зуб, а тим більше зразу два. Мені спочатку потрібно зробити зліпок, виготовити протез, провести примірку…

При цих словах Тьомик, задницею відчувши, що свердлити й бурити його пащеку сьогодні не будуть, на радощах почав посміхатися, виставивши на показ недостачу двох передніх зубів, по одному на кожній щелепі. Дантист тоді миттю затнувся, сильно змінився на лиці, нахилився вперед і якось хижо так, по-звірячому, вп’явся поглядом у Тьомика.

Я подумав, що док, либонь, набиває собі ціну.

— Ми готові щедро заплатити, — кажу.

— Добре, я все зроблю, — зненацька погодився лікар. — Зараз я візьму інструмент, щоб зробити анестезію. Ви тільки нікуди не йдіть, я скоро, — і док побіг у підсобку.

Тьомик різко перестав посміхатися і затремтів, мов осиковий лист.

— Не переживай, друже, — підбадьорював я його, легенько плескаючи по плечу, — доктор зараз зробить усе швидко і безболісно.

У цей момент док вилетів з підсобки з величезною, щось із метр у діаметрі, чорною сковорідкою в руках і заволав:

— Ах ви козли!!! Довбані ґрінго! У моєї матері здохло чотири кози від вашого дезодоранту!

Я добре розумію іспанську, тому не став сперечатися і миттю вискочив на коридор, от тільки забув перекласти лікареві слова Тьомику. І тільки-но я похопився й захотів повернутися — ну, я чесно-чесно захотів повернутися, — як док замахнувся і з усього маху завалив чавунною пательнею Тьомику прямо по писку. Тьомик, як стояв, не згинаючись, вивалився в коридор.

Протягом наступних тридцяти секунд я встановив світовий рекорд з бігу на короткі дистанції з перешкодами й напівмертвим тілом на плечах. Затятий стоматолог не відставав й кілька разів пробував огріти мене сковорідкою по голові, але я вправно прикривався Тьомиком, наче щитом. Тьомику, по-моєму, уже було пофіг. Потім я так-сяк запхав мого беззубого сіромаху-напарника на заднє сидіння, а сам, відчайдушно відбиваючись від несамовитого дантиста, вліз на крісло водія і рвонув з місця з третьої передачі.

Тьомик очуняв, коли я від’їхав від Туксли-Гутієррес на добрих тридцять кілометрів. Здавалося, його голова ще й досі гула після удару. Він звівся на лікті на задньому сидінні і п’яним поглядом зачудовано обдивився навкруг, наче не впізнаючи, де знаходиться. Ми мчали на захід, повертаючись до Сан- Крістобаля, за вікном тягнулися мальовничі гірські ландшафти, вкриті малахітовими заростями. Потім напарник потер рукою лоба і проказав, звертаючись до мене:

— Цувак, ти бацив? Оце-то у них у Мексиці анестезія… — після «анестезії» Тьомик балакав з відмінним англійським акцентом, вимовляючи «с» як «th» у слові «something», а «з» як «th» у слові «therefore». Через це його «анестезія» звучала як «ане[?]те[?]ія».

А потім він провів язиком по яснах і, наколупавши дві старі й одну нову прогалини, трохи ображено запитав:

— Слухай, цувак, а де зуби? Ти з обіцяв…

У Тьомика тепер не було аж трьох зубів, і крізь дірку в роті міг проїхати цілий потяг, але він навідріз відмовився йти ще раз до мексиканського стоматолога.

5 лютого — 27 березня 2009 // Київ, Рівне

Про мавп, борошно і гватемальський День незалежності