Соляріс. Едем. - Лем Станислав (книги онлайн полностью бесплатно .txt) 📗
Щоб розгледіти тут хоч що-небудь, треба відійти, відступити в безмежну далечінь, але ж у симетріаді все — утроба, розмноження, лавини народжень, безперервне формування, причому те, що формується, водночас само формує, чутливо озиваючись на кожну навколишню зміну; жодна мімоза не зреагує так на дотик, як віддалена від нас на багато миль і на сотні ярусів частина симетріади на те, що відбувається в тому місці, де ми стоїмо. Кожна конструкція, досягнувши досконалості, вивершення якої недоступне нашому зору, існує всього лише одну мить, проте сама бере участь у конструюванні інших конструкцій, диригуванні ними, а ті в свою чергу впливають на її моделювання. Так, це симфонія, але така, яка сама себе творить і сама себе глушить. Кінець симетріади жахливий. Той, хто бачив його, не міг позбутися враження, що перед його очима скоїлася трагедія, а може, навіть убивство. Через якихось дві, щонайбільше три години, протягом яких триває цей шал розростання, збільшення й самостворення, живий Океан переходить у наступ: його гладенька поверхня брижиться, заспокоєний уже, вкритий засохлою піною прибій починає кипіти; від обрію котяться лави концентричних хвиль, таких самих мускулястих кратерів, як ті, з котрих народжуються мімоїди, тільки незрівнянно більших. Занурена частина симетріади стискається, немовби якась сила поволі виштовхує колос угору, щоб викинути його за межі планети; верхні шари океанічного драговиння враз активізуються, підіймаються дедалі вище на бічні стіни симетріади, тужавіють, укривають їх, замуровують отвори, та все це дрібниці в порівнянні з тим, що відбувається рівночасно у глибині велета. Спершу формотворчі процеси — народження чергових архітектонік — ненадовго припиняються, а потім різко прискорюються: рухи маси, її взаємопроникнення, коливання, вибудова основ і склепінь, досі такі плавні й розмірені, наче вони мали тривати віки, зненацька набирають карколомної швидкості. Виникає гнітюче відчуття, ніби колос перед лицем небезпеки, яка йому загрожує, прагне щось вивершити. Та що швидше зростає навальність переміни, то очевиднішою стає жахлива, бридка метаморфоза, як самого будівельного матеріалу, так і його динаміки. Всі стрілчасті перетини напрочуд гнучких площин робляться м’якими, млявими й провислими; з’являються невикінчені, потворні, скалічені форми, а з невидимих глибин долинає дедалі гучніший гул і рев. З силою виштовхуване з надр повітря немовби в передсмертному видиху треться об вузькі тіснини, видобуваючи з прогонів і склепінь, наче зі страхітливих горлянок, оброслих сталактитами слизу, і мертвих голосових зв’язок, стогін і хрипіння; у спостерігача, незважаючи на карколомний рух маси, виникає враження її цілковитого омертвіння. Справді, це рух плюндрування. І вже тільки ураганний вітер, завиваючи в тисячах бездонних шахт, підтримує, роздимаючи, піднебесну споруду. Мить — і вона починає сповзати вниз, западатися, наче охоплений полум’ям стільник; де-не-де ще видно останні конвульсії, безпорадний, дедалі слабший трепет; нарешті, без увину атакований іззовні, підмитий хвилями титан повільно, наче гора, перекидається й зникає в клубах піни, точнісінько такої, як та, що з неї він постав.
І що ж це все означає? Так, що воно означає?..
