Авірон. Довбуш. Оповідання - Хоткевич Гнат (читать книгу онлайн бесплатно полностью без регистрации .txt) 📗
Але поки до весни, то вже все село знало, що хлопці вибираються на Говерлу шукати скарбів. Усі сміялися й кепкували з молодих шукачів, а їм се наобридло, і вони на таємній нараді постановили почати розголошувати, що йти роздумали, перелякалися й тому подібне. Тим більше, що, наприклад, Олексі батько просто сказав, що спустить шкуру. Хлопці зіходилися рідко, в умовлених місцях, але думки своєї не кидали. Виделька запропонував було ще й четвертого члена, але Олекса рішуче тому спротивився. Він хоч пристав пізніше, але був за верховідцю. Увагу всіх було приспано, за довгу зиму призабулося, але одного прекрасного поранку трьох хлопців не дорахувалися в селі Печеніжині.
Стара Василиха одразу почала заводити, що її дитина пропала навіки. А Видельчин батько і Василь Довбуш постановили твердо — раз назавше відбити у хлопців охоту пускатися на такі авантюри.
А хлопці тим часом весело мандрували. Те, що вони самі йдуть, куди схочуть, сідають, коли схочуть; хочеться кричати — кричать, хочеться співати. — співають. Усе це наповняло душу безмірною радістю. Вирвалися…
А тут іще таке все цікаве. Поки йшли своїми околицями, то відбирали тільки вражіння новизни. Коли ж вступили до гірської околиці — до почуття новизни приєдналося й очарування. Як-не-як виросли хлопці на Підгір'ю, справжніх гір не бачили — і за Косовом, коли починалися гірські пейзажі, хлопці притихли.
Досі все були наче дома. От вибігли трохи далі з хати, а як тільки захочеться їсти — повернувся назад і марш-марш… За деякий час знову в хаті. Коли ж огорнули їх гори, чужі рельєфи орізьбили горизонт, дихнуло все незнайомістю — щось похоже на страх заповзло в молоді серця. «А чи не пора би додому?» — заворушилося десь. Поняття «дорога». Що таке дорога? Сього питання ніхто з хлопців собі ніколи на задавав, бо це було ясно: дорога єсть дорога. Завжди вона більш-менш широка, іде одкритим місцем, курява на ній, коники — які ж іще признаки дороги?
І показується, що тут — нічого з того. В'ється якась стежка не стежка по каменю, возом тут їдуть, може, кілька разів на рік. Часом іде оця «дорога» понад берегом провалля, зарослого корчами, буччям, звідти тягне холодом і страхом. Жмуться хлопці один до одного, непривично їм. Першим здав Виделька. Спочатку під ніс собі, далі голосніше почав висловлювати думку, що варт би вернути вже до хати й най ті скарби бере собі хто хоче; що, коли тут між селами й то так страшно, то що ж мусить бути в полонинах, де вже ні дороги нема, нічого.
Він таки говорив правду. Коли тут було так глухо, то в сиглах Чорногори, де є багато таких місць, що там ніколи не ступала нога людська, очевидно, було цілком не так, як то уявляли собі хлопці в Печеніжині. Юр мовчав. Він був, по суті, тої ж думки, що й Виделька, але соромився показати себе трусом. Олекса ж поставився рішуче проти ідеї повороту.
— Шо ми — зблудимо, ци єк? Дорога онна: на Єворів, на Буковець, там Єсиня, Криворівня й Жєб'є,— говорив він так, наче ходив тут уже кілька разів. — Так єк нам вертати? Таже хлопці засміют. На вулицю не вийдеш. А дєдя твій та мій. Та з мене мій сім шкур ізпустит, єк му не принесу чірвоних. Та й з тебе так само. Наша ціла надіжка на чірвоні. Без грошей нам домов вертати не мож.
Юр — то був нейтралітет. Як усякий найтралітет, творив волю сильнішого. Якби сила була по стороні ідеї повороту — Юра пристав би туди; в данім разі він став на сторону Олекси — і хлопці пішли далі.
Виделька йшов проти волі й на знак протесту все хникав, аж Олекса пригрозив, що йому надає — тоді замовк.
Так і йшло хлопців ніби троє, але трималися вони всі, властиво, лише волею Олекси. Переночували в Яворові. На запит, куди йдуть, казали, що йдуть найматися пасти — й це всіх задовольняло. Ранком Олекса побудив своїх товаришів іще лише світало, бо ґазда казав, що сьогодні ще можуть стати на полонинах. Свіже повітря додавало бадьорості і навіть хникало Виделька перестав банувати за домом і весело підстрибував за товаришами. З перевалу Буковецького вперше в житті побачили на обрії пасмо Чорногори. В Олекси забилося серце.
