Соляріс. Едем. - Лем Станислав (книги онлайн полностью бесплатно .txt) 📗
— Чудово, — мовив він. — Є ще один проект. Перемонтувати апарат Роше.
— Анігілятор?
— Так. Сарторіус уже зробив попередні розрахунки. Це цілком реально. І навіть не потрібна буде велика потужність. Апарат працюватиме цілодобово, необмежений час, створюючи антиполе.
— Стри… стривай! Як ти це собі уявляєш?!
— Дуже просто. Це буде нейтринне антиполе. Звичайна матерія залишається без змін.
Знищенню підлягають тільки… нейтринні системи. Розумієш?
Снаут задоволено посміхнувся. Я сидів приголомшений. За хвилину він перестав посміхатися, пильно глянув на мене, наморщивши лоба, й чекав.
— Отже, перший проект — «Думка» — ми відкидаємо. А другий? Сарторіус уже над ним працює. Назвемо його «Свобода».
Я на мить заплющив очі. І раптом у мене сяйнув здогад: Снаут — не фізик;
Сарторіус вимкнув або розбив відеофон. Та це ж чудово!
— Я назвав би його інакше — «Бійня»… — неквапливо проказав я.
— Ти теж не святий. Хіба ні? Тепер усе буде зовсім інакше. Ніяких «гостей», ніяких створінь F — нічого. Уже в ту мить, коли почнеться матеріалізація, настане розпад.
— Це непорозуміння, — усміхнувсь я, похитавши головою. Я був певен, що моя усмішка цілком природна. — йдеться не про докори сумління, а тільки про інстинкт самозбереження. Я не хочу вмирати, Снаут.
— Що?!.
Снаут вражено й підозріло дивився на мене. Я витяг з кишені зім’ятого папірця з формулами.
— Я теж думав про це. Ти що, здивований? Адже я перший висунув нейтринну гіпотезу. Хіба неправда? Дивись. Антиполе можна збудити. Для звичайної матерії воно безпечне. Це правда. Але в ту мить, коли настає дестабілізація, коли нейтринна структура розпадається, вивільнюється надлишок енергії зв’язку. Якщо на кожен кілограм маси в стані спокою припадає десять у восьмім степені ергів, то на кожне створіння F — п’ять — сім по десять у восьмім степені. Знаєш, що це означає? Еквівалент невеликому заряду урану, якби він вибухнув усередині станції.
— Що ти кажеш!.. Але ж… Сарторіус мав усе те врахувати…
— Не обов’язково, — заперечив я, лукаво усміхнувшись. — Бачиш, справа в тому, що Сарторіус належить до школи Фрезера і Кайоллі. Згідно з їхньою теорією, вся енергія зв’язку в момент розпаду вивільнюється у вигляді світлового випромінювання. Це був би просто сліпучий спалах, не зовсім, може, безпечний, але й не руйнівний. Є, однак, й інші гіпотези, інші теорії нейтринного поля. За Кайятом, Аваловим, за Сіоною, спектр випромінювання значно ширший, а максимум припадає на жорстке гамма-випромінювання. Добре, що Сарторіус вірить своїм учителям і їхнім теоріям, проте є й інші теорії, Снаут. І знаєш, що я тобі скажу?.. — спроквола мовив я, бачачи, що мої слова справляють на нього враження. — Треба взяти до уваги й Океан. Якщо вже він зробив те, що зробив, то, мабуть, застосував оптимальний метод. Інакше кажучи, його дії, як мені здається, є аргументом на користь тієї, другої школи — противників Сарторіуса.
— Покажи мені цього папірця, Кельвін…
Я подав йому аркушик. Снаут нахилив голову, намагаючись розібрати мої закарлючки.
— Що це таке? — показав він пальцем.
Я взяв у нього папірець.
— Це? Тензор трансмутації поля.
— Дай мені ці розрахунки.
— Навіщо? — запитав я, хоча знав, що він відповість.
— Треба показати їх Сарторіусові.
— Як хочеш, — байдуже відповів я. — Можеш узяти. Тільки май на увазі, що експериментально цього ніхто не перевіряв. Такі структури нам іще не відомі. Сарторіус вірить у Фрезера, а я розраховував за Сіоною. Він скаже, що я не фізик, і Сіона теж. Принаймні в його розумінні. Та це питання дискусійне. А мене не влаштовує дискусія, внаслідок якої я можу випаруватися для більшої слави Сарторіуса. Тебе я можу переконати, а його — ні. Навіть і не намагатимусь.
— Що ж ти хочеш зробити?.. Він працює над цим, — безбарвним голосом промовив Снаут, згорбившись весь і аж наче зів’явши.
