Дума пралісу - Турянський Осип Васильевич (читать книги онлайн бесплатно полностью без сокращений txt) 📗
До Духа шлях усе простує!
Хай вас до всіх життя обнов
Веде любов!
Для себе всім загинути
І в Духові всього творіння
Любов’ю всім поринути —
це наша ціль і призначіння.
Життя — любов, мета життя —
Це Дух буття.
* * *
* * *
* * *
Браття кохані! Думи весняні
Сковує ледом туга мені.
Марно шукаю, марно блукаю
З краю до краю у далині.
В нашому зборі, ах, душі хорі —
Глумиться з всіх нас злоба і тьма —
Де незабутня, де ця могутня
Дивна істота? Чом тут нема?
Хай чари пісні вб’ють сили злісні
І до безодні шлях рознесуть!
Хай через бори, гори і море
Дивну істоту тут приведуть!
Думка болюча, туга жагуча
Рветься зі серця, як в’язень з пут —
О, Духу земний, ясний і темний!
Кличу до тебе: стань тут на суд!
Як у безодні, гади холодні
Повзають шляхом твого чуття.
В дикому вирі в світу безмірі
Ти йдеш як демон всього буття.
Думи весняні, мрії світляні,
Тугу за раєм ти сотворив.
В небо безкрає геній твій сяє,
Тайна істото, ти — диво див!
У твоїй груди борються блуди,
Пекло і небо діл твоїх зміст.
Небо руйнуєш, пекло будуєш,
З пекла до неба знов мостиш міст.
Всі діти земні, всі сили темні —
Перед тобою світ весь тремтить.
Ти без утоми здер з неба громи,
Думкою міриш ясну блакить.
Навіть не дасться змірити щастя,
Як тобі в серці сонце сія.
І незабутнім Богом могутнім
Стане в цю хвилю сила твоя.
Як непоборна пристрасть потворна
Вб’є тобі в серці ясну любов,
Ти сатаною все бродиш тьмою,
Морем огненним ллєш братню кров.
О, наблизися, тут появися,
Геть отрясися з боязни пут.
Кличе болюча туга жагуча
Мами-природи: «Стань, сину, тут!»
Хай на створіння йде просвітління,
Всі хай побачим сонячний шлях!
І од страждання і всепрощання
Йдім до кохання в нових серцях.
* * *
* * *
Він
І Він явився.
Непомітно, коли всі створіння переживали у своїх душах чародійний гомін почувань, які зродила й воскресила пісня, поволі, без гомону, наче тихесенько плив повітрям, як сонно-мрійне видіння, станув перед обличчям царя.
Стояв перед ним супокійно, непорушно, як зачарований.
Подивився кругом себе на безліч сотворінь, опісля його зір поклався на очі царя Лева. З очей цієї нової істоти сяяло ясними проміннями Найглибше Страждання, Найвища Мудрість і Надземна Любов.
З обличчя царя Лева було видно, що він зацікавився, а може навіть утішився появою нової істоти перед ним і Найвищим Судом дітей природи. Однак він миттю здушив у собі свідомо ці мимовільні почування і впер свої очі в очі нового створіння з виразом царської поваги й суворості, а навіть із проблисками ледве помітної ворожості. Цар Лев був певний, що він своєю володарською величчю, а перше всього непоборною силою та прошибаючим огнем своїх очей приневолить нову істоту покоритися йому і всім йому підвладним сотворінням та припасти чолом до землі перед його престолом. І з тієї причини цар Лев підняв гордо й самопевно свою величну голову й почав пронизувати, прошибати і прямо палити очі нового єства жагучим огнем своєї царської волі.
Настала хвиля незвичайного, ще ніколи небувалого напруження межи створіннями. З великим переляком блукали очі звірів поміж очима царя Лева й очима нового єства й на дні своєї свідомості глухо почували, що в боротьбі цих очей рішиться може доля двох світів: природи та царства цього нового єства, яке їм, звірям, таке чуже, далеке, ними погорджене та їм ненависне.
