Син землі - Турянський Осип Васильевич (книги бесплатно без регистрации .TXT) 📗
— Маю честь представити: пан Іван Куценко, мій наречений.
Мовби обернулися у дві камінні статуї, так мати та дочка сиділи непорушно, а їх очі поглядали остовпіло на Івана і на мавку. Тим часом мавка обернулася до Івана, усміхнулася до нього, узяла його за руку та обоє сіли на фотелях так, що мавка сиділа напроти бабці, а Іван напроти тітки. Наступила мовчанка, яка, здавалося, тягнулася у вічність. Під час тої тиші відбувалась німо тільки дивна гра на чотирьох обличчях. Мавка позирала на бабуню з виразом щораз то більшої цікавості та певності, що бабця згодиться на волю внучки. На тітку мавка поглядала так, начеби хотіла не цілком виразно їй сказати:
«Хоч-не-хоч, так мусить бути: я так хочу».
Іван дивився на графиню та на пані Гаєвичеву спочатку спокійно, та пізніше, як мовчання вже стало щораз більш несамовитим, він почав бентежитися, бо здавалося йому, що дивні обличчя і уста пані Гаєвичевої втуплюються в нього щораз більше... як якась примарна, сатанічна загадка... Він підбадьорював себе такою думкою:
«Тримайся добре, Іване... Покажи геройську душу українських предків...»
На лиці графині важко було розпізнати спочатку, які хмари думок по ньому пливуть. Та поволі було видно, як із-поза зчудовання й остовпіння щораз більше виринає велика, безкрая любов бабці до внучки та несміливий тихий закид, для чого вона рішається так нагло й несподівано, без попередньої поради з нею?..
Та найрізнорідніші почування хвилювали душу пані Гаєвичевої. Перше всього, поза початковим остовпінням затріумфувала в ній та горда думка, що у неї неабиякий хист передбачування, себто розуму та мудрості. Адже те, у чім вона підозрювала граф'янку та впевняла матір, наступило навіть хутше, ніж вона сама поміркувала. Та над її усіми почуваннями узяв відразу верх дивний чар, який тепер спливав на неї від особи Івана Куценка. Чим більше вона вдивлялася у нього, тим більше їй здавалося, що вона ніколи ще не бачила такого гарного мужчини, як цей молодий селянський син. Вона поволі почувала, що її всі наміри, класові пересуди й ненависть — усе те топиться, мов сніг під теплим леготом весняної краси та сили молодості, під могутнім і таємним сяйвом небуденної особовості Івана. Після слів Олени «мій наречений» Степанія спершу хотіла, на знак спротиву, зробити так, як це часто робиться у великопанських жінок: зімліти. Але те її хотіння було б її відібрало змогу дивитись на Івана. З тієї причини вона воліла не зімліти, щоб могла дивитись на нього безупинно і щоби її запальна душа могла хоча б часочок пити той огонь, який її запалював, коли дивилась на Івана. Протягом кількох хвилин отого дивного, напруженого мовчання, Степанія переживала довгий роман. Вона чула, що, будучи на місці Олени, не зробила би інакше. Що більше. Вона нагло запалала бажанням одібрати їй Івана для себе бодай на хвилинку, якби це не вдалось їй на довший час, ах, на все...
Коли всі три жінки мовчали, наче зачаровані і вже здавалося, що цьому мовчанню не буде ні кінця ні краю, Іван, заохочений німим і теплим та вимовним поглядом мавки, уважав своїм обов'язком перебити цю несамовиту тишу і став говорити ось якими словами:
— Я розумію ваше мовчання, достойна пані графине. Воно надихане вашим сумнівом, чи зможу я, чужа вам людина із низького, як-то кажуть, роду, дати вашій внучці, яку ви любите над усе, те щастя, на яке вона заслуговує своїм походженням, шляхетністю, красою й мудрістю. Однак найбільше щастя, не високий або низький рід, не багатство, герби та титули, лиш наймогутніша й одинока сила, ім'я якій: любов. Заява панни граф'янки нагла й несподівана для вас, достойна пані графине, тим більше свідчить про те, що вона мене любить так само, як я її. Я все був того свідомий, яка широка суспільна прірва викопана між вашою внучкою і мною. Тому, хоч я люблю її безтямно, я спершу не уважав себе достойним її та хотів лишитись по тім боці прірви й нести найтяжчий хрест, який людина двигнути може: добровільно зректися єдиного мойого щастя на землі — спільної долі з вашою внучкою. Та коли я побачив, що любов вашої внучки до мене — це не перелетна пташка химерної дитини, випещеної долею, тільки стихійна і тривала сила, котра обняла усе її невинне єство, тоді я, піднесений нею до її вершин і сам також душевно виріс у своїх власних очах і прийшов до переконання, що доля і щастя вашої внучки нерозривно й невідклично зв'язані зі мною. В цім переконанні мене скріпила ваша внучка думкою, що справжній аристократизм полягає не в гербах, не в скиртах збіжжя, не в тисячках десятин поля і мір грошей, лиш в аристократизмі духа. Я не є ні одним, ні другим аристократом, та проте, осяяний коханням вашої внучки, я чую в собі силу стати незадовго вже аристократом духа. І хоч би ваша внучка мала стати бідною, як найбідніша сирота, то все таки я непохитно рішений ділити з нею вічно спільну долю, як її чоловік, і вона як моя жінка. Ми обоє непохитно віримо, що під сонцем нашого кохання нам засяє найбільше щастя на землі, а через те ми будемо багаті, бо справжнє багатство випливає з щастя спільної любові.
