Чарівник Земномор'я - Ле Гуин Урсула Кребер (книги онлайн бесплатно .txt) 📗
Гед став соколом з відчаю, коли намагався утекти з острова Оскіль. Він думав лише про те, як урятуватися від Слуг Каменя, від Тіні, що переслідувала його, і прагнув повернутися додому. Властиві соколам гнів і жорстокість немовби поєдналися з його власними почуттями, а нестримний політ гордого птаха подарував Гедові відчуття свободи. У подобі сокола молодий чаклун минув Нелад, приземлившись лише для того, щоби напитися з озерця у гущавині лісу. Відтак він перелетів широку морську протоку, так звані Щелепи Гирлищ, і полинув далі, на південний схід, залишаючи праворуч гори Оранеї, а ліворуч — гори Андрада. Невдовзі перед ним розкинулося безмежне море. Одначе Гед продовжував свій політ, аж доки на обрії не з'явилася величезна хвиля, яка поступово більшала, — то виринав із туману поораний ярами і горами острів Ґонт. Кілька днів і ночей він невтомно махав соколиними крилами, дивлячись на світ соколиними очима. Зрештою, і людські думки перетворилися на думки сокола — він відчував лише те, що відчуває сокіл: голод, вітер і безмежну жагу польоту.
Проте Гед не збився з вірного шляху. На острові Роук у нього було декілька безпечних місцин, де він знову міг перетворитися на людину, а на Ґонті — лише одне. Тож тепер, щойно прокинувшись у людській подобі, Гед був мовчазний і насторожений. Оґіон не чіпав його, лише дав м'яса та води. Гед, наїжачившись, вмостився біля вогнища і довго сидів на одному місці, немов величезний стомлений сокіл. Потім знову настала ніч, і він заснув. Минув ще один день, і нарешті третього ранку він підійшов до Оґіона, котрий мовчки спостерігав за полум'ям, що танцювало в печі.
Гед промовив:
— Учителю...
— Здоров був, хлопче, — озвався Оґіон.
— Я повернувся до вас, Учителю, таким самим, як і пішов звідси. Дурним і самовпевненим! — тихо сказав Гед.
Маг ледь посміхнувся і запропонував хлопцеві сісти навпроти, ближче до вогню. І почав готувати чай. Надворі сніжило — на Ґонті починалася справжня зима. Сніг м'яко стелився скелястими схилами гір. Вікна в будинку Оґіона були щільно зачинені віконницями, однак всередині було добре чутно, як рипить під ваготою мокрого снігу дерев'яний дах. А втім, це зовсім не заважало старому чаклунові і його учневі. Вони просиділи біля вогнища не одну годину, і Гед розповів Оґіонові про все, що з ним сталося відтоді, як він залишив Ґонт, зійшовши на борт "Тіні". Оґіон не перебивав хлопця, і коли Гед замовк, старий ще довго сидів мовчки, тихо думаючи про щось своє. Потім важко підвівся, поклав на стіл хліб, сир і вино, і вони разом повечеряли. Відтак, прибравши зі столу, Оґіон озвався, наче продовжуючи незакінчену бесіду:
— Так, рубці у тебе страшні, хлопче...
— Я більше не маю сили боротись із тією потворою, — відповів Гед.
На те Оґіон лише похитав головою. А тоді сказав:
— Дивно... На Оскілі тобі вистачило сили перемогти чаклуна у його власному маєтку. Тобі не забракло снаги дати відсіч Одвічним Силам і відбити напад Слуг Каменя Теренон. А на Пендорі ти зміг здолати дракона...
— На Оскілі мені просто поталанило, сила тут ні до чого, — відповів Гед і вкотре здригнувся від жаху, пригадавши смертельний холод замку Теренон. — 3 драконом теж усе було нескладно, адже я знав його справжнє ім'я. Але в тієї лиховісної потвори, що мене переслідує, немає імені.
— Усі речі мають імена, — заперечив Оґіон так упевнено, що Гед не наважився повторити перед ним слова Архімага Ґеншера про те, що сили, подібні до потвори, яку він звільнив, не мають імен. Але, зрештою, пендорський Дракон також пропонував йому назвати ім'я Тіні... Щоправда, він майже не вірив у щирість драконових слів. Так само, як не повірив обіцянкам Серет про те, що Камінь розкаже йому все, що він захоче.
— Якщо Тінь і має ім'я, — сказав він нарешті, — то вона мені його не скаже...
— Певна річ! — мовив Оґіон. — Але ж і ти не називав їй свого імені. А проте вона його знає. На оскільських торфовищах Тінь покликала тебе Істинним ім'ям, яке дав тобі я. Це дуже дивно...