Я не знав, чи можу розраховувати на його довір’я, але мені було вже однаково.
— Те, що робить людина, яку хочуть убити, — тихо відповів я.
— Спробую з ним зв’язатися. Може, він думає про якісь застережні заходи, — буркнув Снаут і підвів на мене очі: — Слухай, а якщо все-таки… Той перший проект, га? Сарторіус погодиться. Напевно. Тут… принаймні є… якийсь шанс…
— Ти в це віриш?
— Ні, — відповів він, не вагаючись ні секунди. — Але… це не зашкодить…
Я не хотів надто швидко погоджуватись, — адже саме це мені й було треба: Снаут ставав моїм спільником. Тепер ми могли разом зволікати цю гру.
— Треба подумати, — сказав я.
— Ну, я піду, — буркнув Снаут.
Коли він підводився з крісла, у нього затріщали суглоби.
— Хоч енцефалограму ти дозволиш собі зробити? — запитав він, потираючи пальцем фартух, наче хотів витерти на ньому невидиму пляму.
— Гаразд, — погодивсь я.
Не звертаючи уваги на Гері (вона сиділа з книжкою на колінах і мовчки спостерігала цю сцену), Снаут попрямував до дверей. Коли вони зачинилися за ним, я встав і розправив аркушик, який тримав у руці. Формули були справжні. Я не підробив їх. Не знаю тільки чи Сіона визнав би правильними мої висновки. Мабуть, ні. Гері підійшла до мене ззаду і торкнулася моєї руки. Я здригнувсь.
— Крісе!
— Що, люба?
— Хто це був?
— Я тобі вже казав. Доктор Снаут.
— Що він за людина?
— Я мало його знаю. А чому ти про це питаєш?
— Він так дивився на мене…
— Мабуть, ти йому сподобалася.
— Ні, — похитала вона головою. Він дивився на мене зовсім інакше. Так… неначе…
Вона зіщулилась, звела на мене очі й відразу ж потупила їх.
— Ходімо звідси куди-небудь…
РІДКИЙ КИСЕНЬ
Не знаю, скільки я пролежав у темній кімнаті, втупившись очима у світний циферблат годинника на своєму зап’ясті. Я прислухався до власного дихання, охоплений почуттям якогось подиву. Та водночас мене поймала байдужість. Певно, я страшенно стомився. Я повернувся на бік, ліжко було незвичайно широке, мені чогось бракувало. Я затамував віддих. Запала цілковита тиша. Я завмер. Ані найменшого шереху. Гері! Чому я не чую її дихання? Я провів руками по постелі:
Гері поруч не було.
«Гері!» — хотів я покликати, але раптом почув чиюсь ходу. Хтось ішов, великий і важкий, як…
— Ти, Гібарян? — спокійно запитав я.
— Так, це я. Не вмикай світла.
— Не вмикати?
— Не треба. Так буде краще для нас обох.
— Але ж ти помер!
— Байдуже. Ти ж упізнаєш мій голос?
— Так. Навіщо ти це зробив?
— Довелося. Ти запізнився на чотири дні. Якби ти прилетів раніше, може, в цьому відпала б потреба. Та ти не дорікай собі. Мені не так уже й погано.
— Ти справді тут?
— Ах, он воно що! Ти думаєш, що я тобі снюся, як думав про Гері?
— Де вона?
— Звідки ти взяв, що я це знаю?
— Здогадався.
— Тримай свої здогади при собі. Припустімо, що я тут замість неї.
— Але я хочу, щоб вона теж була біля мене.
— Це неможливо.
— Чому? Послухай, ти ж знаєш, що насправді це не ти, а я?
— Ні. Це справді я. Якби ти захотів бути педантичним, то міг би сказати — це ще один я. Але не будемо марнувати слів.
— Ти підеш?
— Так.
— І тоді вона повернеться?
— Хіба це для тебе так важливо? Хто вона для тебе?
— Це вже моя справа,
— Ти ж її боїшся.
— Ні.
— І гидуєш…
— Чого ти від мене хочеш?..
— Ти повинен жаліти себе, а не її. Їй завжди буде двадцять років. Не прикидайся, ніби ти цього не знаєш!
Раптом, невідомо чому, я заспокоївсь. Я слухав Гібаряна цілком спокійно. Мені здалося, що тепер він стоїть ближче, в ногах ліжка, проте я, як і досі, нічого не бачив у довколишній пітьмі.
— Чого ти від мене хочеш? — запитав я тихо.
Мій тон начебто здивував його. Він хвилину помовчав.