Слова Івана Куценка, висказані з спокійною, поважною, достойною вимовністю, рішучістю та силою обдуманої й безвідкличної конечності, зробили на всі три жінки незвичайно глибоке вражіння. Та найсильніше схвилювали ті слова Степанію, хоч вона й не уважала докладно на їхній зміст. Вона головно упоювалася, неначе музикою, лагідним, м'яким і переконуючим голосом Івана й одночасно любувалася тим дивним, чародійним сяйвом, що ішло на неї від Івана та її розтоплювало, наче віск. І в такім настрої Степанія забула всю мету, задля котрої приїхала до матері, й викинула з голови своє безперестанне «ми аристократи» та почала жити й дихати одним лише бажанням, що її палило, як огонь:
«Я мушу зараз... невідклично... за всяку ціну його поцілувати!..»
Але ж як виконати цю божевільну думку у присутності граф'янки і графині?.. А втім... якби вона і знайшлася сама з Іваном у кімнаті, то що скаже її жіноча соромливість?
Але так неспокійно побивалася Степанія лише хвилинку. В найближчому часі вона з жіночою бистроумністю в такім випадку мала вже готовий план, а саме: вона намовить графиню, щоб зараз же згодилась на подружжя сестрінки з Іваном, а потім... що? Потому вона буде уважати, щоб акт і церемонія благословення наречених одбувалась по всім приписам традиції, значить, не тільки стара графиня, але й теж вона як тітка буде мати право не лише поцілувати Івана, але й вицілувати його досхочу...
Коли Іван скінчив свою коротку мову, графиня, оголомшена спершу словами внучки, опісля зворушена й піднесена думками Івана, обізвалась до Олени:
— Чи справді, дитино, кохаєш так дуже пана Куценка?
— Так, бабцю,— відповіла мавка й усміхнулась до Івана.
— Чи ти переконана, що в любові з ним найдеш щастя?
— Я вже найшла, бабцю,— сміялась мавка,— і я переконана, що те щастя буде вічне.
Графиня звернулась тепер до Івана Куценка:
— Чи ви будете в силі, пане Іване, вчинити мою внучку все щасливою?..
Іван відповів:
— Так. Відповідь вашої внучки є моєю відповіддю.
Графиня думала хвилину. Опісля звернулась до доньки Степанії словами:
— Що ж мені зробити, доню?..
Степанія відповіла з дивним поспіхом:
— Прошу згодитися на їх подружжя й гарно, дуже гарно їх поблагословити, як наречених...
Графиня розкрила широко очі:
— Як-то, доню?.. Адже ти...
Степанія впала у слова матері і поквапно сказала:
— Так... так, я колись... Тепер я думаю цілком інакше: нові часи, поступ... демократія горою...
— Значить, доню, ти не маєш нічо проти пана Куценка як чоловіка моєї внучки?..
— Борони боже, мамцю! Навпаки: я бачу, що пан Іван Куценко — це мужчина.
— Значить, доню, можна їх обоє поблагословити?..
Степанія заохочувала гарячково:
— Можна, можна, мамцю, не лиш можна, але треба і лицює... Мамо, поблагословім обидві їх обоє гарно... дуже гарно...
Степанія звернулась до сестрінки:
— Галюсенько і ви, пане Іване... Ви заручаєтесь перший раз... Не знаєте, яка має бути поведенція при тому святі... Зараз... я навчу вас... Підступіть обоє до бабці... так... Поцілуйте бабцю в руку... так... А ви, бабцю, вже забули заручинові звичаї... Давні часи... Поцілуйте Галю в голову... в уста... де хочете... а міцно... міцно... так... Так само пана Йвана... о, не так… сердечно... кріпко... Е, не вмієте... забули...
