Історія України-Руси. Том 9. Книга 2 - Грушевський Михайло Сергійович (книги без регистрации бесплатно полностью .TXT) 📗
В родиннім архиві Кикина заховалася простора інструкція дана послові 17 (27) лютого-вона добре знайомить з завданнями сеї місії 6). Насамперед мав він побачитися в Київі з митрополитом і поговорити з ним з приводу його розмов, що він мав 18 (28) січня з київським воєводою А. В. Бутурлиним і його товаришами. Митрополит згадав про пункти виленської комісії прислані йому від гетьмана (очевидно ті самі, що гетьман дав Лопухину); з приводу висловленого там з польської сторони наміру старатися про поєднаннє церков, митрополит висловив побоюваннє своє і всього духовенства, щоб Ляхи не повели тепер ще більшого натиску на православну віру і не винищили її на Україні 7). Кикин мав заявити йому царським іменем, що цар дивується, як се митрополит, бувши розумною людиною, і знаючи як Поляки, будучи людьми непевними, завсіди сіяли сварки, може вірити таким річам, що цар дасть на се згоду. Адже цар тільки задля православної віри і прийняв Україну під свою руку, і найбільше про те і дбає, щоб розширити православну віру, а унію викорінити. На Виленськім з'їзді царські посли домагалися знищення унії не тільки в в. кн. Литовськім, але і в Короні, і таке домаганнє подали на письмі. А про військо Запорізьке і всю Малоросію заявили рішучо, що вона ніколи не може бути відлучена від Московсього царства. Для переконання посилається з послом копія пунктів присланих від польських комісарів царським послам, відповіди царських послів і дещо з протоколів 8)-нехай митрополит перечитає і порівняє з тим що було йому прислане від гетьмана: там богато написано умисно щоб поріжнити з Москвою (“многое на ссору”). Нехай же митрополит і надалі таким “ссорным письмам” не вірить, і напише се гетьманові, писареві і полковникам. Бо цар хоче їх тримати у всяких вільностях “без всякого умаленья” і вони можуть бути цілком певні царської ласки.
Гетьману Кикин мав сказати на самоті, після офіціяльної передачі царського листу: те що гетьман написав у своїм листі, переданім з Лопухиним-його запевнення в вірности цареві Запорізького війська і самого гетьмана і його намір післати кілька полків на польську границю для охорони України від польських нападів-цар все “милостиво похваляє”. Але вислане гетьманом військо повинно стояти на поготові, а на польське військо не наступати, щоб не дати з царської сторони причини до порушення виленського договору. В Вильні царські посли договорилися з польськими комісарами про те щоб царя обрано на королівство Польське і в. кн. Литовське. Умовлено було, що сеї зими, в грудні або січні, король збере сойм, а перед соймом пришле до царя свого гінця, щоб цар прислав на сойм своїх великих послів. Ян-Казимир сього договору не виконав: сойму не скликав ні своєї грамоти про скликаннє сойму цареві не прислав. Коли він в скорім часі сього не виправить, цар йому того довго терпіти не буде: велить свому війську готовитись, і пришле тоді гетьманові свого указа. Тим часом про ті всі польські зачіпки і насильства над православною вірою, що гетьман виписав у своїм листі до царя, цар вислав до короля умисного гінця. Коли ж будуть які небудь нові зачіпки (задори), гетьман повинен боронити українські міста і зчаста давати цареві звідомлення (але очевидно за вищесказаним)-якої небудь зачіпної війни з Поляками не вчинати.
Про Виленську комісію гетьман і писар писали до київського воєводи Бутурлина: прислали копію виленських пактів, прислану їм від Поляків, і висловляли трівогу, що цар хоче її повернути до Польської Корони. Цар порівняв сю копію з автентичними актами і переконався, що в гетьманській копії багато написано невірно, подописувані такі річи, котрих не говорилось. Він дуже дивується, що гетьман і військо Запорізьке, користуючися великою ласкою царя 9), при тім вірять таким “смутным письмам”. Цар повідомляє гетьмана, що коли на виленських переговорах комісари заговорили були про те щоб цар відмовився від Малої Росії і війська Запорізького, то царські посли на те дуже різко (“з большим вычетом”) їм відповіли і хотіли навіть їхати геть. Кикин мав показати гетьманові копії автентичних текстів і нагадати, як то він сам бувало цареві писав, що Поляки люде неправдиві і вірити їм в ні чім не можна,- нехай же і гетьман ніяким їх “ссорным письмам” не вірить.
