Острів Робінзона - Фидлер Аркадий (читаем книги .TXT) 📗
А нас після цього огорнула нова турбота, велика небезпека нависла над нами. До якої міри кожна людина була на водах Карібського моря вовком для іншої людини, якщо цих чужих, невідомих людей, що прибули з палаючого корабля, ми заздалегідь вважали за ворогів і за джерело тривоги!
Найважливішим для нас було довідатись, хто вони і які у них наміри. Ховаючись у зарослях, ми підкралися на сто п'ятдесят кроків до їх табору і присіли серед густих кущів. Звідси все було видно, мов на долоні. На всякий випадок ми взяли з собою луки з отруйними стрілами.
Ми нарахували їх двадцять три. По одягу я пізнав, що це не англійці і не голландці. Відхід піратського корабля трохи заспокоїв їх, а проте зараз вони розмовляли дуже пожвавлено, і видно було, що між ними виникла палка суперечка. Одні кричали, вказуючи на північ, де на горизонті вирисовувались вершини гаданого острова Маргарита, інші махали руками в протилежному напрямі, в сторону материка. Нам неважко було відгадати, про що вони сперечалися, і нас дуже радувало, що прибулі мають намір швидко покинути острів.
Трохи осторонь від головної групи ми бачили їх вогнестрільну зброю, поставлену в козли. Там було кільканадцять рушниць різного калібру, і серед них великі мушкети. Жадним поглядом пожирав я ці скарби, про які цілий рік даремно мріяв, і мимоволі почав думати, як би ними заволодіти.
Хоч я й сказав, що вважаю прибулих за ворогів, але в голові у мене в якомусь куточку бився шалений задум — піти до них і поговорити. Адже, відірваний протягом довгого часу від людей свого світу, я страшенно прагнув зустрітися з ними. Дуже хотілося знати, як би вони прийняли мене! З приводу англійців я б не вагався надто довго. Та це були не англійці. Один із них, крикнувши голосніше, так, що слова його дійшли до нашого сховища, розвіяв усякі сумніви: то були іспанці. Люди, яких повинні були остерігатись, ніби вогню, і мої індійські товариші, і я сам.
Повністю захоплений принадним виглядом рушниць, я пильно стежив за поведінкою іспанців. Не почув навіть, що Арнак лагідно доторкнувся до мого боку.
— Яне! — шепнув нарешті індієць. — Глянь туди, на воду!
— На воду?
— Не бачиш?
— Бачу два човни.
— Авжеж, два човни!
Юнак сказав це так захоплено, що я відразу зрозумів хід його думок. Цей Арнак головатий хлопець, нічого не скажеш! Мав пильне око й умів швидко орієнтуватися. В той час, коли я пожирав поглядом принадну зброю, він думав про важливіші справи — про те, як вибратися з острова. Стояло там дві шлюпки з парусами, з яких менша немовби спеціально була створена для нашої мети. Але як нею заволодіти? До половини витягнута носом на пісок, лежала тут же біля людей, що сиділи на березі. До неї навіть миша не змогла б пробратися непомітно, не те що людина! Друга шлюпка — більша, з глибшою осадкою — стояла на якорі за двадцять з чимось сажнів од берега.
— Човен пригодився б! — промовив я більш до себе, ніж до товаришів. — Але добратися до нього неможливо.
Надходив вечір. З північно-східного боку на горизонті виростала над океаном чорна хмара з громом й блискавками. Небо в період дощів кожного дня посилало нам рясні зливи.
Помітивши, що надходить буря, кілька іспанців дістали з човна сокири й тесаки і побігли до чагарника. Ми ледве встигли непомітно втекти. В чагарнику почулися звуки ударів. Люди вмить притягнули стовбури та великі гілки і з них на краю гущавини збудували три просторі курені. Вони тільки закінчили цю роботу, як перші великі краплі почали бити по листях і піску. Люди швидко позносили під прикриття зброю та інші свої речі, сховалися самі.
Був вечір. Буря розгулялася. Шуміло море, завивав вітер. Човни лежали без нагляду; іспанці не виставили жодного вартового, впевнені, мабуть, що острів безлюдний. Курені стояли не далі, як за двадцять кроків од води, але густа злива була нам на руку. В темряві, яка швидко густішала, навіть з цієї невеликої віддалі не можна було побачити, що діється біля човнів.
Збуджені надією, що все чудово вдасться, ми тільки й чекали, коли стане зовсім темно. В таких умовах, коли нам допомагала ослаблена пильність іспанців, викрасти менший човен було неважко.
