Притулок - Андрусів Вікторія (лучшие бесплатные книги txt) 📗
– Часом ми не усвідомлюємо його реальноі? цінності… Стаються навіть хвилини, коли ми, втрачаючи віру, припускаємо думку про самогубство… Людина, зважуючись на такий крок, оцінює його як прояв мужності та сили, адже й справді, не кожен здатен із власноі? волі переступити межу… І зовсім не замислюється над тим, що істинна мужність і сила духу полягає у тому, аби знайти волю зостатися до кінця, що б не трапилося і які б випробування не влаштовувало нам життя… Мудрість є у тому, аби вижити, а не у тому, щоб зламатися. Навіть тоді, коли здається, що йти далі нікуди… І наше з вами покликання полягає в тому, аби простягнути руку допомоги кожному, хто і?і? найбільше потребує. Сильніший не той, хто виживає, а той, хто допоможе вижити слабшому…
– Ви зуміли врятувати чужу людину, а я не зміг врятувати рідних, – голос з протилежного кінця стола пролунав так приглушено і непевно, що відразу ніхто не збагнув, кому він належить. І тільки зрозумівши, що заговорив «німий» Василь – хрипло з незвички і майже пошепки, всі від подиву скам’яніли. Ніхто окрім мене за весь час перебування в «Притулку» не чув від нього жодного слова. Дехто й справді вірив у те, що лихо позбавило його мови назавжди.
Василь упіймав здивовані погляди, проте не спинився, а прокашлявся і продовжив:
– … Я кажу, що вам довелось врятувати людину, котра насправді може й не бажала житиі ніколи не оцінить вашого вчинку, – вже голосніше і впевненіше вів чоботар. Звуки, які він видобував десь із глибинних легеневих нетрів, були гортанними і рипучими, немов лунали зі староі? платівки, що і?і? знайшли випадково на горищі і вирішили послухати, завівши бабусин грамофон.
Він ще прокашлявся, прислухаючись до власного голосу, тембр якого сам давно забув, і гортанні перетинки наливались поволі повноцінним звуком. Здавалось, йому самому незвично себе чути після тривалого часу мовчання.
– … А мені не вдалося врятувати найближчих у світі людей, котрі понад усе любили життя, дарували любов і відчували любов до себе… То чому той, хто не хоче жити, все-таки отримує таку можливість, а той, кому життя наймиліше, не здатен боронитися наглій смерті?..
Василь говорив настільки виважено і розумно, що було зрозуміло: весь цей час він переживав глибоку внутрішню боротьбу, намагаючись осягнути розумом незбагненність Божого вироку і змиритися. Проте це йому так і не вдалося, і неприглушений роками біль замість того, аби стертися в пам’яті, клекочучим, майже втраченим голосом рвався назовні:
– Ви ніколи не збагнете стану, коли людина, не підготовлена до страшного випробовування, втрачає все. Втрачає не тільке минуле (адже природою логічно передбачено, що діти переживаютьбатьків), а губить сьогоднішній день і майбутній теж, зміст якого вбачав у власних дітях… І от коли це стається, а ти стоі?ш з опущеними руками і дивишся на згарище, що ще донедавна називалось твоі?м гніздом, ти раптово усвідомлюєш, що далі нічого не хочеш. І опускаючи у землю гріб, у якому все, що залишилось від твого світу, – то жменька попелу, а ти пересипаєш ту жменьку з долоні в долоню, не наважуючись прикрити труну, бо все собі уявляєш: це оченята мого старшого, Василька, а це рученята молодшого, Миколи… А отой сивіший попіл – то волосся моєі? Калини, котре збіліло від жаху, коли волала про поміч… Як ви гадаєте, чи варто після такого жити?.. А ви кажете, що мужність полягає у вмінні залишитися отут, серед чужих… Це не мужність, це мука…
Може, тій нещасній Хелені, котру ви врятували, теж не хотілося жити, а ви зі своєю доброчинністю стали на заваді і?і? довгоочікуваному спокою… Адже сам Боженько послав і?й щастя померти долею випадку, а не смертю самогубці… Між добром і злом хитка межа… І перш аніж проявити «благодійство», необхідно замислитись, чи потрібне воно тій людині, на котру спрямоване…
– А я вважаю, що Дара вчинила правильно, – втрутився Мітя. – Зваживши на стан психологічного афекту людини, котрій вона зберегла життя, Дара виконала перш за все свій професійний обов’язок. Що казати… Не кожна людина, опинившись у схожій ситуаціі?, вчинила б так само…
