Таємний посол. Том 1 - Малик Владимир Кириллович (лучшие книги без регистрации TXT) 📗
Повстанці похмуро мовчали. А Мустафа Чорнобородий сказав:
— Гамід зник. Ми обшукали весь замок. Немає ніяких слідів.
— Він десь заховався! Сидить, як лисиця, у норі. Чекає, поки ми залишимо замок.
— А ми його викуримо! — вигукнув Бекір. — Хлопці, давайте вогню!
— Спалити! Спалити! — пролунало навкруги.
Ісмет метнувся зі смолоскипом до дерев’яної галереї, жбурнув його в купу мотлоху. Спалахнуло полум’я. Затріщало сухе дерево. Малинові язички подерлися вгору, на другий поверх, і він швидко пойнявся вогнем.
На подвір’ї зчинився галас. Кожен поспішав винести здобич за ворота замку. Розковані невільники скидали з себе лахміття, одягали хазяйське вбрання або вбрання Гамідової челяді. Найбільш меткі озброїлися списами, а то й шаблями.
Ахмед змія розрубав кайдани меддаха Якуба, великими ковальськими ножицями відрізав йому чуприну. Арсен приніс одяг. Старий метушився, поспішав одягнутися, все ще не вірячи в щастя, що так негадано звалилося на нього. Він жмурився, з його очей чи то від яскравого світла, чи від радості текли сльози.
А вогонь тим часом розгорався все дужче. Вже охопив усю галерею і перекидався на дах і внутрішні приміщення. В дворі, як у кам’яному казані, ставало жарко. Повстанці поспішно залишали замок.
Поки Мустафа Чорнобородий наводив у загоні порядок, найспритніші підпалили олійницю, винницю, кошари. Долину Аксу затягувало ядучим бурим димом.
3
Побачивши, як крізь проламані двері в селямлик хлинула юрба повстанців, гамід зрозумів, що все втрачено і потрібно рятуватися самому. Тому кинув усіх напризволяще і метнувся до потайного ходу. Поки охоронці вели бій у коридорі, спустився в підземелля. А через півгодини, брудний, спітнілий, відхилив добре замасковану ляду, виліз з нори і опинився в долині, порослій чагарником.
Пересвідчившись, що поблизу нікого не видно, швидко перетнув вузьку галявину, на протилежному боці якої стояла невелика, плетена з хворосту шопа. Назустріч кинувся кудлатий пес, але, пізнавши хазяїна, замовк. На гавкіт із шопи вийшов заспаний старик–сторож.
— Кого тут носить? — спитав, вдивляючись в імлу.
— Швидше коня!
Сторож упізнав господаря, мовчки повернув назад і вивів осідланого огиря. гамід вирвав із рук старого поводи, скочив у сідло. застояна тварина рвонулася навскач. На оторопілого сторожа полетіли кім’яхи вогкої берегової землі й грязюки.
Тільки надвечір Гамід відчув, що сили залишають його і що коневі теж потрібен перепочинок. замість того, щоб їхати прямо до санджак–бея [59], звернув праворуч, переправився поромом через Кизил–Ірмак і незабаром в’їхав на просторе подвір’я свого давнього приятеля і свата Енвера Ісхак–бея.
Слуга взяв повід, допоміг ледь живому вершникові зійти на землю.
— Що трапилося, дорогий Гамід–бею? — поспішив йому назустріч з простягнутими для привітання руками високий і чорний, як галка, Енвер Ісхак–бей. — В такому вигляді! Кінь весь у милі! Ти ніби тікав від смертельної небезпеки!
— Це й справді так, мій добрий друже. Мій нещасний вигляд і мій пошарпаний одяг промовисто говорять, що я ледве врятувався. Аксу взяли приступом повстанці, мерзенні каратюрки. Не знаю, чи зостався хто живий, крім мене…
— О Аллах, що діється на світі! — вигукнув Ісхак–бей. — Я гадав, що тільки у мене горе.
— У тебе теж горе? Яке?
— Якийсь розбійник мало не вбив нашого любого Ферхада. Твоя дочка могла залишитися вдовою, Гамід–бею. Врятував його вірний слуга з гяурів. Тепер йому краще, і він буде радий дорогому гостю… Прошу, заходь, Гамід–бею.
До вечері вийшов і Ферхад. Він знав про нещастя тестя і стримано привітав його, бо не личить правовірному проявляти надмірну цікавість до горя ближнього.
Гамід уже мав кращий вигляд: помився і переодягся в пристойний одяг.
Після того як гість трохи втамував голод і випив келих солодкого шербету, господар сказав:
— Ми з сином цими днями збиралися до тебе, дорогий Гамід–бею.
— Я був би радий бачити вас у себе, — чемно відповів Гамід, не запитуючи про причину візиту і чекаючи, поки Ісхак–бей сам пояснить її.
— Мій невільник–пастух повідомив, що замах на Ферхада вчинив твій невільник–утікач…
— Мій невільник? — вигукнув схвильовано Гамід. — Проклятий урус! Це ж він одним із перших удерся в мій замок і намагався вбити мене! О, коли б він потрапив до моїх рук!..
— Ми спіймаємо його, — вставив слово Ферхад. — Якщо він у повстанському загоні, то ми знайдемо шлях проникнути туди.
— Як?
Замість відповіді Ферхад сплеснув у долоні. Ввійшов слуга.
— Поклич Свирида!
Після того як пастух Свирид врятував молодого хазяїна, Ісхак–бей оточив невільника не баченою досі увагою. Дав йому новий одяг, наказав годувати з хазяйської кухні, навіть обіцяв відпустити на волю. Свирид ніби помолодшав. Плечі розправились, щоки округлились, в очах з’явився хижий блиск. На товаришів–невільників почав дивитися з неприхованою зверхністю.
Зайшовши в кімнату, він низько вклонився і тихо проказав привітання:
— Мир вам, о правовірні! Вітаю тебе, мій добрий хазяїне Гамід–бею! — вклонився окремо колишньому господареві.
Ісхак–бей показав на повстяний міндер, що лежав біля порога. Це була висока честь для вчорашнього раба.
— Алекюм юсселям, Свирид–ага, — відповів старий хазяїн. — Ласкаво прошу. Сідай. З тобою хоче говорити мій син Ферхад.
— Свирид–ага, напевно, добре запам’ятав того розбійника, що вчинив на мене напад? Чи не так? — запитав Ферхад.
— Так, ефенді.
— Мій дорогий батько і я обіцяли тобі, Свирид–ага, волю за те, що ти врятував мене… Але ти мусиш зробити для нас ще одну послугу. Після цього я сам відвезу тебе в Стамбул, розшукаю польських чи молдавських купців, які за винагороду доставлять тебе на Україну…
— Що я мушу зробити? — запитав з погано прихованою радістю Многогрішний.
— Ти мусиш розшукати того мерзотника і вбити його або сповістити мене про місце його перебування. Є відомості, що він пристав до банди злочинців, які називають себе повстанцями. Ти проникнеш до них під виглядом втікача. Дізнаєшся, скільки їх, яка в них зброя і де вони отаборились. Намагайся сподобатися їхнім ватажкам і вивідай їхні найближчі наміри. Якщо все закінчиться щасливо, ти станеш вільною людиною.
— Дякую, ефенді. Я зроблю все, що зможу.
Коли пастух вийшов, Гамід підвівся теж.
— Дозволь мені, шановний Ісхак–бею, трохи відпочити, бо на зорі я повинен їхати далі. Завтра з військом санджак–бея вирушу в зворотну путь, а десь днів за два–три ми вступимо в бій. Я чекатиму тебе, Ферхаде, з твоїм загоном. Гадаю, що у вас набереться сотня відданих і сміливих людей.
На другий день вранці на подвір’я влетів султанський чауш–гонець. З коня клаптями падала на землю жовта піна, а сам він ледве тримався на ногах. Слуги ввели його до селямлика, де Ісхак–бей, Ферхад і Гамід снідали після ранкового намазу.
— Воля і слово падишаха! — стомлено об’явив замість привітання чауш.
— Хай славиться ім’я його! — схилилися в низькому поклоні спагії.
— Що привело тебе до нас, шановний чауше повелителя півсвіту? — спитав господар, коли гонець відпив з піали шербету.
Той мовчки витягнув з–за пазухи паперовий сувій. Ісхак–бей здивовано вигукнув:
— Фірман [60]султана! О Аллах, війна з невірними! З урусами!
Гамід і Ферхад переглянулись: цей фірман зобов’язував їх у тижневий строк зібратися разом зі своїми людьми до походу. Але кого міг зараз виставити Гамід? Уся його варта загинула, а зброя розграбована. Їхати самому?
Коли чауш, попоївши і відпочивши трохи, поїхав, Ісхак–бей дав волю почуттям.
— О вай, вай! — захитався він уперед і назад, піднявши молитовно вгору руки. — Яке нещастя! Гординя охопила серце падишаха! Мало йому перемоги над Ляхистаном! Хоче покорити ще й урусів. Але ж тій землі ні кінця ні краю, народу там незліченно, ліси непрохідні, а зими такі люті, що птахи замерзають на лету!.. О вай, вай, горе мені! Єдиний син, єдина втіха старості моєї мусить іти походом у той далекий край!.. Три мої сини уже склали голови в ім’я і славу падишаха! Ферхад — одна моя радість, єдина моя надія!.. І його забирають у мене! О вай, вай!
