Альтернативна еволюція - Бердник Олесь Павлович (читаемые книги читать .TXT) 📗
Або куди поділися сотні мільйонів років з геохронологічних пластів планети? Академік Б. Соколов пише: «Відображення часу в геології — це матеріальні документи її історії: товщі гірських порід, що чергуються, рештки органічного життя, тектонічні структури і т. д. Одначе… будь-яка точка і навіть великий сегмент стратосфери в межах сучасних материків виявляють… прогалини, що вимірюються нерідко сотнями мільйонів літ». Звідси напрошується висновок: «Безперервність геологічного часу ми можемо лише конструювати»[6]. Ще деякі запитання, на які бадьоро може відповісти школяр, але які змушують замислюватися серйозних еволюціоністів: що спільного між мохами, папоротями, хвощами, плаунами і голонасінними, хвойними рослинами? Як відбувся стрибок від перших до других? Або що за дивовижна мутація мусила відбутися, щоб з голонасінних виникли покритонасінні — квіткові? Те ж саме і з переходом від одного грандіозного біоциклу до іншого: первісні, кишковопорожнинні, риби, земноводні, ящери, ссавці, людина. Залишається перефразувати слова академіка Б. Соколова: «Послідовність біоеволюції ми можемо лише конструювати».
Раціонально пояснити перехід від одного біоциклу до наступного наука не має змоги. Коли розглядаєш факти палеонтології і сучасної зоології та ботаніки, планета уподібнюється славнозвісному Ноєвому ковчегу, куди напхано «всякої тварі по парі».
І ще одне: увесь гумус, навіть найглибший, що зараз наявний на Землі, утворився, як свідчать дослідження ґрунтознавців, упродовж 11–12 тисяч років… Куди ж поділися гумуси минулих мільйонноліть? Хто їх знищив, «злизав» з поверхні планети?
Чому континенти такі нестійкі, чому вони дрижать і пливуть у пластичній субстанції мантії? Невже їм недостатньо було мільярдів літ, щоб зрівноважитись?
Коротше, всі ці та безліч інших запитань вимагають відповіді, котра синтезувала б загадки буття в несуперечливій гіпотезі, якою б суперфантастичною вона не уявлялась. Хоч здається, ніби ці загадки мають різну природу і не можуть бути зведені до спільної причини, постараємося показати, що це не так.
Повернімося знову до припущень, яких ми торкнулися, спробуймо відновити перебіг космічних подій, відповідно до нашої гіпотези. Отже, життєтворення відбувалося тоді, коли система була «нормальною парою», тобто існувала астроситуація, за якої енергетичний потенціал двох світил був достатній для запуску «ланцюгової реакції» Життя. Ось промовиста ілюстрація до цього з давньоєгипетського гімну:
Сяючий на престолі вітця
подібно до Ра,
Коли встає той на видноколі,
Щоб осяяти все, що в пітьмі спочиває,
Він опромінив зеленопір’ястим сяйвом
Дві Землі у потоці зорянім…
Озіріс (або Люцифер) був райдужним гігантом, що перевершував масою Геліос у десятки разів. Пара оберталася довкола спільного центра мас, а якщо глянути практично, то Сонячна система кружляла довкола Люцифера, тобто він був «Володарем, Князем світу цього» (і залишається ним понині, як твердить традиція). Крім чотирьох великих планет, відомих нам (Юпітер, Сатурн, Уран, Нептун), існувала ще одна — там, де тепер розсипано поле астероїдів, цих уламків пропащого світу. Ця планета (Прагея) мала чотири головні супутники — Венеру, Меркурій, Марс і нашу Землю. Прагея була інфразорею, і в інкубаторі, в теплиці, створеній сукупним впливом двох світил та материнської суперпланети, на всіх супутниках буяло розмаїте життя, панували субтропіки, вічне літо. Вітальна ситуація була ідеальна. Життя кишіло. Прагея, поєднуючи свою субстанційну потенцію з батьківським впливом Урана (пара світил і Зоряний Космос), породжувала міріади нових, небувалих форм, природа стихійно експериментувала, а поява розумних істот — Титанів життєвого світу — знаменувала епоху космічного народження, виходу Життя в безмірність.
Припускаємо, що життя існувало не лише на планетах Геліоса, а й у сфері Люцифера-Озіріса. Можливо, титанічні цивілізації систем і двох світил мандрували у просторі, спілкувалися між собою, шукали розгадок буття і шляхів до вічної таємниці свого походження. Чи правомірне таке нестримне фантазування щодо гіпотетичних істот, котрі поки що належать лише нашій уяві? Гадаю — правомірне! Бо гордієві вузли космогонії треба рано чи пізно розв’язувати або хоча б розрубувати, як це зробив славетний Александр.