…Чорногора… Всякий гуцул знає її бодай з назвиська. До неї тоскує кожне гуцульське серце, і побувати далекому гуцулові на Чорногорі — це однаково як правовірному в Мецці. До неї звертаються гуцульські очі, коли її видно на обрії, й контури її знає кожний хлопець, хоч би він жив і коло бойків. Тому й Олекса зразу пізнав і конус Говерли, і широку спину Попа-Івана.
— А ото, видав, Стайка, а то — Шпиці…
І стояв як зачарований. Серце рвалося туди, до тих таємних гір, полонин далеких, незвіданих скель та ізворів, повних таємниць гірських озер і всякого іншого дива чарівної Чорногори. Хлопці не відчували того очарування й квапили.
— Але ж бо єк іти, то йдім уже раз. Бо то ще далеко.
Олекса наче прокинувся. Наче зняв із нього хто чари.
— Йти, повідаєте? Но то йдім. — І погнав так, що хлопці аж просили нарешті, аби не так борзо. Десь появився коло них Варятин, потік, що зачинається десь на Буківці, гуде весь час невмовчно, даючи границю між Криворівнею й Єсеновим, і падає нарешті в Черемош, забруднившися внизу коло корчем.
І біжить, і піниться, і чортихається — і не розбереш, що йому нужно. Гопне цілою масою води десь із каміння, наробить галасу, подумаєш — от який богатир… А відтак змаліє, зжужмиться, прикинеться таким бідним, нещасним, ледве-ледве душа в тілі. І знов бреше. І тоді брехав, і тепер бреше. І вся його ціль, виясняється — як вибіжить на рівне, обмивати запаскуджені пелюшки наймолодшого населення двох корчем: одної Ясенівської, по лівий бік потоку, і другої Криворівнянської — по правий.
Спустилися хлопці з перевалу вниз — і наче аж страшно стало, хоч день божий надворі. З обох боків височенні гори заросли лісами густо-прегусто, що якби попав туди, то відразу б заблудив, заплутався. І хлопці не без лісу виросли, знають, що то є ліс, але такого ще не бачили. Внизу десь ліворуч звергся Варятин униз, забився під якесь величезне каміння й урчить там, неначе ведмідь. Води не видко й тільки чути, як вона десь-то реве там. Направду таки страшно… Глянеш управо — стіна теменного лісу коло тебе. Глянеш уліво — друга така сама, глянеш уверх — вузеньке полотенце блакитного неба, а то сам на дні щілини, мов похований у тісну могилу. А це ж іще між селами. А що буде там, на Чорногорі? І жуть забирається в серця хлопців. Навіть Олекса притих, хоч йому разом із тим і солодко якось. Наче був колись давно-давно тут, потім довго жив деінде, а тепер знову прийшов на старе рідне місце й любовно оглядає, чи все в порядку, чи на місці стоять усі ті ліси, й гори, й дикі ізвори.
Але от Варятин привів аж униз. Сам подався прямо до Черемошу, а дорога повернула під прямим кутом направо. Впрочім хлопці побачили стежку, що йшла навскоси через чиїсь царинки, і пішли стежкою. Чути гомін Черемошу. Ще кілька кроків — і ось вона, люба гуцульська ріка. Прут — то зрадник-ренегат. Родиться на Гуцульщині, в силу вбивається на Гуцульщині, бере наприкінці соки з найчистіших головиць, обкрадає гуцульські жерела, а потім несе той нектар у чужі землі й мішає з брудом міст чужинецьких.
А Черемош увесь наш. Родиться десь на Балтагулі в непроходимих сиглах, пробігає цілими горами, потім селами гуцульськими, орошаючи сіножаті любіські; під Устеріками єднається з братом своїм Білим Черемошем, і, зливши докупи води свої, пливуть далі вони, все посеред рідних гір, усе з гуцулами.
Так ось він який, славний оспіваний Черемош… І знову став Олекса і захоплено дивився. Стільки наслухався про цю ріку, стільки начувся. В кожнім оповіданні про опришків доконче десь виринав Черемош, доконче відводилася йому десь роль. А скільки людей він годує, оцей Черемош. Того з рибальства, того з лісоплавства, того так, того інак. І любить гуцул свою ріку. Так і не називає по імені — Черемош, а просто — ріка. Бо то все потоки, а це вже — ріка.
Іде за яким справунком гуцул і нараз стане над Черемошем, заслухається вічним шумом, задивиться, як із того боку на цей на мацьопінькій дарабчині, невміло соваючи дрючком у воду, переправляються дві дівчини — і мов два цвіти малинових розцвіли посеред спінених, сердитих хвиль…
