Архе - Дереш Любко (книги онлайн бесплатно .TXT) 📗
139
3. Предмети без назви
Кілька слів про колекцію речей без назв. Усі вони мали загадковий вигляд, огорнуте невизначеністю походження й абсолютно сюрреалістичне призначення.
Найтривіальніші об'єкти можна було порівняти з деякими предметами світу
буденності: з гребенем для розчісування мідних дротів, наприклад, або з
відламаним лезом ковзана, яким зручно пиляти черствий хліб, чи з затичкою до
ванни, оздобленою компасом. Чи з футляром від подвійної підкови. Або з лупою
для розглядання розсипаної солі (хто не знає, нагадаю: цей прилад кріпиться
спеціальними затисками до шийки столової ложки чи виделки). Але таких
предметів були одиниці. Решта - чорні діри інтерпретацій.
Я ретельно оберігав свою колекцію і не хотів, щоби хтось бачив її до моєї
смерті. А то покажу комусь із необережності, а тут якийсь, блядь, кухонний
ерудит відразу візьме й випалить: «Так це ж звичайнісінький штангенциркуль!».
Чи там «зільберґштуцель» якийсь. І все - магія неназваного відразу зникне.
Тому я дуже дорожу ними - небаченими і неназваними. Невпізнаними.
Колекцію неназваних речей стороннє око бачило тільки раз, і це око належало
Андрієві - найближчому з найпосвя-ченіших. Попередньо я взяв з Андрона
обітницю не називати мої об'єкти. Хай навіть подумки. Він оглянув їх і
захоплено сказав: «Дмитре Івановичу, ти моз-зз-зґ».
Я й сам знав це: такі речі, як у мене, рідко де можна знайти. Про них не
можна говорити конкретно. Я вже казав. Але на них можна натякати: «Глянь, яка
в мене цік-кава штук-к-!
Зраджу секрет: у мене є кілька таких артефактів, що дуже влучно підходять до
цього визначення - цікава штука. Ці екзоти свіжі й непередбачувані - якщо ти, читачу, намагаєшся уявити їх, пускай фантазію чимдалі: пружинки, стрілочки, циферблатики, шкалочки, насічечки, тумблер-чики, діодики, дивні дзьобики й
вічка, вушка, петельки, лапки, вмонтовані клепсидрочки з метрономиками - все
там. І ще купа такого всякого, що страшно й згадати. Три речі видавалися мені
просто несамовитими - вони були такими незрозумілими, такими неозначеними, що
пускати свою фантазію їхніми потойбічними поверхнями було для мене як пірнати
на ґумовому тросі в холодне провалля. Можливо, думав я, десь - на закинутому
заводі грамплатівок, на кладовищі будильників, під велетенським сірим
верстатом, на пустирищі під іржавою сіткою - припадає курявою зразок такої
хитромудрої шняги, чи штуки, чи фіґовини, що при одному тільки погляді на неї
ґумовий трос обірветься, і я опинюся наглухо замкнутим у безконечно
20
вузькому тунелі однієї-єдиної назви
4. Плацебо
Між іншим, колись у мене була теорія щодо походження речей без назви. Певний
період життя видавалося, що всі люди перебувають на обстеженні у величезному
дурдомі, який відтворює клімат, сприятливий для генезису властивої пацієнтові
недуги. У ті дні я буквально поклонявся психотерапевтичному значенню таких
фіктивних структур, як держава, традиція, сім'я чи соціум. В одній книжці
писало, що такий метод терапії носить назву ПЛАЦЕБО. З іншого боку, це
нагадало мені прийом, який застосовують при білій гарячці - хворому показують
чистий аркуш паперу й просять описати, що він тут бачить.
Так, невидимі спостерігачі, як випливало зі спостережень, були майстрами
абсурду. За способом присутності їх можна було поділити на дві когорти. Перші
спостерігали й підштов хували нас у мареннях, званих «буденністю», «рутиною»,
«повсякденним життям» - займалися тим, що я називав позитивним
спостереженням.
Другі вивчали гнучкість реакції божевільних. Для цього вони вводили в поле
зору деяких пацієнтів предмети НЕ ВІД СВІТУ СЬОГО. У таких речах без назви
закладена
20 Від самої думки, як виглядатиме такий предмет, як «пиздохрєнь», у мене
бігають мурашки по шкірі.