Пам’ятаю, як одна шкільна екскурсія оглядала Інститут соляристики в Адені. Я був тоді Гібаряновим асистентом. Через боковий зал бібліотеки школярів провели до головного приміщення, основну частину якого заповнювали касети з мікрофільмами. На них було зафіксовано незначні фрагменти нутра симетріад, певна річ, давно вже неіснуючих, а всього їх там — не окремих кадрів, а цілих бобін з плівкою налічувалося понад дев’яносто тисяч. І ось повновида дівчинка років п’ятнадцяти, рішуче й допитливо глянувши крізь окуляри, раптом запитала: «А навіщо все це?…»
Запала ніякова тиша. Вчителька суворо глянула на свою недисципліновану ученицю. А ми, соляристи, які провадили екскурсію (я теж був серед них), нічого не змогли їй відповісти. І справді, що можна сказати? Адже симетріади неповторні, як неповторні загалом процеси, що відбуваються в цих гігантах. Наприклад, іноді повітря перестає проводити в них звук; або збільшується чи зменшується коефіцієнт рефракції. Інколи в деяких місцях тяжіння ритмічно пульсує, неначе в симетріаді б’ється гравітаційне серце. З’являються і зникають шари підвищеної іонізації, і тоді гірокомпаси дослідників аж шаленіють. Цей перелік можна було б продовжити. А втім, якщо таємницю симетріад колись буде навіть розгадано, залишаться ще асиметріади…
Вони виникають так само, як і симетріади, тільки гинуть інакше. У них нічого не можна розрізнити, бо все тремтить, палає, мерехтить. Ми знаємо тільки, що вони — осередки процесів, швидкість яких наближається до межі фізично можливих величин, іноді асиметріад називають іще «неосяжними квантовими явищами». Однак їхня математична подібність до певних моделей атома така непостійна й скороминуща, що дехто вважає її другорядною чи навіть випадковою ознакою. Вони живуть набагато менше, ніж симетріади, — усього якихось двадцять хвилин, а загибель їхня іще жахливіша: слідом за ураганом, котрий роздимає і підриває їх з оглушливим гуркотом, з них з неймовірною швидкістю вихоплюється рідина. Вируючи під шаром брудної піни, вона затоплює все довкола з гидким бульканням, після чого стається вибух. Мов виверження грязьового вулкана, він викидає стовп розшматованих решток асиметріади, що ще довго падають на збурену поверхню Океану. Рознесені вітром деякі з них, висохлі, наче тріски, жовтуваті, пласкі, схожі на закостенілі перетинки чи хрящі, можна знайти на хвилях за багато десятків кілометрів від центра вибуху.
Окрему групу становлять, утворення, які на довгий чи короткий періоди повністю відокремлюються від живого Океану. Вони трапляються значно рідше, і через те їх набагато важче помітити. Коли вперше було знайдено їхні рештки, вчені помилково, — це з’ясувалося набагато пізніше, — ототожнили їх з останками створінь, які нібито живуть у глибинах Океану. Іноді здається, що ці утворення втікають, наче дивні багатокрилі птахи, від сурм «швидкунів», котрі їх переслідують. Але це земне порівняння нічого не пояснює. Інколи (дуже рідко) на скелястих берегах островів можна помітити дивні силуети, схожі чи то на тюленів на лежбищі, чи то на пінгвінів, які вигріваються на сонці або ліниво чалапають до моря, щоб злитися з ним в одне ціле.
Отак і крутилися уявлення про них у колі земних, людських понять, а перший контакт…
Експедиції подолали сотні кілометрів у глибинах симетріад, розставили реєстраційні апарати, автоматичні кінокамери; телевізійні очі штучних супутників фіксували брунькування мімоїдів і «довгунів», їхнє дозрівання і загибель. Заповнювалися бібліотеки, розросталися архіви; ціна, яку доводилося платити за ці дослідження, часом була дуже висока. Сімсот вісімнадцять чоловік пропало під час катаклізмів, не встигнувши вибратись з приречених на загибель колосів, причому сто шість із них — тільки в одній катастрофі, відомій тим, що в ній загинув і Гізе, якому тоді саме минуло сімдесят років. Сталося непередбачене: утворення, яке за всіма ознаками належало до симетріад, спіткала смерть, властива асиметріадам. Сімдесят дев’ять чоловік, одягнених у броньовані скафандри, разом з машинами і приладами протягом кількох секунд знищив гігантський грязьовий вулкан, збивши своїм виверженням ще двадцятьох сімох, які пілотували літаки й вертольоти, що кружляли над місцем дослідження. Цю точку перетину сорок другої паралелі з вісімдесят дев’ятим меридіаном позначено на картах як «Виверження ста шістьох». Але вона існує тільки на картах, — поверхня Океану там нічим не відрізняється від будь-якого іншого пункту.
Тоді вперше за всю історію соляристичних досліджень пролунали голоси, які вимагали завдати по Океану термоядерних ударів. Та це було б жорстокіше, за будь-яку помсту, бо йшлося про знищення того, чого ми не могли зрозуміти. Коли обговорювалося це питання, Цанкен, колишній заступник начальника резервної групи Гізе, який уцілів, заблукавшись над Океаном через помилку передавалнього апарата, що хибно позначив координати місця досліджень симетріади, і прибув туди буквально через кілька хвилин після вибуху (підлітаючи, він іще побачив чорний гриб), пригрозив, що в разі такої ухвали підірве станцію разом з собою й вісімнадцятьма людьми, які залишилися на ній. І хоч офіційно ніколи не визнавалося, що цей самовбивчий ультиматум уплинув на наслідки голосування, можна припустити, що так воно й було.
