Таємний посол. Том 1 - Малик Владимир Кириллович (лучшие книги без регистрации TXT) 📗
На той крик і ґвалт до гарему ввірвався Арсен. Йому здалося, що повстанці піймали Гаміда і на радощах зчинили такий шарварок. Але замість полоненого спагії побачив жахливу картину.
В кінці коридора, перед зачиненими дверима, стара жінка перегородила Ісметові дорогу. Судячи з одягу, то була няня. Ісмет хотів відштовхнути її, але вона, мов кішка, міцно вчепилася йому в руку, не даючи вільно орудувати шаблею.
— Не заходь! Благаю тебе! — кричала хрипко. — Не вбивай Адіке! Вона не дочка Гаміда!
Почувши ім’я Адіке, Арсен метнувся вперед.
— Геть, стара відьмо! — тим часом ревів Ісмет. — Відпусти мене! Смерть Гамідовому кодлу!
— Божевільний! Схаменися! Адіке — теж Гамідова жертва! Це дочка болгарського воєводи… Златка!.. Я теж болгарка. Мене Гамід вивіз із Болгарії, щоб я доглядала дівчину, коли вона була малою. Будь людиною!.. Схаменися! Убий краще мене, а її не чіпай!..
Арсен на мить закам’янів, вражений почутим.
А Ісмет на розбирав розпачливих слів старої. Одірвавши від себе її сухі руки, відштовхнув до стіни і рубонув шаблею. Жінка впала. Ісмет ударив ногою в двері. З кімнати пролунав розпачливий дівочий зойк.
— Чекай, Ісмете! — крикнув Арсен, вриваючись за повстанцем у кімнату і стаючи поперед нього. — Не руш! Не чіпай дівчини!
Ісмет ніби не розумів, чого хоче від нього козак. З налитими кров’ю очима похмуро дивився на Адіке, яка стояла в кутку на ліжку в білій сорочці, схрестивши на грудях руки. В її очах світився жах. Мертвотна блідість поволі заливала обличчя. Вона, здається, не пізнавала Звенигори, вважаючи його за одного з убивць.
Бачачи, що Ісмет намагається обійти його і вдарити дівчину шаблею, Арсен схопив юнака за руку і щосили рвонув назад, за спину. Ісмет крикнув від різкого болю. Шабля упала додолу.
Біль протверезив повстанця.
— Чого ти хочеш, Арсене? Чому став мені на дорозі? — спитав кволо.
— Я хочу, щоб ти не чіпав цієї дівчини! Ти ж чув — вона Гамідова жертва. Розумієш? — і відпустив руку юнака.
Ісмет понурив голову, трохи помовчав, а потім з глибокою тугою в голосі сказав:
— Роби як знаєш. Тепер мені однаково. Нема моєї Іраз! Немає мого щастя! Навіщо мені жити на цьому світі?
Він підняв шаблю і, похнюплений, убитий горем, поплентав з кімнати.
Тоді Арсен повернувся до Адіке. Дівчина все ще, мабуть, не вірила, що небезпека минула. Стояла в кутку і широко розплющеними очима дивилася на струмочок крові, що тоненькою змійкою вповзав з коридора по фарбованій підлозі.
— Адіке, не бійся мене, — промовив козак, подаючи їй руку. — Йди сюди! Я захищу тебе. Ну, ходімо! Тут небезпечно лишатися. Сходь з ліжка, Адіке!.. Чи краще я зватиму тебе Златкою… Ти знаєш це ім’я? Його щойно вимовила твоя няня…
— Де вона? — шепнула дівчина, не зводячи погляду з крові, що вже протекла на середину кімнати.
— Її нема… Але ціною свого життя вона врятувала тебе…
Дівчина затулила обличчя руками. Плечі затремтіли від ридання. Арсенові здалося, що то під тонкою сорочкою затріпотіло її серце. Він глухо сказав:
— Не плач… Одягайся швидше. А я почекаю за дверима.
Вийшовши в коридор, відтягнув нянин труп до сусідньої кімнати, щоб не потрапив на очі дівчині.
Знадвору долітали радісні крики повстанців. Десь там загубився і Яцько. Та Арсен тепер не боявся за хлопця. Не маленький. Воїн уже — і довів це в бою. Зате напружено думав, як бути зі Златкою. Взяти з собою в загін? А потім?
Через кілька хвилин дівчина вийшла одягнута. Він узяв її за руку, ніжно сказав:
— Ходімо! Не відставай від мене. І не бійся — все лихе позаду!
На подвір’ї до них підбіг Яцько, збуджений, з блискучими очима.
— Арсене, я тебе скрізь шукаю! Треба відімкнути невільників! Я уже був там, але у мене не виходить… Міцні замки!