140
І4І
потенційна можливість заглянути в душу того, хто з ними стикається. Це я
називав динамічним аналізом.
Спочатку я силкувався уявити собі, які істоти можуть критися за речами без
назв. Аналізуючи вигляд цих загадкових артефактів, я пробував зрозуміти, як
думає собі істота, котра могла створити подібну річ для спостереження за
думками божевільних (сиріч, за мною).
Ніколи не забуду той момент, коли я втямив, що вистежую самого себе.
Згодом довелось відмовитися від цієї теорії. Я зрозумів, що деякі предмети, підіслані невидимими дослідниками, можуть маскуватися під цілком буденні й
непримітні, на перший погляд, об'єкти. Фактично, кожен предмет міг бути ним, Об'єктом номер Ікс.
Я дуже злякався і більше про таке не думав.
З плином часу я вже не міг заперечувати факт, що музей живе самостійним
життям. Не раз поринаючи у його картографію (чи можна винайти заняття більш
захоплююче?), я надибував несподівані новоутвори-міґранти: заношений, але, вочевидь, «старий-добрий» поролоновий бюстгальтер (чорний, зверніть увагу); чиїсь білі шкарпетки (я поміряв їх і виявив надто тісними; понюхав - і виявив
надто чистими) та інші артефакти, які виносила на крайні орбіти кімнатного
всесвіту відцентрова Гравітація.
Найбільше мене вражали волосини. Я знаходив їх у себе в ліжку. Довгі русі
волосини не відомої мені істоти, яка ночує зі мною під одним коцом (ба
більше, її руса голова лежить поруч моєї на одній подушці). Зранку, перш ніж
встати з ліжка, я знаходив волосину-другу і кілька хвилин проводив у
медитації над їхнім походженням.
Динамічний аналіз.
Волосини, якби росли на голові якоїсь дівчинки, повинні сягати їй по плечі. Я
любив таке волосся, і невидимі спостерігачі це знали. Щоранку я з недовірою
принюхувався до цих ланцюгових породжень кератину.
Волосся пахло нестиглими абрикосами.
5. БЛИСК І СВИСТ
Деколи видавалося, кімната і зовсім не моя. Я скрупульозно занотовував самого
себе на долонях шлакобетону, допоки не спив свою самість до останньої краплі
(і не струсив бокал за вітром). В один із днів я мандрував покритими пилом
амблігоніту вавилонами енциклопедій, ефесами запорпаних у порох порепаних
довідників з органічної хімії, листів, старих календариків і зіпсутих
компасів, поношених капронів (знову ж таки чорних: я понюхав їх у міжніжжі -
пахло горіхом), навіть чужих конспектів з геометрії! Я наклеїв на стіну
чергову роботу. На звороті канцелярського бланка акварельками я намалював
квітку - витриманий у традиціях японської літографії червоний мак. Під ним
дописав короткий афоризм на незабудь:
квіти серед гівна пахнуть сильніше весна у Львові
Начепив картину на вільний гвіздок і відійшов на крок, щоб помилуватися своєю
майстерністю.
Воно прийшло блиском і свистом, гарячим мерехтінням.
Я вловив цей момент. Момент останнього штриха - невигадливої риски на
портреті, по чому той оживає.
Я зрозумів: кімната раптом ожила. Я звільнився. Став порожнім. Коли все моє
«Я» зафіксувалося на стінах кімнати, не було чому залишатися всередині. По
суті, я вивернув себе назовні, а того, хто був усередині, не стало.
Думки? А ось вони - думки. Павутина, волосся, капрони, висохла сперма. Пісок.
Таблиці Менделєєва.
Все. Я звільнився.
Тому: думки? які ще думки?!
Повільно я обійшов свою кімнату по периметру і зауважив черговий експонат
музею невідомого походження. На стіні, обклеєній марками і пільговими
тролейбусними квитками, між витинків із часопису «НАШ» і моїх аква-
142
143
1Ґ
рельок хтось почепив новий артефакт. Це був видертий аркуш-рекламка з
середини якогось журналу. На ньому завмерла алкоголічка з розлізлою завивкою.
В затінку кущів, крізь листя й гілки яких пробивалося плоске проміння заходу, вона сиділа на корчі й розмовляла з невидимим співбесідником. В одній руці
