Авірон. Довбуш. Оповідання - Хоткевич Гнат (читать книгу онлайн бесплатно полностью без регистрации .txt) 📗
Єк му стребитси грошей, іде до міста й каже собі заплатити тіцько а тіцько грошей. То багачі зложєютси на тоти суми, бо йк би си не зиклали, то би рабував Головач. А панам то не подобаєтси. То вни часом прилагодє зраду на Головача: лиш він до міста, а вни до него бурр! Із дванацітьох пушок враз! Та й шо ж? Ік то ніби горох до стіни.
Довго так воював Головач, доїдав панам та багатирам. Приберали вни на него ружного способу, лиш оничково не могли діймити. А оден си ізнайшов.
«Видев, — кае, — у него є йка любаска. Ци би не підкупили мию, аби вна візнала, від чого му може бути смерк?..» А Головач діправді має любаску собі, і вна на него пизму мала в серці. Бо то вна мала колис, тота баба, собі любаса, чоловіка їдного. Та й тот із нев був шо був, а витак вна му ги навкємила, та й він ї облишив, а вна завзєласи за тото — я тє, кае, зі світу спрахчю. А тот чоловік смієтси бабиних слів. Та й баба тота зійшласи з Головачем, підійшла йму під смак та й вогорит раз: «Ци би ти он пішов того а того чоловіка вбити, бо він ми межу переволав…» Бач, куда перевернула лиха душє… Головач послухав лихої баби, пшов ід тому чоловікові. Лиш не застав го дома. Пшов удруге — так само не застав. І так ходив три рази, лиш усе не заставав. А йк війшов у четвертий раз, а тот чоловік пасет вівці. Та й каже: «Єй, пане Головачу… Кіко ви разів у мене були, та й я не міг вас видіти та й погостити. І к ласка ваша й охвота — виберітси єлов'єгу їдну або хоч і дві». А Головач му: «Ой, не хочу я від тебе нічо, бо війшов-сме тє вкєти». — «А за йку провину ви бе-сте мене били?» — «Та бо десь ти мої любасці поле переворав». — «Я їй поля не переворав, лиш свого не дав, аби вна переворала». — «Єк тому правда, то добре-с зробив: свого не давай, але ж бо й чужого не руш». Так вни поговорили, та й пшов Головач, а баба тота: «Ци забив-єс?» — «Нє!..» — «А чіму нє?» — «Я му не дав житє та й відобрати не можу. А до того шє він ми казав, шо твого не рушєв, лиш свого не давав». Та й баба з того на него усердиласи, на Головача ніби, лиш мовчєла до часу. А йк прийшли пани та зачєли ї підговорети, то вна відразу си згодила, ніби візнати від Головача, від чого му смерк може прийти.
От їдного разу, йк вни набулиси зі собов, вна си питат: «А шо то каут, ніби тебе не мож забити?» — «Мож і мене забити, лиш треба знати спосіб». — «А йкий же то спосіб?» Довго він не хтів говорити, але погадайте лиш собі, шо курва може! Ік зачєла ластитиси, ік зачєла просити, плакати, то він таки узєв та й віговорив. «То, видиш, маю ярімний волос у голові. Коби го хто вімок, а витак набрав із паров роя воску та зсукав на тім волосі свічку з того воску. На ті свічці розтопити олов і з того зробити кулю. На ті кулі аби дванаціт попів відправили дванаціт соночних, дванаціт утрінь та й дванаціт служіб — то аж тов кулев мож мене вбити». Курва йк тото все візнала — вімкла у сп'єчого Головача тот волос, та й віддала го панам, і навчила, шо мают із ним робити. Єк Головач си прошумів — чює, ніби шос му не так. «Шос я ніби отік ослаб ікос…» — «Та то ми з тобов забагато були, та й мені шос не так… А може, ти не доспав… А може, їсти хочеш, то ті звару…» Вже вна знає, курва, єк то голов крискєнови задурити. А пани зробили все так, ік навчіла баба, та й чкают, нім Головач до міста по гроші прийдет. Прийшов Головач до міста по гроші. Дивитси — а то оден мадяр мірит до него з пушки. Бо то вни, пани, мадяра йкогось собі підкупили, аби стрілєв. Головач си засмієв — а того не знає, шо то є умисно на него злагоджена куля. Мадяр бахнув — і Головач покотивси неживий на землю…
Круль, коли довідавси про смерть Головача, то дуже жєль му стало за так славним воїводов. І наложив він за смерк ватажка на мадяри штраф: велів іздоймати череп із Головачевої голови та й кожен рік мусє мадяри повен тот череп за штраф, за тото, шо убили Головача, наметати чірвоних. Та й до сего нне дают мадяри шороку до каси крульовскої тоти гроші. І череп тот із Головача до сего, каут, є на Угоршіні: лиш ґазда покійний самий видів тот череп, єк ходив із бриндзами за гору молодєком.
