Молоді літа короля Генріха IV - Манн Генрих (лучшие книги онлайн txt) 📗

Ісус

Анрі ще їхав своїми землями, як доводиться їздити принцові: чи то на бій, чи то до шлюбу. Анрі Наваррський мав узяти шлюб з Маргаритою Валуа, і тому він мусив їхати зі своєї Гасконі аж у Париж; але він мав міцні стегна. Коли треба, він із товаришами по чотирнадцять годин і довше міг пробути в сідлі, та все ж доводилось поберегти й коней, бо не завжди були гроші, щоб купити нового, — хіба просто спіймають на пасовиську першого-ліпшого.

Попереду, але завжди в оточенні інших, їхав Анрі; а за ним ще багато вершників. На самоті він не лишався ніколи. Самоти там не бувало — він жив серед тупоту копит, серед запаху, кінського поту і людського, що пробивався крізь вогке сукно та розпарену шкіру одежі. Не тільки білий кінь мчав його вперед, а й увесь тісний гурт однодумців, шукачів пригод, побожних і відчайдушних, переносив вершника вперед неймовірно швидко — так, немов якась казкова карета, переносив його той гурт від села до села. Сади цвіли білим і рожевим цвітом, з блакитного неба віяв лагідний вітрець, і молоді відчайдухи сміялися, співали, сперечались. Іноді вони вставали з коней, поглинали цілі гори хліба, червоне вино лилось у їхні горлянки, рідне їм, як повітря й земля. Дівчата з золотавою шкірою самі приходили й сідали на коліна смаглявощоким юнакам. А юнаки змушували дівчат вискати й червоніти — одні зухвалими руками, інші вигаданими тут-таки віршиками, не менш зухвалими. А поміж себе, їдучи, вони часто говорили про віру.

Всім супутникам Анрі було років по двадцять чи близько того, усі вони були бунтівливі, не хотіли коритись ні встановленому ладові, ні можновладцям. Ті, на їхню думку, відступились від бога. Бог хотів не того, що вони, він думав так, як оці двадцятирічні. І тому всі вони були певні, що правда на їхньому боці, й не боялись навіть самого чорта, не те що паризького двору. Дорогою, поки ще їхали через південні провінції, назустріч їм виходили старі гугеноти і, знявши руки до неба, заклинали принца Наваррського поберегти себе. Йому те було давно знайоме: багаторічний гіркий досвід навчив їх недовірливості.

— Але ж, любі мої, тепер усе буде інакше. Я одружуся з сестрою короля. Ви матимете свободу віри, ось вам моє слово!

— Ми завоюємо волю! — кричали вершники довкруг і позад нього.

— І народну владу!

— І право! Право!

— А я кажу — волю!

То було у них найсильніше слово. Натхнені й озброєні ним, їхали вони гуртом на північ. Для багатьох — може, навіть для більшості — воно означало просто, що вони відберуть для себе владу й розкоші у тих, кого вважали вільними тепер. Анрі дуже добре їх розумів, він умів розпізнавати таких людей серед інших і навіть любив їх: з ними було легко жити. Та не вони були справжніми його друзями. Друзі — то люди важчі, з друзями ніколи не почуваєш себе зовсім безтурботно й упевнено, вони весь час обтяжують тебе відповідальністю.

— In summa [46],— казав Агріппа д'Обіньє [47], трюхикаючи поряд у сідлі,— ти, принце, тільки те, що зробив з тебе твій добрий народ, і більше ніщо. Це не означає, що ти не можеш піднестись над ним, — адже творіння часом буває вище за митця, — та лихо тобі, коли ти станеш тираном! Проти явного тирана сам бог дає всі права й дрібному урядовцеві.

— Коли твоя правда, Агріппо, — відповідав Анрі,— то я домагатимусь посади дрібного урядовця. Тільки ж усе це пасторські вигадки. Король є король.

— Радій, що ти лише принц Наваррський!

Д'Обіньє був невеличкий на зріст, голова його не підносилась над кінською гривою навіть настільки, як голова Анрі. Говорячи, він завзято вимахував довгопалою рукою з загнутим великим пальцем. Уста він мав широкі, насмішкуваті, очі допитливі; хоч був зовсім не побожний мрійник, а цілком від світу сього, але в тринадцять років не піддався, коли його навертали в католицтво, а в п'ятнадцять уже бився за істинну віру під проводом Конде. Вісімнадцятирічний Анрі й двадцятирічний Агріппа були давні друзі й уже сто разів сварились і сто разів мирились.

