Молоді літа короля Генріха IV - Манн Генрих (лучшие книги онлайн txt) 📗

Для них усіх його рани були свіжі, ще кривавились, і ще текли сльози обох Марій [50]. Голгофу [51] вони бачили звідси просто навіч — голий, вигорілий пагорб, а за ним чорні храми. Вони їхали між Ісусовими оливами та смоковницями, і вони ж таки сиділи колись із ним на весіллі в Кані Галілейській [52]. Історія його зливалася з їхньою сьогоднішньою дійсністю, вони переживали його життя як своє. Він був один з них, тільки переважав їх святістю — та ще, як наважився висловитись дю Плессі-Морней, огидністю. І коли б син людський зненацька виїхав з розпадини в скелях попереду, щоб повести їх за собою, то сидів би він, звичайно, не на сміховинному віслюку, а на доброму бойовому коні, й сам був би в шкіряному колеті та панцері, а вони, оточивши його, загукали б: «Ваша величносте! Того разу вороги подужали вас і розіп'яли на хресті. Та цей раз, із нами, ви переможете. Повбиваймо їх! Повбиваймо!»

Так вигукували б простіші, буденніші серед цих гугенотів, якби перед ними з'явився живий Ісус. На місце колишніх іудеїв та римських легіонерів вони б поставили сучасних папістів і насамперед думали б про те, щоб збагатитися їхнім коштом. Та принцові Анрі і його найближчим друзям усе це здавалося не таким легким. Їх обсідали всякі сумніви при думці: що, якби оце їм явився господь? Дю Барта спитав товаришів: коли б Христос іще раз прийшов у світ і його історія почалася спочатку, чи слід би радити йому не йти на розп'яття? Адже воно йому призначене і в ньому спасіння світу… Ніхто йому не відповів, і довготелесий дю Барта знітився. Дю Плессі ще густішими барвами зобразив те, що він називав огидністю розіп'ятого, але в чому якраз і коренились його могутність і слава. Дю Плессі-Морней, хоча виглядом був схожий на Сократа, мав натуру, схильну до крайнощів; а втім, усі ті крайнощі не завадили йому дожити до сімдесяти чотирьох років. Бідолашного дю Барта мучила людська сліпота й зіпсутість, а ще дужче— неможливість поліпшити щось чи бодай щось знати; через те йому й судилось рано покинути цей світ, хай навіть у гаморі бою. Що ж до Агріппи д'Обіньє, то в ту мить, коли дю Плессі так палко покликав Ісуса, його охопило раптове натхнення. З тої хвилини Агріппа все складав вірші й уже був майже готовий привітати ними Христа, якщо той з'явиться їм. Усе, що придумував Агріппа, було народжене хвилинним настроєм і запалом. Воно давало йому справжнє щастя, і цим він подобався своєму принцові. Одначе молодого Анрі вабив до себе й дю Барта зі своєю щирою заклопотаністю. А дю Плессі з його нахилом до крайнощів просто захоплював молодого принца.

Але в душі Анрі найкраще з усіх усвідомлював: йому і його товаришам навряд чи можна. сподіватися, що Ісус справді з'явиться перед ними. На його думку, вони не могли мати більше надії на таку честь, ніж католики. Ніщо не доводило йому, що господь віддає перевагу протестантам, хоча вони, мабуть, більше любили його. Та, незважаючи на ці сумніви, властиві тільки йому, він поділяв усі почуття своїх супутників. Відколи дю Плессі так палко покликав Ісуса, очі в Анрі були повні сліз. Одначе не можна було напевне сказати, що ті сльози — від думки про бога. Ще поки вони підіймалися з глибини серця — може, й так. А як виступили на очах — уже ні. Тоді образ Ісуса відтіснила подоба королеви Жанни, і Анрі плакав, бо мати постала перед його внутрішнім зором така бліда, як ще ніколи. Вже віддавна вона зі своїми пасторами, що проповідували істинну віру, їздила по країні, не маючи де прихилити голову, так само як Ісус, і так само як він терпіла ненависть і зневагу, своєю долею обрала боротьбу, непевне бойове щастя, тривоги, втечу від ворогів — вона, квола жінка, його люба матуся. Тяжкий був той шлях, що ним вона йшла заради своєї віри! Може, той шлях уже привів її до Голгофи. Адже вона, врешті-решт, була в руках у Катерини, бо пан адмірал розпустив протестантське військо по домівках і міг погрожувати старій королеві тільки словами. Поки знов почнеться війна і над нею нависне справжня небезпека, влада належить їй. Навіть сам Анрі оце їде на своє весілля, властиво, за її наказом: щодо цього він не мав ілюзій. Цей юнак завжди дивився на життя тверезо, ним керувала не віра, як адміралом Коліньї, і не шляхетна впертість, як його матір'ю Жанною.