“Та ще гетьманові 10) й Іванові Виговському говорити: “Стало також відомо й. ц. в. що ти, гетьмане 11), з'єднався против Поляків з Ракоцієм, щоб разом над Поляками промишляти і посадити на Короні Польській Ракоція, і вел. госуд. дуже дивується, яким чином починається таке діло?
“Ще як ви били чолом в підданство й. ц. в. і зчаста присилали до нього, й. ц. в. пожалував вас і приняв під свою високу руку. Задля православної віри, а не для користи,-бо тих доходів, що перед тим збиралися на королів польських і панів, цар. вел. не велів на себе збирати: всім тим володієш ти, гетьмане! Одначе й. ц. в. стоїть за вас більше ніж за своїх прирождених одновірних християн і держить вас у своїм милостивім жалуванню згідно з своїм словом. Ви ж з клятвою обіцяли йому служити і у всім добра хотіти, і вам то треба памятати і поза ц. в.-м нікого на Корону Польську не хотіти! Коли ви Ракоцієві дали слово, що вчините його королем польським, якого добра ви в тім собі шукаєте? Ракоцій вам не одновірець, чужовірець; якого добра він вам буде бажати? Та треба вам і перед богом за неправду свою страх мати! Бог в правді помагає, а за неправду від бога кари посилаються!
“Тобі, гетьмане, і всьому війську Запорізькому добре відомо, з писання царських послів, що король Ян-Казимир і пани-рада добровільно згодилися вибрати на королівство Польське і в. кн. Литовське вел. государя нашого. Коли він буде обраним на Корону Польську государем, тоді все буде під його державою, і військо Запорізьке житиме в спокою, без усякого страху від ворогів. Ти, гетьмане, сам мусиш всяко старатися, щоб на Польському королівстві був наш вел. государ, тому що він государ благочестивий християнський” (і далі ся гадка многословно ще раз повторяється).
“Коли ж би гетьман сказав, що у нього з Ракоцієм договір, і вони записями укріпились на тім, що оден за другого стоятиме і не видасть, і за тим договором гетьман післав з свого боку кілька полків, Ракоцій також, волоський і мунтянський господар мали також прислати військо, і тепер ті війська зійшлися і пішли на польського короля, і ніяк того не можна перемінити,-Василь (Кикин) має йому говорити: “Коли ти вже то й зробив 12), всетаки попамятай сам і все військо Запорізьке велику ласку, цар. вел. і присягу свою: вірно йому служіть і щиро добра бажайте, і бога моліть, щоб господь нашого государя вивів на Корону Польську і в. кн. Литовське, і ті держави прилучив до Московського государства. Покажи тим свою вірну службу і прихильність: коли вже вчинив договір з Ракоцієм і війська з обох сторін зійшлися і пішли на польського короля, то все що вони в тім поході заберуть у польського короля-визначні коронні городи, чи то по обох боках Висли, чи при угорській границі,-нехай тим володіє наш вел. государ. І щоб він був на Короні Польській і в. кн. Литовськім, а ви-одновірні православні християни-з усім військом Запорізьким і з усею Малою Росією будете у цар. вел. під одним володіннєм на віки. Аби чуючи таке об'єднаннє всі православні народи тішилися, а неприятелям християнства був би страх”.
Мав посол нагадати, як свого часу (в листопаді минулого року) гетьман говорив дякові Фомину: “Нехай государ буде на своїм пренайвищім престолі Великої, Малої і Білої Росії в Москві, а мене з військом Запорізьким пошле на своїх неприятелів- Ляхів: буде у мене війська тисяч з 300, і я сам оден упораюся з польським королем і з Ляхами, все згідно з волею царською учиню, і буде цар государем над Коруною Польською і в. кн. Литовським разом з Московським государством. От тепер, гетьмане, поступи так як говорив тоді Фомину: промишляй над Поляками і приводи до того, щоб Коруна Польська з в. кн. Литовським була під царською рукою разом з Московським государством. То благочестивій вірі було б на вічну похвалу,-і як перед тим під владою польського короля, в лядській неволі богато людей від утисків і насильства прикладалося до латинської віри, і благочестивих меншало, а римська віра через уніятство примножилась, так у царськім підданстві примножилась би православна віра”.