Арсен на мить задумався, а потім сказав суворо:
— Яцьку, я доручаю тобі охороняти цю дівчину… Відповідаєш за неї головою. Щоб ніхто й пальцем не зачепив її! Розумієш? Це — Адіке. Златка. Я розповідав тобі про неї. Гляди мені!.. А я відчиню підземелля.
— Розумію, — сказав хлопець, але по тому, як він глянув на дівчину, було видно, що це йому не сподобалось. Однак перечити Звенигорі не посмів. Сказав по–дорослому, поважно: — Раз треба — то об чім мова…
Тим часом небо стало ясно–голубим, аж бірюзовим. Десь за горами сходило сонце.
Повстанці зносили на подвір’я дорогі речі, зброю, тягли з погребів харчові припаси. Всюди стояв той нестихаючий гамір і лемент, що так притаманний для східних базарів або стихійних народних бунтів.
Збивши на дверях до підземелля замок, Арсен кинувся вниз. Невільники давно не спали. Розбуджені пострілами й криками, стовпилися біля віконця, намагаючись зрозуміти, що скоїлося на подвір’ї.
— Браття, воля! Виходьте на світ! Розковуйтеся!
Підземелля враз сповнилося радісними вигуками. Всі кинулись до виходу. Пан Спихальський, не соромлячись сліз, що текли по рудих вусах, затис запорожця у ведмежих обіймах.
— А най його мамі, я знав, що настане для нас такий день! Ти чуєш, пане Квочко? Не я мовив тобі, що ми ще станемо вільні? А що каже Мартин Спихальський, прошу пана, то є правда, то завжди збувається. А ти скиглив — пропадемо, згинемо!.. Тепер не пропадемо, хай йому перун ясний!
Квочка розпростав свої зігнуті плечі і враз став виший на цілу голову і від Звенигори, і від пана Мартина. На його вузькому довгастому обличчі заблукала блаженно–радісна усмішка. Він садонув кулачищем Спихальського під бік, аж той ойкнув.
— Не пропадемо, пане Мартине! А якщо й пропадемо, то зі славою!
Кожен невільник намагався пробитися наперед, потиснути руку визволителю, обійняти, подякувати. Але Арсен поспішав. Хотілося швидше побачити Якуба. Він вирвався з чиїхось обіймів, кинувся через двір до Якубової темниці і зіткнувся з Ахмедом Змією, який ніс поперед себе величезний оберемок жіночого вбрання.
— Будь другом, ковалю, — усміхнувся Арсен, пригадавши, як той мало не взув його в червоні чоботи, — розкуй моїх земляків! Вік Аллаха молитиму за тебе!
Той бухнув свою здобич на землю.
— А чим? Не голими ж руками!
— Тут є кузня. Ходімо!
Невелика замкова кузня містилася біля самої брами. Ахмед Змія швидко знайшов молоток, зубило, стукнув по ковадлу:
— Ану, підходь!..
Його обступили радісно–збуджені невільники. А тим часом Арсен, схопивши важкий молот, вибіг з кузні: двері до темниці Якуба були масивні, а замки міцні. Хоча надворі майже розвиднілося, в підземеллі стояв густий морок.
Від кількох ударів замок злетів. Двері з гуркотом розчинились.
— Якуб–ага, ти живий?
Крізь розчинені двері всередину ввірвалося голубувате ранкове світло. Меддах заворушився, прикрив рукою очі. Сива кошлата грива спадала йому на плечі. Загриміли кайдани. На схудлому, змученому обличчі промайнула слабка недовірлива усмішка:
— Це ти, Арсене? Я радий знову чути твій голос, друже!
— Я прийшов, щоб визволити тебе, Якуб–ага. Ти сам казав — нічого нема вічного під місяцем. Сьогодні скінчилася твоя неволя!..
— Хай будуть благословенні твої дні! — промовив меддах. — Що трапилось? Як ти опинився тут? І зі зброєю…
— замок у руках повсталих каратюрків, Якубе. — І Арсен з силою ударив молотом по шворню, вмурованому в стіну.
Шворінь зламався. Арсен підхопив Якуба попід руки, допоміг вийти з темниці.
Тим часом з–за далеких гір зійшло сонце.
Поява меддаха справила на всіх велике враження. На подвір’ї затих гамір. Повстанці мовчки дивилися на вихідця з того світу.
Якуб йшов з заплющеними очима: боявся осліпнути від сонячних променів. Довга сива грива спадала на плечі і на бліде обличчя. Одяг на ньому зітлів — лишилися лахи, що ледве прикривали тіло. Руки й ноги заковані у важенні ланцюги.
— Правовірні, ви думаєте — це гяур перед вами? — вигукнув Арсен. — Ні, ви помиляєтесь! Це такий же, як і ви, правовірний магометанин, турок!.. Подивіться, що зробив з ним Гамід–бей!.. Скажіть, хто з вас забив того пса? Чи, може, його схопили живцем? Хай подивиться, клятий, на діло рук своїх!