Агріппа їхав по праву руку від Анрі. А по ліву зненацька залунав виразний, суворий голос:

— Друже дю Барта [48],— спитав Анрі,— звідки це в такого веселого півника, як ти, беруться такі гіркі слова? Від тебе ж усі дівчата розбігатимуться!

— А дівчатам я таких слів і не кажу. Я кажу їх тобі, любий мій принце.

— І суддям. Не забувай суддів, дю Барта! А то лишаться тобі тільки твої лихі королі.

— Лихі всі від сліпоти — і ви, владарі, і ми, решта людей. Але ж треба колись почати виправлятися. Від дівчат я ще не можу відмовитись, але галантні віршики хочу покинути зовсім. Віднині складатиму тільки духовні.

— Ти що, вже хочеш умирати? — спитав молодий принц.

— Я хочу колись полягти в бою за тебе, Наварро, і за царство боже.

На ті слова Анрі не відповів нічого. Але саме через них рядки «О королі, в сліпому шалі…» запали йому в голову, і він вирішив сам для себе, що ніколи не засіватиме трупом землі, здобуваючи собі королівство.

— Дю Барта, — раптом наказав він, — ану зведись у сідлі якомога вище!

Довготелесий дворянин послухався, і принц поглянув на нього знизу вгору трохи насмішкувато, але трохи й зачудовано.

— Чи не видно ще тобі згори нашої любої пані Катрін та її великого борделю? Адже її прекрасні фрейліни дожидаються вас.

— А тебе ні? — спитав Агріппа д'Обіньє і моргнув ущипливо. — А втім, ти ж пак тепер доброчесний жених! Але хто знає тебе…

Усі зареготали — найгучніше сам Анрі.

Ззаду хтось гукнув:

— Будьте обережні, панове! Любовні пригоди при французькому дворі вже не одному полишили довічну пам'ятку.

Товариство зареготало ще гучніше. Та ось один вершник упхався конем поміж принца й його сусідів. Він не зважав, що ті на нього розсердились і вже ладні почати сварку. Обличчя в цього молодика було найвиразніше з усіх, тільки здавалося дуже маленьким — його ніби згнітило незвичайно високе чоло. Очі його багато перечитали й були вже сповнені смутку, хоча панові дю Плессі-Морнею [49] йшов ще тільки двадцять четвертий рік, а всього йому судилося прожити сімдесят чотири.

— Я щойно почув веління бога! — повідомив він принца. — Я скажу таку промову, що переконає Карла Дев'ятого встановити свободу віри й виступити на захист Нідерландів проти Іспанії.

— Напиши свою промову на папері й віддай панові адміралу, — порадив Анрі.— Той доможеться, щоб його вислухали. Нас вони ще не бояться. Але сподіваюся, що незабаром боятимуться.

Вони могли розмовляти про те вдвох, не криючись, бо всі довкола захопились перелічуванням насолод, що чекали на них при дворі. Згадували вголос і про небезпеки, наводили приклади. Хтось назвав своїм ім'ям ту хворобу, що її всі так боялись, і тоді Філіпп Морней, раптом запалившись, вигукнув:

— Нехай і я її підхоплю! Аби лиш Карл Дев'ятий надав нам свободу віри!

— Ох і гидкий же ти тоді будеш!

— Хіба мало серед нас гидких? Та це пусте супроти вічності. Хіба Христос не був такий — гидка людина, розіп'ятий бог? А ми ж у нього віримо! І віримо в його апостолів, покидьків людського роду, та ще й євреїв! І що він залишив по собі, крім жалюгідної жінки, пам'яті, сповненої презирства, та слави дурня серед своїх одноплемінців? І коли імператори боролися проти його вчення мечем і законом, то як же мусив боротися з ним кожен у своїй душі — сам проти себе! Плоть проти духу! А проте цілі народи підкорилися слову небагатьох людей, і цілі царства поклоняються розіп'ятому Ісусові. Ісусе! — вигукнув Морней із таким запалом, що всі притихли й озирнулися кругом: з якого ж боку з'явиться той, кого покликано? Бо жоден з них не мав сумніву, що Ісус може з'явитись і приєднатися до них, коли настане його година.