Альтернативна еволюція - Бердник Олесь Павлович (читаемые книги читать .TXT) 📗
Вийшовши за межі земної колиски, невже будемо жахатися «божевільних завдань», обертаючи нові, чудоподібні можливості, одержані людством в добу НТР, лише для задоволення прагматичних, буденних потреб? Це було б страшною неспівмірністю! Людина Мисляча, котра має трансформуватися в Людину Мудру, Людину Космічну, не має права допускати марнотратства сил і потенцій.
Двадцять перше століття може стати трампліном для могутнього стрибка в титанічну епоху. Оживотворення Місяця, Марса, Венери, великих супутників, гігантських планет. Побудова «ефірних міст», про які мріяв Ціолковський. Колосальні й тонкі експерименти по вивченню нашої зоряної ситуації. Відтворення правдивої космоісторії, що дозволить збагнути саму сутність покликання Людини.
Всі освічені люди знають, що близько дев’яноста семи відсотків наших розумових і творчих потенцій заколапсовані, перебувають у летаргійному стані. Чому? Чи не є це дивовижна кореляція з макрокосмічним станом системи? Адже здавна мудреці твердили, що Мікросвіт Людини і Макросвіт Безмірності — тотожні. І, пробудившись до дії, воскреслий титанічний розум мислячої істоти стане каталізатором воскресіння цілого космічного регіону, допоможе Ізіді-Природі відтворити Епоху Озіріса — Епоху Цілості й Космічної гармонії.
Чи є можливість такого космотворення? Чи володіє земна наука технологією і знанням, спроможним запалювати згаслі зорі, розколапсовувати Чорні Діри? Чи не є всі наші міркування космічною маніловщиною?
Всяка дорога вимагає першого кроку. А люди вже далеко не діти, що вперше ступають за межі колиски. Ноосфера Землі досить зріла, щоб обирати достойні завдання. Хоч гіпотетичний проект «Воскресіння Озіріса» й видається на перший погляд надуто-пічним, але тверезий розум робить прогноз: інтенсифікація знання й технології об’єднаного людства, еволюційний резонанс усіх духовних та генетичних глибин дозволять у кінці двадцять першого або на початку двадцять другого століття «запалити Райдужну Зорю» — відновити життєтворчу здатність Матері-Землі й Батька-Всесвіту. І хто скаже — наскільки інтенсивнішою стане земна еволюція, яка лавина сприятливих змін підхопить людство на динамічний вал трансмутації, щоб вивести його у Всебуття?! Бо таким, які ми є тепер, — треба визнати відверто й самокритично, — шлях у безмірність закрито. Ми виходимо в простір у «консервних коробках» ракет та скафандрів, і висновки з цього однозначні: Великий Космос, Глибинний Космос для людини сучасного типу недосяжний, як недосяжний політ для лялечки, доки вона не трансформується у крилатого метелика.
Ось чому людина мусить дерзати, щоб оволодіти течією само-еволюції, розкрити власні геноглибини, де дрімають титанічні сили, осягнути можливості самореалізації, саморозкриття. Майбутнє чекає, наші спадкоємці ждуть, що ми підготуємо для них, які стартові майданчики побудуємо, які завдання сформулюємо, який заповіт передамо. Чи зуміємо утриматися на висоті наших міфічних предків, що закликають побудувати мости понад руїни й смерті, здолати всепожираючого Крона, повернути до життя минулі покоління, як про це мріяв геніальний російський мислитель Н. Федоров — наставник Ціолковського?! Якщо тепер злякаємося грандіозності проблеми, то втратимо динаміку актуальної миті. Космотворчі ідеї приходять своєчасно, і горе тим, хто залишається глухим до їхнього веління!
Як наші діти, онуки й правнуки здійснять титанічний заповіт — ми можемо лише гадати: може, переселяться у «спокійний» регіон Мегасвіту, створивши армаду суперкосмічних кораблів, може, накладуть «пластир» на Чорну Діру, запустивши у пащу її гравітаційного провалля якусь зірку, спроможну перекрити грандіозну рану у тканині континууму, і, таким чином, повернуть Люциферові його статус Найпрекраснішого Світила в нашому небі. Але ми певні одного: об’єднаний розум людства подолає прадавню розтерзаність, здолає апокаліптичні видіння «кінців світу», запрограмованих у минулі віки приниження й неуцтва, і сотворить Нову Землю й Нове Небо, де слова «смерть», «страшний суд», «війна» і «зло» будуть навіки викреслені із словників народів Матері-Геї…
Грудень, 1987
Пора звести Блакитний Храм!