Без тіні боязні, з повним супокоєм дивилися очі нового єства у два жевріючі вугілля царських очей. Здавалося, що тіла цих обидвох сотворінь застигли, скам’яніли в німім ожиданні, а всі їхні почування, їх життя й думки зосередилися в їх очах на те, щоб у твердому, безпощадному, невблаганному двобою або вийти повним переможцем або згинути.
Вся природа слідкувала з напругою всіх сил чуття і свідомості, з запертим оддихом за боротьбою двох сил. Навіть хрустально-прозоре повітря легесенько захвилювалося. Під його ніжним цілунком почали листочки на деревах тихесенько шепотіти межи собою, а білі головки квітів і билинки зелених трав хиталися з боку на бік, неначе серед великого дивування позирали то на очі царя Лева, то знов на очі нового єства.
Почуття непевності, боязні, тривоги, жаху починало вже тягнутися, здається, в нескінченість.
Нараз нестерпуче, крайнє гнітюче очікування стало розвіватися. Очі царя Лева, з котрих промовляла могутня сила, що їй на ім’я закон природи, почали несподівано заходити опоною непевності і слабості перед новим єством, з очей котрого сяяла спокійна, могутня й велична одна сила, яку створили: Найглибше Страждання, Найвища Мудрість і Надземна Любов.
Стогін і крик тривоги продерся нараз із грудей сотворінь. Бо ото їх могутній володар, цар Лев, затремтів цілим своїм тілом. Опісля нагло заплющив очі та похилив свою буйну голову глибоко в долину перед новим єством і неначе застиг на своєму царському престолі.
А дивне нове єство дивилося все ще так само спокійно й непорушно, й велика ясність і сила плила з його очей.
Незабаром усі звірі слідом за своїм царем Левом похилили голови додолу і здавалося, що вони в німім омертвінні з’єдналися зі слабими билинками і з порохом, на якому вони уклякнули.
Серед могильної тиші почало сонце ховатися за верховіття густих дерев, а з поза його проміння визирало з поміж нетрів і сплітів пралісу тисячними здивованими очима обличчя таємного сумерку.
Вкінці цар Лев прийшов до себе. Підняв голову і знов глянув на нове єство. Але тепер не видно було в його очах ні сліду давнішої гордості, ні бажання покорити дивну істоту напроти себе.
Довшу хвилину він дивився, як сотворіння, що чує коло себе таємну силу вищого від себе єства. Опісля запитав нову істоту голосом, у якому пробивалася пошана, непевність і непоборна цікавість:
«Хто ти?»
Нове єство мовило:
«Я творчий дух у слабім тілі людини»
Сонце поклало лагідний, розмріяно-ніжний серпанок золотосяйного світла на лице й на всю постать людини. Здавалося, що синє небо, верховіття дерев пралісу і маленькі рослини нахилились до людини, щоби слухати серцем і душею її слів.
А творчий дух людини говорив словами:
«Всемогутня сила соловейкової пісні окувала мене чародійними кайданами і привела мене перед твоє обличчя, царю, та перед очі твоїх підвладних. Я радію, що станув перед незлічимою громадою створінь матері-природи. Думаю, що тим легше доведеться вам уволити мою волю, замкнуту в моєму проханні:
«Братя звірі! Убийте мене!»
Зачудовані такими несподіваними словами, звірі підняли голови та позирали з недовір’ям і схвилюванням на людину, а цар Лев запитав її з ознаками дивно-ясного спочуття в очах і в голосі:
«Чому?»
Людина говорила:
«Я загубив віру в людину і в доцільність усього буття. Як неможливо бачити без ока, так неможливо творчому духові жити без світла віри.
Людство котиться стрімголов у темні челюсті самознищення і смерті. Над усім творінням зависло прокляття і тьма загальної злочинності та божевілля. Синє небо, зорі, сонце й місяць — це тільки слабенькі, марні іскри, які існують на те, щоб очі живих істот бачили ясно всю безмірну безодню всесвітньої темряви. Вони для того світять, аби люди бачили на власні очі безкрає цвинтарище, яке вони викопали самі для себе й могли собі глянути в очі та сказати одні одним:
