Сніговик - Несбьо Ю (книги полностью .TXT) 📗

Бйоре Хансен зробив усе можливе, щоб надати обличчю виразу зганьбленої невинності.

— Співробітники поліції, — знуджено забубонів поліцейський, дивлячись мимо Бйоре, — регулярно зобов’язані перевіряти, як виконуються правила з ведення готельного бізнесу. Чи з усіх номерів є запасний вихід на випадок пожежі.

— Чи належним чином ведеться реєстрація клієнтів, які не є громадянами Норвегії, — підхопила жінка.

— Чи у наявності спеціальний факс для прийому інформації з Поліцейського управління...

Авжеж, гаряче. І тут поліцейський завдав вирішального удару:

— Ми збираємося надіслати запит до управління з економічних злочинів, щоб вони перевірили вашу бухгалтерію, особливо стосовно тих осіб, яких наші агенти бачили тут останніми тижнями.

Бйоре Хансен затремтів. Наташа. Оренда за квартиру. А при згадці про крижані темні зимові вечори, проведені на чужих сходах з Біблією під пахвою, у нього просто серце зайшлося.

— Або можемо нічого не надсилати, — пролунав голос поліцейського. — Враховуючи, за яких незручних обставин доводиться працювати поліції: людей у нас не так багато. Так, Катрино?

Жінка кивнула.

— Він винаймає тут кімнату два рази на тиждень, — вичавив з себе Бйоре Хансен. — Завжди один і той самий номер. Проводить там весь вечір.

— Увесь вечір?

— До нього приходить багато гостей.

— Чорношкірих чи білих? — запитала жінка.

— Чорношкірі. Тільки чорношкірі.

— Скільки?

— Не знаю. По-різному. Вісім. Дванадцять.

— Одночасно? — здивувалася жінка.

— Ні, окремо. Іноді парами. Але вони й вулицями часто ходять парочками.

— Отакої! — вирвалося в чоловіка.

Бйоре Хансен кивнув.

— Під яким ім’ям він у вас записується?

— Не пам’ятаю.

— У книзі реєстрації ми його напевне знайдемо, адже так? І в бухгалтерських документах.

У Бйоре Хансена сорочка під білим піджаком змокла на спині від поту.

— Вони називають його «лікар Вайт». Тобто ті дамочки, які його тут шукають.

— А він лікар?

— Не знаю. Він... — Бйоре зволікав: не хотів патякати зайвого. Але, з іншого боку, треба було продемонструвати готовність до співпраці. До того ж, клієнта цього він напевне уже втратив. — У нього з собою завжди така велика лікарська валізка. І він просить... додаткові рушники.

— Он як! — вигукнула жінка. — А от це вже цікаво. Крові на рушниках не помічали?

Бйоре не відповів.

— При прибиранні номера, — уточнив поліцейський. — Га?

Бйоре зітхнув:

— Ну, небагато. Не більше, аніж...

— Звичайно? — із глузуванням запитала жінка.

— Я не думаю, що він їх там ріже, — огризнувся Бйоре Хансен, але відразу пошкодував про сказане.

— Чому не думаєте? — поліцейський запитав, наче вистрілив.

Бйоре знизав плечима:

— Тоді б вони до нього більше не приходили.

— Так. А приходять до нього тільки жінки?

Бйоре кивнув. Але поліцейський устиг помітити, як напружилися м’язи на шиї Бйоре, як затремтіло почервоніле око, що сльозилося.

— Чоловіки? — продовжував він допит.

Бйоре похитав головою.

— Хлопчики? — втрутилася жінка, яка ні в чому не по­ступалася колезі.

Бйоре Хансен знову похитав головою, але в позі його більше не відчувалося впевненості.

— Діти, — здогадався чоловік і нахилив голову, наче збирався підчепити рогами Бйоре. — Діти до нього ходили?

— Ні! — вигукнув Бйоре, відчувши, як піт цівками поповз по тілу. — Ніколи! Такого я ніколи не дозволю. Діти приходили, так... Усього кілька разів, але до нього вони так і не зайшли: я викинув їх на вулицю!

— Африканці? — запитав чоловік.

— Так.

— Хлопчики чи дівчата?

— І ті й ті.

— Вони приходили самі? — запитала Катрина.

— Ні, разом із жінками. Мамками, як я зрозумів. Але ж я сказав: не пустив я їх до нього в номер.

— Кажеш, він буває тут увечері двічі на тиждень. В один і той самий час?

— По вівторках та четвергах. З восьмої до одинадцятої. Ніколи не запізнюється.

— Ну що ж, — неспішно промовив поліцейський. — Дякуємо за допомогу.

Бйоре видихнув і відчув у ногах такий біль, наче він весь цей час стояв навшпиньки.

— Нема за що. — Він спробував посміхнутися, але в нього вийшла гримаса.

