Притулок - Андрусів Вікторія (лучшие бесплатные книги txt) 📗

– Вона не зробить висновок… Вона знатиме це напевне… Тому твоє завдання полягає в тому, аби Дара ні про що не здогадалася… Ти просто хочеш допомогти людям, котрі конче потребують тієі? допомоги… От і все… Насправді це дуже просто, Максе… Єдине, чого тобі треба навчитися – це прораховувати на крок вперед кожен вчинок… Ти вже не юнак, котрий хвацько заробив гроші і відчув себе володарем світу… Ти людина, котру готують в політики… Затям собі це… І ще… Надсилати туди журналістів, аби засвідчили акт благочинності на шпальтах газет, буде наразі ризиковано – відразу викриється рекламний трюк, та й для самих працівників ЗМІ відвідини дурки будуть доволі ризикованими… А от зробити кілька якісних фото на фоні розвантаженоі? «гуманітарки» поруч з дружиною, людьми в білих халатах і «аборигенами» з глибинки не завадило б… Подумай над тим, як це зробити безболісно й не викликати підозру… Ці фотографіі? незабаром стануть твоєю візитівкою, прикрасивши всі рекламні бігборди міста… Отже, усвідомлюй відповідальність… І зроби все, аби Дара повернулась додому… З Богом…

Наступного дня за вікном розгорнувся дивовижний краєвид: Соковиця стояла цілком білою, мов наречена перед вівтарем. Спочатку я вирішила, що випав сніг, і здивувалася: в кінці жовтня у місті зазвичай панує відразлива сльотава мряка – наслідок пронизливих затяжних дощів. У такі дні до мене приходила цілковита апатія до всього, і я могла тижнями не виходити з дому. А тут без всілякого послідовного переходу одного стану природи в інший ставалися дива! Я вивільнила ноги з-під ковдри і, знайшовши під ліжком улюблені вовняні шкарпетки, за які повсякчас дякувала подумки Оксані, спробувала встати. Хода була непевною: кілька днів цілковитоі? фізичноі? слабкості далися взнаки. Приліпившись носом до холодноі? шибки, надихала вологий прозорий острівець і завмерла: снігу насправді не було, проте кожна всохла травинка, кожна гілочка на дереві, затягнулися прозоро-білим мереживом, наче вчорашня чорна вдова вирішила враз перевтілитись у наречену. Вплівши у сіре гілляччя срібло ранкового інію, гора наче промовляла до світу: подивіться-но, якою я вмію бути прекрасною та світлою, а ви мене боі?теся! Я не в змозі була відірвати очей, і важко було повірити, що зовсім недавно та гора вселяла у мене страх.

Тим часом у двері хтось постукав. Клопітлива баба Галька стояла зі збанком молока на порозі і на і?і? вицвілих бровах так само застигли перлинки інію. Вона нагадувала чарівну бабусю з казки, котра щойно вийшла з лісу, аби погрітися біля чужоі? грубки.

– Заходьте, Галино Василівно, – я привітно всміхалася до неі?, ніби й справді чекала казкового дива.

– Тобі ще не можна вставати, дитино. Мусиш вилежати… Лігай у постіль, я тя погодую.

Баба Галька увійшла до кімнати, і від тепла іній на повіках розтанув. Зрозумівши, що дива скінчилися, я шубовснула назад у ліжко.

– Шось твоі? хижі цілком вистили… Дораз зашлю Пішту, аби йшов натопити, – баба розмотувала з цупкоі? домотканоі? ряднинки теплий хліб і, наливши у горня молока, підносила мені до ліжка. Я насолоджувалась підгляданням за нею, особливо, коли розламавши навпіл паляничку, вона збирала вузлуватою зморщеною долонькою крихти зі столу і відправляла і?х до рота.

– Вижу, всміхаєшся, значить, всьо буде дубрі. Діло йде на поправку. Я то ще вчора знала. Любаша повіла, же старовинним відваром тя одпоювала. А тим відваром вна вже не єдного на ноги звела, – голос баби Гальки був шурхим, як і?і? руки, і трошки рипучим. Я чомусь подумала, що, крокуючи по замерзлому снігу, я б не розрізнила звуків: голос і льодяна скоринка рипіли б однаково.

– Виділась, дитино, якоє чудо вонка? Лем за то вже ся варто було туйки обстати, аби сяку красу увідіти. Виділа м, твуй вчера приі?здив… Думала м, же дому тя забере, ані м не вірувала, же ся обстанеш… Та шось му повіла [40], же тя верг [41] у спокоі??