А про те, що мислячі істоти Уранічного світу не зуміли розв’язати буттєвих вузлів, хоч, напевне, хотіли й поспішали їх розрубати, свідчить страхітлива космічна катастрофа. Райдужне світило, сяючий Люцифер-Озіріс, згас. Сколапсував, як кажуть сучасні фізики. Став Чорною Дірою, або, як твердять містичні джерела, перетворився в Князя Пітьми. Розшматований чорним Сетом, запевняють єгипетські манускрипти.
Перед колапсом Люцифер спалахнув надновою зіркою. В серці подвійної Сонячної системи утворилося апокаліптичне провалля, Геліос з планетами струсонуло жахливим космічним вихором: він теж спалахнув і скинув свою багряну оболонку, перетворившись у жовтого карлика (згадаймо, що мовилося у міфі про Фаетона: «Колісниця Геліоса наблизилася до Геї, ледве не спопеливши все живе на ній», а насправді — скинута Сонцем оболонка «лизнула» вогненним язиком заселені світи). Прагея розпалася на частки, потрапивши в течію гравітаційного урагану. Уламки стали супутниками великих планет, решту проковтнуло Сонце, яке після катаклізму стало у свідомості людей Фебом-Аполлоном, тобто Губителем: напевне, радіаційний спектр змінився в негативному ключі і згубно впливав на життєві форми.
Супутники Прагеї залишилися сиротами і довго вешталися в надрах системи, аж доки не зрівноважилися на сучасних орбітах. Саме тоді наша нова Гея-Земля придбала собі супутника — Місяць. Тисячоліттями вона була оповита густими хмарами, потрясалася жахливими конвульсіями і вулканічними виверженнями. Мислячі істоти, відкинуті на сотні віків назад, деградували, потрапивши в екстремальні умови холоду, нестатків, втратили попередній гнозис й еволюційні можливості. Життєтворення Геї згасло, людям треба було пристосовуватися до цілком іншого світу. Від материнської епохи лишилися тільки перекази та міфи про легендарну зоряну вітчизну, де панує вічне літо і живуть вічно-юні титани.
Зауважимо, що така похаплива розповідь безсила відобразити бодай уявно ті катастрофічні події, що відбулися після «падіння Люцифера», коли «Князь Пітьми» стягнув з космічного дивокола на Землю «третину зірок». Деякі раціональні дослідники міфів вважають, що мова йде про рясні «зорепади», метеорні зливи, котрі впродовж тисяч і тисяч літ випадали на Землю та інші планети, покриваючи їхню поверхню міріадами віспин. Автор цих рядків вірить, що під зірками прадавні мудреці мали на увазі мислячих істот, котрі з високого космічного стану впали до рівня мешканців убогої планети, позбавлених титанічної потужності й знання. Втративши свої космічні форпости, залишки титанічних істот постали перед дилемою: повністю щезнути з книги буття, оскільки самотнє Сонце та ущербні планети вже безсилі були давати їм колишню енергію, або розпочати еволюційний цикл у тілах приматів, краще пристосованих до життя на новій Землі. І вони обрали другий шлях, доки в їхніх руках були рештки космічної потужності.
Планета Земля на той час опинилася в найсприятливішому місці і була орієнтована щодо Сонця так, що могла дати притулок різним живим істотам — від теплолюбних до холодолюбних. Титани-планетотехніки перенесли на Землю, яка була в основному водною планетою, цілі материки з інших світів, накладаючи їх часто без будь-якої послідовності. Так порушилася геохронологія, про що ми згадували, так опинилися в різних місцях світу гігантські цвинтарі ящерів та інших велетнів докатастрофічного циклу. Розмаїття форм фауни та флори теж пояснюється цими причинами. Коротше, титани вирішили врятувати на земному «ковчегові» все, що можна — від метеликів до троянд, від котів до генофонду космічних жителів, котрий був прищеплений первісним племенам планети.
Крок був надто ризикований — нав’язати ще не сформованим духовно приматам алгоритм космічного гнозису, але у приречених жителів Уранічного світу вибору не було: течія хроносу-часу владно вступала у свої права, скарби розуму треба було зберегти від зажерливого бога смерті, а це можна було зробити лише передачею естафети грядущим поколінням.