Її нове обличчя

Листи були сховані у нього на грудях, і йому дуже хотілося ще раз перечитати їх усі — і материні, й від сестрички. Але він весь час був серед людей; день за днем минав у світлі сонця, а ночі — при зорях, і він ніколи не бував сам. Уже не перший тиждень їхали вони на північ, природа навкруги робилася суворіша, та Анрі це більш не цікавило. Цілий вік під копитами його коня рухалося все королівство — бо й воно не стояло на місці, поки він їхав: воно жило, бігло вперед, тягло його за собою. Йому здавалося, що цьому рухові нема ні початку, ні кінця, і не завжди Анрі гадав, що це рухається він сам; ні, то пливло життя королівства, в ще неясну долю якого він мав утрутитись. Отак і ніч ще здалеку залягала на дорозі під деревами й дожидала його.

— Агріппо, а що, по суті, чекає нас при паризькому дворі?

— По суті? — перепитав Агріппа. — Ну, між іншим, твоє весілля — то, напевне, буде вельми пишне свято. А по суті — коли вже хочеш знати — всі знегоди святих мучеників.

— Ти кажеш «усі», бо не знаєш, які саме?

— Атож. І ти щось відчуваєш, бо в цю годину над нами кружляють кажани й світлячки. А при сонці те відчуття розвіюється.

Вони розмовляли пошепки — не хотіли, щоб почув ще хтось.

— Ми сьогодні ночуватимемо в селі?

— В Шонеї, принце.

— Шоней у Пуату. Гаразд. Там я вирішу остаточно.

— Що саме?

— Чи їхати далі. Мені треба в тиші й спокої все обміркувати і ще раз перечитати листи від матері. Подбай, щоб я нарешті дістав для себе окрему кімнату, Агріппо.

Та коли вони пробенкетували за довгими столами перед шонейською корчмою дві години, принцові Наваррському вже не хотілося самотності: він моргнув одній дівчині з напрочуд гарним станом, щоб вона раніш за нього зійшла сходами — чи скоріше драбиною — нагору. Але як уже рушив до тієї драбини сам, почув нагорі галас: якесь дебеленне бабисько, репетуючи басом, витягло з комірчини дівчину, що жалісно вищала, й волокло її вниз. А під драбиною стояв ще хтось і присвічував недопалком свічки. То був Агріппа д'Обіньє. Видно, це він і покликав дівчинину матір, зрадивши свого друга Анрі; та він нітрохи не соромився, навіть реготав. Анрі зразу вихопив шпагу.

— Виймай і ти! — крикнув він розлючено.

І що ж робить поет Агріппа? Виламує з драбини один щабель, буцімто замість зброї. А виламуючи, хитнув драбину, по якій спускалися дівчина з матір'ю: вони, заверещавши, летять униз, просто на голови обом юнакам, і збивають їх із ніг. Анрі вмить забуває про все, в нього лишилась одна думка: як виплутатись із цього клубка. А коли виплутався, то опинився сам серед глупої темряви. Що сталося з рештою? І де поділась драбина? Він ще й радий був, коли пощастило намацати двері й вибратись надвір. А ніч переспав під кущем, крізь який світили зорі.

Прокинувся він раннім погожим ранком. Було тринадцяте червня, і цього дня він не забув уже довіку. Над полем, виспівуючи, злітав у ще бліду небесну блакить жайворонок. Над головою в Анрі пахтів бузок, десь поблизу дзюрчав потічок, а крізь ряд тополь, що тріпотіли на вітерці листячком, видніло село. Ранкова прохолода навіяла йому безтурботний настрій, він швидкою, легкою ходою пройшовся попід тополями, ще й ще раз, аби лиш надихатись цим повітрям і потішитися. Потім усе ж таки згадав про листи, які хотів перечитати й обміркувати. Він зупинився, видобув їх і почав тасувати в руках, наче колоду карт. Навіщо їх перечитувати? Адже йому так чи так доведеться одружитися з гладухою Марго, з «вельможною пані», як її величала його сестричка. Щодо цього обидві королеви, Жанна й Катерина, вже погодились, а далі якось буде: або пан адмірал упорається зі старою отруйницею, або ж моя дружинонька зостанеться папісткою й попаде в пекло. «Це ще хтозна, — міркував він. — Я вже й сам не раз робився католиком, готовим до пекельного вогню. Може бути й так, але хто ж його знає. Я тільки за одне певен: моя мати, сувора гугенотка, ніколи не стала б тримати такого веселого двору, де жінки самі набиваються чоловікам. Адже вона так і пише, ці слова я пам'ятаю».