Інтуі?тивно я вже розуміла більшість вживаних тут слів, до того ж давно збагнула, що горяни навіть не припускають можливості нерозуміння місцевоі? говірки. Мені чомусь пригадалися оті міські розімлілі «гламурні» салонні панночки з провінційно-російським акцентом і штучними вкрапленнями «вишуканоі?» украі?нськоі?. Цікаво, що б вони заспівали, почувши промову баби Гальки? І я зібрала до купи всі надбані за останній час знання, аби відповісти:

– Повіла му, же мені туй дубрі з вами…

Баба Галька вклякла. Такого від мене вона не очікувала.

– йой, дівко! Вижу, же ти докусь [42] своя стала. Нараз ім казала, же з тебе буде хосен [43]! – і розчулена почутим баба Галька поспішала до дядька Степана, аби йшов «натопити хижі»…

Пізніше навідувався Дмитро Михайлович і так, наче вчора нічого не трапилося, контролював температуру, давав якісь ліки, розповідав про новини… Проте в очі зазирнути не наважувався, бо добре розумів, що я втаі?ла образу. І лишень увечері, коли, закінчивши медогляд підлеглих, він знову зазирнув довідатись про стан мого здоров’я, зважився на розмову:

– Ви, Даро, на мене не гнівайтесь. Я хотів якнайкраще. Ви невірно мене зрозуміли: не позбавитись вас я хотів (як взагалі можна було таке припустити після всього, що тут трапилось за час вашоі? присутності!), а подбати про вас!..

Він виправдовувався, наче школяр, спійманий на незнанні уроку, густо червоніючи і нервово сіпаючи ґудзик сорочки. Мені стало смішно від отакоі? хлоп’ячоі? розгубленості.

– Годі вже, забудемо, Дмитре Михайловичу… Єдине, про що вас попрошу: наступного разу, коли часом захочете про мене подбати, порадьтесь зі мною. Гаразд?..

Ще кілька днів я не виходила з дому, свято дотримуючись сувороі? заборони Дмитра Михайловича. Дядько Степан справно кочегарив, слідкуючи за тим, аби попід моі?м вікном не зменшувалась купа дрів. Нянечки Одарка та Любаша по черзі навідувались, аби «розвіяти сум», і з гумором переповідали всі притульчанські новини. У селі вони мешкали по сусідству і, знаючи одна одну багато років, приятелювали. Вони, до того ж, кумували між собою, а і?хні діти так само покумувалися при народженні онуків. Чоловіки разом і?здили на заробітчанські хліби, отож Одарка та Любаша, як оті «не розлий вода» ґаздували вдвох. Цікавим було те, що про своі?х притульчанських підлеглих обидві розповідали без огиди, без презирства, а тепло, навіть з материнською, нікому не збагненною ласкою, наче про рідних дітей. Звиклі до витребеньок кожного пацієнта, вони переказували все, що діється в «янгольському» так, ніби вели щоденник дотепних історій та дитячих витівок. Попри те, що насправді оті історіі? не завжди були веселими та безклопітними. Здавалось, жінки зрослися з «Притулком», утворюючи одне ціле: і з Хелениними нападами несамовитості, і з несподіваними «концертами» Михайлини, і з тужним очікуванням Маргіти, і з витонченими примхами всіх інших мешканців «янгольського»… Багатьох щиро шкодували, а інших мовчки терпіли… Я потай захоплювалась і?хньою простою селянською мудрістю…

Заходив також Мітя. Просив книжки, і ті посібники з психологіі?, що я встигла прихопити з дому, перекочували до нього. Ми облюбували собі довгі філософські бесіди, і я дедалі більше впевнювалась в його неабияких педагогічних здібностях.

– Тобі, Мітю, необхідно повернутись до вчительськоі? практики, адже заховатись у «Притулку» від усього світу до кінця життя – це не вихід…

Я намагалася його бодай якось розрадити, проте де є той вихід, сама достеменно не знала. А він намагався впевнити мене у неможливості подальшого вчителювання:

– Хто ж мене візьме назад у школу з такою біографією? Ось ви, Даро, наважились би довірити власну дитину людині, котру було звинувачено у зґвалтуванні та розбещенні неповнолітніх? Гадаю, що ні. Не варто було навіть позбавляти мене вчительського права, аби цьому запобігти. Я сам не наважився б ніколи у світі стати віч-на– віч перед осудом батьків…