Енциклопедія російської душі - Ерофеев Виктор Владимирович (книги без регистрации бесплатно полностью сокращений TXT) 📗

Менти поховалися в яру. Вони роздяглися й розбіглися.

Над яром довго стояв запах службового поту.

Російське ставлення до слова перемелене через історичну м’ясорубку. З такого фаршу можна зліпити будь-яку котлету. Якому слову ще вірять у Росії? Ніякому. З іншого боку, майже всякому. «Я вірю, що я не вірю, що я не вірю…»? — і так нескінченно, але в якийсь випадковий момент цей ланцюг обривається, і тоді, як із ромашкою: коли «вірю», коли «не вірю».

Я не вірю жодному російському слову: ні офіційному, ні друкованому, ні опозиційному, ні незалежному, ні побутовому — кожне слово містить у собі підступ, погрозу, насильство, небезпеку для життя. Я навчений, природно, гірким досвідом, але я мимоволі піддаюся слову, бо, як у всякого росіянина, у мене туга за надією.

У такій незручній ситуації, зі збудженими нервовими закінченнями я винаходжу для себе суб’єктивно авторитетне слово, яке згодом стає авторитарним.

Я шукаю і катую його методом винятку з винятку: проганяю через мідні труби, виварюю в окропі, перевіряю на заборонність і дозволеність, звіряю із друзями, перекреслюю і воскрешаю. Або, забувши про все, просто закохуюся в слово і вірю йому «на слово».

У кожного росіянина є свій «улюблений письменник». Росіянин спить із ним, як діти з ведмедиком. «Улюблений письменник» — це і є те нерозлучне, обсмоктане слово, що в Росії, на перший погляд, найміцніше за все. Ми за «улюбленого письменника» горлянку перегриземо. Ми нагороджуємо його надбіографією, обдаровуємо надрепутацією. Звичайно, найкраще бути гнаним, незрозумілим. Гумільов здав поетичний іспит на вічність тільки одним фактом свого розстрілу. Але до основного інтелігентського іконостасного набору МЦАП [2] він усе одно не ввійшов.

МЦАП певний час був сильніший за крилаті ракети. МЦАП приймали на колінах як просфіру. Це була велика пухнаста кішка — МЦАП-дряп. Трошки, як видно тепер, сіамська й істерична. МЦАП-цінності стали колись фортом-ліберті й для мене, за чим не шкодую. Із МЦАПом міг конкурувати лише Набоков завдяки ідеальному естетичному нонконформізмові й абсолютно непрохідній, за старими міжнародними, а також радянськими мірками, «Лоліті».

Набоков був у нас обожнюваний підпільно, у катакомбах. Пізніше я й сам узяв участь в «набоковізації» всієї країни, упорядкувавши його чотиритомник, який вийшов накладом 1700000 примірників. Нас тягне, як на падло, на «культ особи». Слово Набокова стало сакральним, незважаючи на опір очевидності. Якщо любити — то «без звивин», інакше не російське це діло.

«Улюблений письменник» не буває голим королем.

* Можливо, це й становить сильну сторону росіян, але тотальна любов через одне-два покоління мимоволі вибухає, і вже більше не улюблений письменник стає зовсім голим і зовсім незаслужено, як спершу Максим Горький, а потім і пафосний МЦАП, з якого тепер охоче глумиться всякий просунутий автор. У нашій культурі немає тієї кімнатної температури, за якої не тріскаються фарби, а тільки «ахи» захоплення й вибухи на порожньому загалом місці.

Сірий не любить хаосу — але хаос любить Сірого в усі дірки. У домі в Сірого немає правильного вигляду речей. Вони в нього наповзають: річ на річ. По-звірячому синіх кольорів стіни. Килим наповзає на стіну, стіна — на диван, ніж — на скатертину, собака — на будку, грядка — на цибулю, огірки — в ароматних пухирцях. Лампа висить криво, ікони догори ногами, земне тяжіння — не указ, ватерпас скасовано, табуретки нерівні, хвіртка похитнулася, огорожа впала, зуби чорні, вимикач одірвався, літери гнуті, проводка іскрить, у виделки немає ложки. Клямки клацають. Підвіконня потріскалося. Плитка поколота. Пищать школярки-мандавошки.