До того ж, усвідомлюючи специфіку Хелениного захворювання, Дара ризикувала власним життям. Всі ми чудово розуміємо, чим могло скінчитися… Вважаю, такий вчинок вартий пошани, а не осуду…
Василь мовчав… Він виговорився і, здавалось, виснажився від напруги виказувати власні думки вголос. Він нагадував висхлу криницю, що, вичерпавши останні ресурси, сама потерпає від спраги. Але його несподівана промова зворушила кожного з присутніх і особливо Дмитра Михайловича. Вийшовши по закінченню бесіди з і?дальні і супроводжуючи мене додому, він був помітно схвильований, ба, навіть розгублений:
– Я не можу в це повірити, Даро… Я не розумію, як вам вдалося… Я очікував, що він колись заговорить, але щоб отак несподівано і виважено, сміливо, помірковано… ймовірно, йому був необхідний поштовх, випадок, екстремальний вчинок, що провокує до емоційного виплеску… В даному випадку провокатором стали ви, Даро…
– Це відбулося попри мою волю. Наукою давно доведено ймовірність подібних випадків: «Анестетична депресія… Хвороблива психічна нечутливість, ствердження хворого про втрату спроможності адекватно сприймати світ… Долається виключно підвищеним емоційним станом, спричиненим несподіваною подією». Принаймні у Василевій амбулаторній карті без докору совісті ми можемо відзначити значне покращення загального емоційного стану, тим самим констатуючи прогрес у лікуванні.
Ми дійшли до будиночку, і, прощаючись, я наче похапцем (попри те, що думка не давала спокою мені вже протягом двох днів) запитала:
– Дмитре Михайловичу, з якого села родом наш Мітя? У нього є бодай якась рідня?..
– Щодо рідні – не знаю… До нього ніхто ніколи не навідувався… А село знаходиться в сусідньому районі, не так вже й далеко. Навіщо це вам?
– Треба… Завтра вранці я зайду до вас у кабінет, аби ще раз зазирнути у його лікарняну справу. – Бачу, ви щось замислили, невгамовна наша… Проте я не стала пояснювати, що саме задумала. Ранок мудріший від вечора…
Вранці наступного дня у «Притулок» завітали гості. Невеличкий вантажний мікроавтобус був ущент переповнений коробками зі всіляким добром. його водій разом із Мітьою та дядьком Степаном жваво розвантажували мішки з крупою, цукром, макаронами, а також коробки зі згущеним молоком, олією та всякою всячиною. До даху причепа мотузкою була прив’язана купа новісіньких матраців, а з відчинених дверцят автобуса визирала купа охайно складених ковдр та подушок. Під водійською кабіною притулилися дві коробки, туго оперезані скотчем, в яких, судячи з надписів, були медикаменти. Для Дмитра Михайловича вантаж не був несподіванкою: він збуджено давав настанови, керуючи процесом перенесення привезеного добра. Побачивши мене здалеку, піднесеною, майже хлоп’ячою ходою йшов назустріч і, що зовсім збило з пантелику, підхопив мене на руки, кружляючи посеред лікарняного подвір’я, наче закоханий школяр.
– Всьому цьому маємо завдячити вам, Даро…
– Чому мені?! – я вдавано пручалася, не розуміючи, про що йдеться…
– Як ви гадаєте, звідки вантаж? – схаменувшись, він опустив мене на землю.
– Про нас нарешті згадали там (тицьнула пальцем в небо)? Чудово! Але до чого тут я?
– Даро, це ж ваш чоловік поклопотав! Невже ви не розумієте?! Протягом минулого візиту він настирливо випитував, ким спонсорується заклад, які кошти виділяються на його утримання і таке інше. І ось… Результат.
Баба Галька завзято керувала складуванням харчів на кухні: дещо зносилося до «шпайсу», а найнеобхідніше залишалося «під рукою» у підсобному приміщенні. Я помітила у вікні зіщулену постать Анці, котра нерухомо спостерігала за всім, що коі?ться на подвір’і?. І бурхливий прояв радощів Дмитра Михайловича чомусь викликав занепокоєння. Я навіть уявила собі, як судомний корч злості спотворює і?і? асиметричне обличчя.
– Облиште, – зупинила я емоційний вибух лікаря. – Раз така справа, то давайте домовимось – послуга за послугу. У мене є до вас прохання.