Есе
Ми зводили свій храм без доторку руки…
ЛІНА КОСТЕНКО
Триває бій на світовому полі.
Віковічний герць між поневолювачами та дітьми волі.
Термінологія — бюрократи, шовіністи, націоналісти, екстремісти, матеріалісти, ідеалісти — лише затуманює смисл поєдинку.
Все просто, гранично просто: тисячолітні зусилля дітей творчості й праці звільнитися від паразитів і намагання цих останніх містифікувати цю динаміку за допомогою релігії, соціології, науки чи будь-яких інших теоретичних викрутасів.
Косметика паразитів калейдоскопічно вишукана, бо вони зацікавлені (життєво зацікавлені!) в тому, щоб їх вважали органічним, невід’ємним атрибутом буття. Жерці, керівники, учені, вожді, воєводи, соціологи, апологети різних філософій, — всюди ворушаться щупальця світового змія визиску.
Народи пробуджуються до осмислення зловісної ситуації тисячолітньої духовної експлуатації. У глибинних надрах етносів народжуються рухи для звільнення від вікової дрімоти. Ступаючи нині на цю нову, небувалу стежину, слід пильно придивитися довкола, щоб не тягти у прийдешність прадавніх паразитів, що присмоктуються звідусіль. А разом з тим — відтворити тотожність, єдність з правічним національним коренем.
Нам щоразу підсовують нову соціально-політичну цяцьку, і ми, ніби віслюк у притчі, біжимо за тим брязкальцем, за прив’язаним на голоблі снопом сінця, забувши про свою сутність, про своє покликання, чуючи лише бурчання в животі та хльоскання батога погонича.
Хто ж ми? Адже кожний народ є певне духовне древо, і якщо воно не спиляне, не зрубане, то має прорости унікальним зелом, притаманним лише йому.
Тисячоліття тому нас брутально зрубали, прищепивши до могутнього пня нові пагони. Та корінь знову й знову гнав до сонця рідні парості, і знову й знову їх рубали.
Ми були царськими скіфами, вільними лицарями, громадянами троянської спілки — нас зробили холопами Рюриковичів.
Ми були запорожцями, характерниками, захисниками волі й непідлеглості, — нас обернули на кріпаків жорстокої, невблаганної імперії.
Ми маємо прокинутися, щоб відновити свій іманентний статус духовних лицарів, бо лише в самореалізації полягає смисл еволюції і поступу народів. Та й не лише народів, це — закон всього сущого!
Ми маємо віднайти в нашій історії, — ба, навіть космоісторії! власне глибинне ядро, що визначає національний характер, сутність, смисл. Не відкривши, не збагнувши цієї сутності, народ розпадається, гине. Відкривши, збагнувши, етнос виконує волю Матері-Природи, котра його народила для великих історичних цілей.
Де ж домінанта, де ядро нашого історичного буття?
Козацтво, Січ, Хортиця.
Такі домінанти є в кожного народу, але їх повинні шукати для себе представники тих чи інших етносів. І коли ці домінантні, визначальні ознаки збагнуті, визначені, має відбутися регенерація, воскресіння народного організму.
Ми згадали. Ми промовили назву свого ядра. Тепер черга за тим, щоб збагнути основне: як відтворити Січ, козацький статус, значення Хортиці.
Ми не хуторяни, не ретрогради. Йдеться не про музейні архаїчні речі. На теперішньому витку буття мовиться про піднесення згаданих понять на новий, космоісторичний рівень. Ми говоримо про Січ духовну, яка кличе віковічних козаків розуму й серця до Небесної Хортиці, вимагає створення Духовної Республіки або Горньої Республіки, яку чверть тисячоліття тому омріював геніальний син України Григорій Савович Сковорода.
Спробуємо ввести ці начебто абстрактні речі в реалії ураганного, катастрофічного сьогодення.
1
Ми оглушені гуркотом Космічної Ери. Як це було в прадавніх казках, на перехресті космоісторії височіє камінь, на якому заклично палахкотять слова: «іди ліворуч», «прагни праворуч», «поспішай прямо». Кожний напрямок вишукано оздоблений обіцянками, приманками, за які треба платити. У більшості випадків плата одна й та ж сама — національне зречення. Чому така запопадливість? Хто зацікавлений у формуванні людини без кореня?