— Цитьте, юні сучки!

Усе нашвидкуруч. Дім нетерпіння. Побудувати все нерівно — великий клопіт. Сірий упорався, блядь, але виморився, він тепер відпочиває.

Сірий вирішив бути багатим. Украв гроші, побудував собі Гастроном. У Гастрономі продавалися різні продукти. Він докупив Галантерею. Його посадили у в’язницю. Сірий докупив і в’язницю.

Можна обійтися без багатьох речей. Можна обійтися без усього. Без цигарок можна теж обійтися.

Чи хотів він? Він чогось хотів. Та чи хотів того, чого він хотів?

Сірий зайшов у гараж. У гаражі висіли старі шини. Пахло аміаком. Автомобіля ніде не було видно. Сірий узяв з полиці іржаві гострозубці. Відкусив гострозубцями мізинець лівої руки.

— Боляче! — Сірий стиснув зуби.

Потім — підмізинний палець. Потім — всі решту. Він одрізав собі руку, потім дві ноги. Коли Сірий подався вступати до Московського університету, у приймальній комісії йому сказали, що в людей без трьох кінцівок документи не приймають.

Біля ставка Сірий зустрівся з богоносцем. Богоносець — це така тварина, схожа на свиню.

Сірий завжди на півночі.

Зовнішність Сірого дорівнює нулю.

— Хіба це життя? — сказав Сірий. — Я їм гидоту, п’ю гидоту. Усе, що можна було знищити, ми знищили. Ми знищили родину, Бога, традиції. Не можна сказати, що нам було багато що знищувати. Російський Бог гойдався, як зуб, і більшовики його вирвали.

У домі Сірого ніколи не було клею. Наречена із зубами, длубаючись у носі, вішала труси на батарею. Закочувала їх спеціальним способом. Щоб швидше сохли. Комашками стріляла в Сірого. Заради сміху.

— Смішна ти, — оборонявся Сірий.

Сірий прилетів до собак і став молодим. Він заспівав і співав довго, так довго, що задрімав.

— Ще «Шаблі»? — запитав Сашко, коли ожила й закрутилася картинка клубного життя. — Хочете устриць?

— Хочу.

— Мені однаково огидні обоє: і Грегорі, і Сірий, — сказав Сашко. — Нам, молодим, потрібна чітка країна. Відважуйтесь.

— Не хочу, — сказав я.

— Убийте гада!

— Самі вбийте.

— Ви вірите у формулу Росії?

— Тютчевську?

— Ні. Що б ви зробили з людиною, яка вивела російську формулу-1?

— Це неможливо.

— А якщо можливо?

— Жити в розгаданій Росії? — Я похитав головою.

— То ви любитель гострих відчуттів! — закричав Сашко, підливаючи в келихи «Шаблі».

— Ні, але прісне життя, таке, як скрізь, — не моє.

— Висновок?

— З одного боку, убив би, — посміхнувся я. — З іншого…

— Інший бік мене не хвилює, — завважив Сашко.

— Ваші устриці, референте, дуже смачні, — продовжив я клубне життя.

Ми прокинулися до світанку, коли на небі в незайманому вигляді зберігалася зоряна чистота. Випили банку парного молока, попоїли смачної часникової ковбаси й — до лісу. Хмари терлися одна об одну передранковими ніжними боками. Як зачаровані чаплі, літала велика мошкара. Чорні ялинки пахли рослинним щастям. Простий мужик з дивовижними очима зустрівся нам по дорозі. У руках він тримав маленьку стерлядь із розумним личком.

— Де впіймав?

— На Лебединому озері.

Навантажені грибами й букетами, ми із Сірим переморгнулися, побігли і — заблукали. Аговкали до хрипоти. На щастя, Нюрка йшла топитися, одержавши двійку з малювання. Ми з повагою поставилися до рішення заплаканої п’ятикласниці.

— Дядечки! — з надією запитала Нюрка. — Ви вмієте нявкати?

— Ні, — розвели ми руками.

Сірий розсунув кетяги горобини: це було найвужче і найкрасивіше озеро у світі. Нюрка швидко роздяглася і в самому драному ліфчику кинулась у воду. У костюмах Адама, без аквалангів, ми із Сірим полізли рятувати її душу.