Поліцейські попрямували до виходу. Бйоре розумів, що язик зараз краще б притримати, але знав і те, що, не запитай він їх про найважливіше, спати спокійно вже не зможе.

— То ми домовилися? — тремтячим голосом звернувся він до їхніх спин.

Поліцейський обернувся, і його брова здивовано поповз­ла вгору:

— Про що?

— Ну... про цю... — ковтнув слину Бйоре, — перевірку?

Поліцейський потер підборіддя:

— А що, хіба ви щось приховуєте від органів?

Бйоре закліпав очима, почув власний голосний та нервовий сміх і забурмотів:

— Ні-ні, звісно, ні! Ха-ха! Тут усе найкращим чином.

— От і чудово. Отже, якщо перевірка й наскочить, вам нема чого боятися. А взагалі інспекція — не моя єпархія.

Вони вийшли, залишивши Бйоре з роззявленим ротом: він, напевне, хотів сказати щось на знак протесту, але так нічого й не вигадав.

Харрі ввійшов до свого кабінету під привітальний дзвінок телефону. Телефонувала Ракель: хотіла повернути йому старий диск.

— «Правила сексу»? — спантеличено повторив він назву. — Ти його дивилася?

— Ти сам казав, що він у твоєму списку найбільш недооцінених фільмів усіх часів та народів.

— Так, але тобі такі фільми ніколи не подобалися.

— Неправда.

— Ти ж ганила «Зірковий десант»!

— Бо це фільм для насмішкуватих мачо.

— Це сатира, — сказав Харрі.

— На що?

— На фашизм, що прижився в американському суспільстві. Хлопці Харді — це такий собі сучасний гітлерюгенд.

— Та досить тобі вигадувати, Харрі! Де ти розглядів сатиру? В епізоді битви з велетенською інопланетною комахою?

— Тут мається на увазі боязнь чужаків...

— І ти не правий, кажучи, наче мені не подобаються ті фільми, що подобаються тобі. Той фільм сімдесятих років, ну про спеца з прослуховуючих пристроїв...

— «Розмова». Кращий фільм Копполи.

— Точно. От щодо нього я згодна, що він недооцінений.

— Цей якраз оцінений по заслузі, — зітхнув Харрі. — Просто трохи забувся вже. А так він «Оскара» взяв як кращий фільм.

— Я сьогодні вечеряю з подружками. Дорогою назад можу заїхати до тебе та завезти фільм. Ти будеш у себе близько дванадцятої?

— Можливо. А чому ти не хочеш заїхати до ресторану?

— Не так зручно, я поспішатиму. Але у принципі, звісно, можу і так.

Ракель відповіла швидко. Але все одно не так швидко, щоб Харрі не відзначив цю заминку.

— Гм... Я останнім часом погано сплю. У мене грибок за­вівся на стіні, от він мене й отруює.

— Знаєш що? Я можу залишити диск у твоїй поштовій скриньці. Тоді тобі не треба буде вставати та відчиняти двері. О’кей?

— О’кей.

І вони роз’єдналися.

Харрі помітив, що рука в нього трохи тремтить. Мабуть, від браку нікотину, подумав він і посунув до ліфтів.

З дверей свого кабінету визирнула Катрина, наче пізнала звук його кроків.

— Я поговорила з Еспеном Лепсвіком. На сьогоднішній вечір він позичить тобі одного зі своїх людей.

— Клас!

— Що, гарні новини?

— Звідки ти взяла?

— Ти так посміхаєшся...

— Я? Ось радію.

— Чому?

— Та сигареті, — сказав він, хлопаючи себе по кишені.

Елі Квале сиділа за чашкою чаю за кухонним столом та дивилася у вікно, прислухаючись до заспокійливого гурчання посудомийної машини. На диванчику поруч з нею стояв чорний телефон, слухавку вона так сильно стискала в руці, що та нагрілася. Але виявилося, телефонували помилково. Трюгве подобалася рибна запіканка, він сам казав, що це його улюблена страва. Але він про багато речей так каже. Хороший хлопець. За вікном темніла бура трава, а від снігу, що випав цієї ночі, не залишилося й сліду. Хто знає, може, він їй просто наснився?

Елі машинально гортала журнал. На перші дні приїзду Трюгве вона взяла відпустку, щоб у них було більше часу побути одне з одним, потеревенити вдосталь. А в результаті Трюгве сидить у вітальні з Андреасом, вони жваво розмовляють, тобто займаються тим, заради чого вона брала відпустку. Ну й добре: у них завжди було більше спільних тем для розмов. Вони так схожі один на одного. І окрім цього... Елі подобалася ця думка — «потеревенити вдосталь», але варто було почати втілювати її в життя, як бесіда неминуче натикалася на непереборну стіну.