Він знову задумався, але Гед продовжував:
— Я прийшов до тебе за порадою, вчителю, і не хочу тут ховатися — боюся принадити Тінь, яка летить за мною слідом. Адже незабаром вона може навідатися сюди! Колись ви вже виганяли її зі свого дому...
— Ні, то була тільки провісниця біди, тінь від Тіні. Але тепер я вже не зможу прогнати її. Це до снаги тільки тобі одному...
— Та ж я безсилий перед нею! Невже ніде немає місця... — голос Геда затремтів, і хлопець замовк, не закінчивши фразу.
— Такого місця немає, — м'яко промовив Оґіон. — Тільки більше не перетворюйся ні на кого. Тінь намагається знищити твою сутність. І вона майже домоглася свого, коли ти надто довго пробув у подобі сокола. Я не знаю, куди тобі податися, але скажу, що належить зробити. Хоча це й дуже важко...
Гед мовчав, однак він жадав правди, якою б вона не була, і Оґіон врешті сказав:
— Ти повинен іти в інший бік.
— В інший бік?
— Якщо ти й надалі тікатимеш від свого ворога, то все одно, куди б ти не потрапив, усюди наражатимешся на небезпеку і зло! Тому, що тебе жене Тінь, це вона керує твоєю долею. Але ти мусиш сам обрати свою дорогу. Тобі треба вийти назустріч злу, що полює на тебе. І ти сам маєш розпочати полювання на свого мисливця!
Гед мовчав.
— Біля витоків річки Ар я дав тобі ім'я, — промовив маг, — на берегах потоку, що пробивається з-під землі високо в горах і вперто прямує до моря. Людині також потрібно знати мету, до якої вона прагне. Однак вона може визначити її лише тоді, коли озирнеться і повернеться до власних витоків. Якщо людина не хоче бути безпорадною тріскою, яку полонила свавільна течія стрімкої ріки, то вона сама мусить бути річкою і пройти свій шлях від витоків до моря. Геде, ти повернувся на Ґонт, щоб запитати у мене поради! Тож озирнися назад і знайди свої витоки, з яких ти черпаєш силу. Лише там ти зможеш віднайти надію на порятунок...
— Там, Учителю? — перепитав Гед, і страх забринів у його голосі. — Але де саме?
Оґіон не відповів.
— Якщо я поверну назад, — озвався Гед через деякий час, — якщо шукатиму зустрічі з Тінню, то навряд чи це полювання триватиме довго. Адже потвора тільки й прагне зустрітися зі мною віч-на-віч. Вона вже двічі перемагала мене.
— Третій раз — чарівний, — сказав Оґіон.
Міряючи кроками кімнату, Гед задумливо походжав між вогнищем і дверима.
— Але якщо Тінь цілком заволодіє мною, то вона здобуде мою силу, мої знання, — відповів він, звертаючись чи то до Оґіона, чи до самого себе. — Вона неодмінно скористається ними. Поки що Тінь загрожує лише мені одному, але коли вона увійде в моє тіло і заволодіє моєю душею, я стану знаряддям великого зла.
— Це правда. Але тільки тоді, якщо Тінь переможе тебе.
— Та коли навіть я знову почну втікати, вона однаково знайде мене... До того ж, і сил у мене майже не залишилось... — Гед продовжував ходити по кімнаті, а тоді різко повернувся і став навколішки перед магом. — Я зустрічав великих магів і жив поряд з ними в Обителі Мудреців, проте саме ви, пане Оґіоне, — мій справжній учитель.
У його голосі звучали любов і якась похмура радість.
— Добре, — промовив Оґіон, — що ти це зрозумів. Краще пізно, ніж ніколи. Але прийде час, коли ти станеш моїм учителем...
Старий маг підвівся, підкинув хмизу в багаття. Коли полум'я стало дужим, він повісив над ним чайник з водою. Потім накинув на плечі смушковий кожушок і сказав:
— Я подивлюся до кіз. А ти пильнуй за чайником, хлопче!
Через деякий час Оґіон повернувся до хати, запорошений снігом, і довго тупцював біля порога, обтрушуючи чоботи. У руках він тримав добрячу тисову палицю. Відтак решту недовгого зимового дня і після вечері Оґіон різьбив чарівну патерицю, заворожуючи тисовий дрючок магічними закляттями, проводячи руками по гладенькій поверхні дерева, намацуючи подряпини і сучки. За роботою Оґіон щось наспівував. І Гед, дослухаючись до його голосу, зрештою, поринув у глибокий сон. Снилося йому, ніби він знову опинився в рідному селищі, у тітчиній хатині. Надворі падає сніг, а в хаті яскраво палає вогнище, пахне травами та димом, і йому паморочиться в голові від монотонного тихого співу про чари, закляття та подвиги героїв, які боролись із темними силами у сиву давнину...
