Навіжені в Мексиці - Кидрук Максим Иванович (книги бесплатно TXT) 📗

Тож станом на середину літа ми з Тьомиком далеко не в найкращому настрої повертались у Сан-Крістобаль де лас Касас (штат Чіапас), не маючи ні гроша за душею. Чіапас — найдешевша провінція Мексики — лишався єдиним місцем, де ми ще так-сяк могли проіснувати тиждень-два і не охляти з голоду.

— Є якісь ідеї? — спитав я Тьомика, коли ми, сидячи в найдешевшому хостелі Сан-Крістобаля, завершили перераховувати увесь наш наявний капітал.

— Нє-нє-нє, — рішуче замахав головою Тьомик, — ти винен мені десять тисяч баксів, от сам щось і вигадуй!

На такі випадки у мене завжди є при собі бліц-план. Його втілення, звісно, теж потребує вливання певного капіталу, на що мій напарник навряд чи погодиться за нинішніх умов. Одначе я не мав вибору — без Тьомика і його основних фондів мені ніяк не обійтися.

— Є в мене один задум… — неквапом почав я. — Надійний, дуже надійний, — швидко заторочив далі, побачивши, як Тьомик скептично махає головою, — не раз перевірений в Україні, чувак. От тільки… мені потрібен стартовий капітал.

Тьомик, зрозуміло, відразу насупився.

— Скільки?

— Ну… десь «штука» євро, — мовив я, пильно придивляючись до реакції напарника. Тьомик незворушно спостерігав за мною з протилежного боку стола. — Але віддача гарантована, друже, і прибуток майже миттєвий, — поспішив я запевнити свого компаньйона.

— Не люблю жити в борг, — буркнув Тьомик.

Утім, я зрадів, бо зрозумів, що ці слова означають згоду на спонсорство моєї, пардон, нашої чергової афери.

Бліц-план носив кодову назву «Козячий дезодорант». Він дійсно був неодноразово апробований в Україні, серед привільних степів Кіровоградщини, Одещини та Херсонщини, щоразу приносячи мені п’ятикратний навар. Усе робилось наступним чином: я приїжджав у якесь замизкане село, до якого в дощову погоду можна добратися тільки на бронетранспортерах, спинявся перед сільрадою і починав дзвінко рекламувати свій товар.

— Після застосування мого винаходу, — безсоромно брехав я, — у кіз підвищуються надої, виводяться блохи, а головне — зникає неприємний запах, і ви тепер зможете продавати козяче молоко кому завгодно!

Довірливі селяни з радістю купували дезодорант і пшикали ним своїх кізочок. Їм особливо подобалася науково обґрунтована теза про зникнення запаху, адже, ви ж знаєте, багато хто не п’є козячого молока саме через запах! Поки і селяни, і кози ще залишались задоволеними, я вшивався з того села й переїжджав до іншого.

Аби було зрозуміліше, про що мова, відкрию вам деякі технологічні подробиці.

Отож насамперед я підшуковував найдешевший спрей-балончик, який міг надибати на ринку — скажімо, якийсь освіжувач для туалету, лак для волосся, антистатик чи поліроль для меблів — і закуповував цілу партію. Справжній дезодорант я ніколи не замовляв, бо це могло викликати підозру. Самі подумайте: ну, як це так, щоб дезодорант для кіз мав такий же самий запах, як чоловічий «Old Spice» чи жіночий «Nivea»? Після того я розробляв дизайн етикетки, куди тулив чим побільше незрозумілих наукових термінів, хімічних формул і велику картинку з усміхненою козою. Етикетки друкувались у вигляді великих блискучих наклейок. Ну, от, в принципі, і все. Наклейки акуратно ліпились на балончики, ховаючи істинні написи, а далі ви вже знаєте.

Лиш одного разу, пригадую, сталася осічка, коли якісь аж надто допитливі кіровоградські хлопці віддерли наклеєний ярличок на одній із баночок і дослідили її оригінальну етикетку. Зрозумівши, що пшикають своїх кізок засобом для миття вікон, вони якогось пообіддя підловили мене в полі під копицею сіна, по-дорослому віддубасили і вибризкали на мене весь той «дезодорант». Після того я ще півтора місяці смердів своїми козячими парфумами.

Відтоді я більше не економлю на наклейках.

Тож, отримавши добро від Тьомика, який без особливих проблем вибив у своєму шведському банку кредит на тисячу євро, я на три дні зачинився у кімнаті хостелу.