Дощ лив холоднуватий, нас трясло від холоду. Хвилини повільно минали у терпеливому чеканні. Ми думали про те, що буде пізніше, коли захопимо човен.
— Іспанці, — обізвався я до товаришів, — не знатимуть, хто вкрав шлюпку. Буря знищить усі сліди. Подумають, знесло хвилею. Але що ж далі? Може, завтра вони шукатимуть пропажу на узбережжі?
— Пустимось одразу в море! — підказав Вагура, — Тікаймо негайно з острова!
— Мелеш дурниці, — прикрикнув на нього Арнак. — За півночі, до ранку небагато пропливемо. Завтра іспанці легко нас помітили б. Та й як, нарешті, вирушати в таку погоду?
— То що зробимо?
— Негайно вирушати у відкрите море нам не під силу, — лагідно припинив я суперечку. — Треба спочатку навчитись обходитися з парусом і веслами. Тому ми повинні сховати човен…
— Але де?
— Може, переправити його узбережжям на другий бік острова? — підказав Арнак. — Там іспанці не шукатимуть.
— Навіщо так далеко? Думаю, треба затягнути його вверх по нашій річці і сховати в чагарнику.
— Слушно! Так буде найкраще! — сказали індійці. — Затягнемо його до річки!
— Іспанці поводились так, немовби вони хочуть незабаром вибратися з нашого острова. Але чи відпливуть вони, коли у них не стане одного човна?
— Відпливуть, Яне, відпливуть! Помістяться всі у більшому човні!
Я не був у цьому так впевнений. Питання про те, відпливуть чи не відпливуть іспанці, було для нас майже питанням життя і смерті. Якщо іспанці залишаться довший час на острові, то вони рано чи пізно помітять нас. Цьому за всяку ціну треба було запобігти.
— Єдиний вихід, — заявив я, — це переждати завтрашній день у схованці, а коли настане ніч — одразу ж покинути острів.
Тимчасом погода змінювалась і починала непокоїти нас. Грози на нашому острові, як я вже згадував, були дуже навальні, але нетривалі. Так і тепер — гроза швидко минула, небо прояснювалося, між хмарами блиснули зірки. Після шторму вітер піднімав ще високі хвилі, океан страшенно шумів, але на землі і на морі стало видніше, ніж раніше, на початку ночі.
Ми приступили до здійснення свого плану. Зі мною пішов тільки Арнак; Вагура повинен був чекати віддалік на березі. Скинувши з себе пов'язки, ми за кілька сот кроків од куренів увійшли по шию в воду, потім почали посуватися вздовж морського берега, місцями бредучи, місцями перепливаючи. Я взяв з собою мисливський ніж, який довелося тримати в зубах.
Небо дедалі більше очищалося від хмар, і хоч місяця не було, зірки світили достатньо, щоб розрізняти предмети за кільканадцять кроків. Коли попереду замаячили темні контури човна, ми стали ще обережнішими і намагалися пересуватися так, щоб з води виглядали тільки наші голови.
Насамперед ми добралися до більшої шлюпки, яка стояла на якорі здалеку від берега. Як ми й сподівалися, в ній не було жодної живої душі. Перестрибнувши через борт, ми забралися всередину. На дні було після бурі повно води. Біля носа виднілася купа згорнутих парусів. Ми швидко обшукали всю палубу, щоб знайти щось корисного. Нічого не знайшли.
— А під парусом? — шепнув я до Арнака. — Заглянь-но туди!
Незабаром я почув, як індієць пирхнув з радощів.
— Що там? — підскочив я до нього.
— Якась скриня…
Ми підняли віко і знайшли в ній частини старого одягу. Предмети ці в даний час не мали для нас ніякої вартості. Але, мацаючи в темряві далі, ми знайшли біля скрині щось тверде. Сокира!
— О-о-о! — зрадів молодий товариш і з насолодою махнув здобиччю в повітрі.
— Добре! Забери її з собою! — сказав я. — Пригодиться.
Нічого більше не знайшовши, ми нишком сповзли у воду і повернули до берега. Море ставало все більш мілке, ми поповзли далі рачки і так добралися до човна, який мали намір захопити.
Здалеку здавалося, що він не дуже великий і не важкий, але тепер, коли ми почали стягувати його з піску на воду, для цього довелося докласти неабияких зусиль. Нарешті вдалося його зрушити.