Е-е!.. То славне на Угоршіні намено, тот Головач, шо війграв Угоршіну з-під турка. Загірці дуже го полюблєют та й кужде про него оповідат. Бо він бінного не рабував, лиш бінному ше дав.
Не все там в'яжеться щільно у баби, але Олекса не додивляється й не критикує. Образ Головача, такого сильного, такого справедливого, заступника за бідних, чарував хлопця, й малому хотілося скоріше вирости, аби бути таким, як Головач.
Так і зростав серед тих легенд Олекса. Де би не зайшла розмова поміж гуцулами про опришків, завжди кінчалася одним рефреном:
— Ей, коби тепер були опришки. Ми би гет пригрозили Польщю…
Опришки були месники людських кривд, опришки були найрозумніші з людей.
— Хто вігадав ручні млинки робити? Але перші то опришки вімудрували робити ручні млинки та й у тім молоти муку. Витак уже вни, тоти млинки, пшли меже люде.
— Ає… То таки правда. Шо то Каднючок знайшов у потоці у себе коло хати у лісі старий розіпрілий ручний млинок, що опришки у нім мололи собі дзерно на муку.
— Так, так. Опришки усе знали.
— То й шо? Сиділи по зимовниках та й мали чєс усяке віштудеровувати.
— То би й ти, єк сидів у зимовнику, шос вімудрував.
— А ци би на! Не такий і я, єк куждий?
— Шос сидиш кождої зими у себе в хаті, єк медвідь у гаврі, але шос не видко, аби й немудре дибрав…
Олекса чує про зимовник, але не знає, який він. Розпитується — і всяке охотно йому розкаже.
— Та то, видиш, опришки не могли ходити зимі на рабунок, бо би був їх слід ізраджував, їх би були за слідами усіх виловили. То вни сиділи зимі у зимовниках. Клав собі таку схованку у лісах, дес коло потоку, так, аби мати близько воду. Шукав на тото безлюдного місце, аби за зимовник тот ніхто не знав, не чував.
— З-за літа опришки у тоті зимовники наношували собі муку, бринзи, сир, масла, бужениці з єлівок, так, аби мали шо собі їсти через цілу зиму. Бо вни не могли йти в село шос купити. Бо скоро би си лиш котрий опришок показав — ого! В оменті би го ймили. Тимунь опришки мусили-си старати ззагоді собі на зиму.
Єнчі котрі опришки, бувало, зимуют у людей, люде берут на зимівлю. Лиш то бийно. Не раз трафєлоси, шо ґазда зрадит та й видает у катівські руки. Або таки самий уб'є, скоро скімує, шо в опришка є гроші.
Малого Олексу це вражає. Як так? Він чув, що опришкам навпаки — сприяють, шанують, їх сповіщають про небезпеку, а тут нараз…
— Бо то, видиш, усєке є люде на свікі. То правда, шо бирше було таких людей, шо опришкам доносили їсти та й їх ховали. Бо опришки ніколи не рабували своїх людей, лиш панів та жидів. А своїх то лиш рабували, котрі опришків зачіпали, аби на ні доносили, аби зводи робили — таке. А чо ти допитуєшси усе про опришки? Ци самий си ладиш? Ше малий…
Дійсно, Олекса навіть звернув увагу села на себе тим, що не тільки принагідно вислухував усе про опришків, але й сам іще випитував. Гуцули охітно розповідали, й тому Олекса, коли заводив потім гри в опришків із хлопцями, то його все вибирали на отамана, бо він знав усю опришківську звичку, наслухавшися від дорослих.
— Бо то, видиш, опришки ходили малими ватагами. Лиш коли йти на великий рабунок, тогди си скєчают на великий табір: і по трицік, і по сорок, і по бирше люда. Єк, скажім, ти на Угоршіну. Туда були все великі пани, дідичі, графи, барони та й усєка бранджа.
А рабували вни все так. Єк прийдут до йкого двору ци фестунку, то одні обскочют двір доокола, аби хто не вибіг та не дав знати, не збив тривогу. А решта біжить у браму, до покоїв. Єк котрий панок ци слуга показавси надворі ци в покою, то опришки на него скричют: «Лицем ід'землі, повішенику ти їден!» Опришки на то мусили кричати так, бо боєлиси, аби котрого хто не спаськудив з пістолети.
А йк уже ограбуют, заберут гроші, маєтки, єк уже си з усим укутают, тогди кричют на слуги, аби запрєгали коні, пакуют усе на вози — та й гайда у поле. А поки долів си спомнєтают, то опришки вже далеко.