Спочатку купив через Інтернет три тисячі спрей-балончиків. Оскільки грошей цього разу було в обріз, я вибрав найдешевші на якомусь задрипаному мексиканському сайті, не дуже вникаючи, що воно таке. Затим накидав ескіз етикетки і замовив у поліграфічній студії в Тукслі-Гутієррес [36] три з половиною тисячі наклейок (із запасом).

Два дні ми з Тьомиком, не розгинаючи спини, старанно обклеювали баночки моїми наліпками, ховаючи справжній, малозрозумілий напис: «DDVP [37]».

На останні гроші я орендував джип (менеджер слізно попросив цього разу хоча б номерні знаки не знімати), і ми з Тьомиком чкурнули на північ штату, пропонуючи мексиканським вакерос найновіший винахід міжнародної групи вчених, очолюваною нобелівськими лауреатами — безвідмовний, надійний і просто прекрасний дезодорант для кіз!

Операція під кодовою назвою «Cabra aromatica [38]» почалася.

От уже тиждень ми з напарником гасаємо Чіапасом, успішно сплавляючи «дезодорант».

Однак на восьмий день торгівлі, наслухавшись від якихось лівих чудил у мотелі переказів та недвозначних відгуків про наш чудо-засіб для ароматизації малої рогатої худобини, Тьомик попросив мене трохи збавити оберти, мовляв, щось воно не те з нашим ароматизатором. Я не послухав його, та ще й приговорював, щоб і він не брав дурного в голову — адже то все каверзні вигадки заздрісників, недоброзичливців і конкурентів!

А тепер — до суті справи. Проблем, як нам переказали, було небагато — всього дві. Перша — молоко дійсно переставало смердіти козою, але починало смердіти дихлофосом, і друга — на третій день після застосування мого чудо-дезодоранту «Cabra aromatica» кожна друга коза якогось дідька відкидала копита, в самому, блін, прямому значенні цього слова.

На лихо, чутки поширювалися мексиканською глибинкою значно швидше, аніж ми по ній їздили, внаслідок чого в моєму монолітному бліц-плані почали з’являтися перші тріщини.

Зазвичай у кожному новому селищі на нашому шляху ми починали торгівлю з самої крайньої гасієнди. Я спиняв джип і сигналив. Господар вистромляв опришкувату голову над самановим тином і привітно махав нам рукою.

Далі все відбувалося як завжди. Удвох з Тьомиком ми тюпали до патіо, я витягав з сумки кілька балончиків «Cabra aromatica» і брався натхненно й аргументовано розписувати всі переваги цього високотехнологічного продукту. Брунатне мексиканське сімейство збиралося у повному складі й уважно слухало мене. Тож все йшло, як по маслу, поки Тьомик не починав посміхатися. І як тільки цей мудак за звичкою шкірився, стараючись справити хороше враження на наших потенційних покупців, хтось із родини, ну, скажімо, якийсь сопливий синок, одразу впізнавав його.

— Слухайте, татку, — казав сопливий синок, — а по-моєму, це ті два гендлярі, які їздять селами і продають втридорога дихлофос, від якого потім кози дохнуть. Пригадуєте, вам дядько Рауль про них розказував? Гляньте, в одного з них нема двох передніх зубів, по одному на кожній щелепі.

Звичайно, в цей момент татко усе пригадував, і після цього події починали розвиватись не так, як завжди: дуже швидко і в небажаному для нас руслі. Як правило, нас з напарником заледве не виносили з гасієнди на вилах, а потім усю дорогу, поки ми мчали на повній швидкості геть від села, я дякував Богові, що зміг з першого разу завести наш джип.

— Якби не твої зуби, усе було б нормально! — сердито казав я Тьомику.

Коли така історія повторилася втретє і якийсь вакерос замість вил схопився за дробовика й гахнув по нас із Тьомиком добрячим зарядом дробу, я зрозумів, що Тьомика пора вести до стоматолога. Бо, бляха, ніякого з ним бізнесу!

Проблема полягає в тому, що мій Тьомик страшенно боїться трьох речей: літати, одружуватися і… стоматологів. Причому цей страх має в основі якусь дику первісну природу — засів, зараза, дуже глибоко, десь аж на генному рівні, і ніякі вмовляння, кепкування та докори нічим не можуть цьому зарадити. Колись я навіть гіпноз пробував. Довго вмовляв Тьомика, поки нарешті спромігся затягти його до якогось дурнуватого гіпнотизера-хіроманта… Його (Тьомика тобто, не гіпнотизера) тоді ледь добудилися — я думав, помер уже, зараза, на зло мені і хіроманту. Одначе страх перед дантистами після того не відступив ні на йоту.