Глитай, або ж павук - Кропивницький Марко Лукич (серии книг читать бесплатно TXT) 📗

Олена. Не пе­ча­луй­ся, ще­бе­ту­шеч­ко, ко­му ти до впо­до­би, той і в ста­ренько­му за­че­пе!

Христя. Я й ко­ля­ду­ва­ти не піду; ні на ву­ли­цю, ні на скоб­зал­ку не вий­ду, хо­ва­ти­мусь від лю­дей. (По­мов­ча­ла тро­хи, далі озир­ну­лась і ти­хо ба­ла­ка). Хіба приз­на­тись тобі, сест­рич­ко?

Олена. Пев­но, вже по­ко­ха­ла ко­гось?..

Хрис­тя. Єй-бо­гу, я тобі приз­на­юсь, а ти, зо­зу­ленько, по­радь ме­не як­най­кра­ще! (Знов ози­рається). Я вже зовсім по­да­ла сло­во Мак­си­мові, ка­зав, що після Дмит­ра прий­де з ста­рос­та­ми. І люб­лю ж я йо­го, гос­по­ди, як люб­лю! А що, як батько та не за­хо­чуть відда­ти ме­не за нього?

Олена. Та ку­ди ж тобі ще заміж? Чи тобі є год з вісімнад­цять, чи пак і не­ма?

Христя. Не знаю! Батько зна­ють, а я не знаю! Та хоч би й зовсім мо­ло­да, так ка­жу ж тобі: люб­лю йо­го, що й душі не чую! А як він ме­не лю­бить, гос­по­ди! Як ду­же лю­бить! Ми вже ко­хаємось собі дав­но-дав­но! А як ми собі - так аж чуд­но! У петрівку, на другім тижні у вівто­рок, зустрілись ми на гро­мадській греблі по той бік ста­ву, і як ку­мед­но зустрілись: хо­ди­ла я, бач, гу­сят шу­ка­ти! Ход­жу по­над ста­вом та все: гу­сю-гу­сю-гу­сю! А во­ни зап­лив­ли аж геть під оче­ре­та та, знай собі, хлю­по­щуться та гли­та­ють ряс­ку. По­ча­ло вже й со­неч­ко спо­чи­ва­ти, а далі й смерк­ло, а я ж ход­жу по бе­резі, як манія, та кли­чу гу­сят. Далі тілько що зійшла я на греб­лю, аж зирк! щось іде на­зустріч, порівня­лось зо мною. "Доб­ри­вечір!" - ка­же. А я за­раз-та­ки йо­го й пізна­ла та й не пам'ятаю, чи од­ка­за­ла я йо­му що, чи ні, бо так за­со­ро­ми­лась, що й гос­по­ди! Чую, що ли­це моє, сест­рич­ко, мов вог­нем за­па­ла­ло і сер­це ніби ста­ло рос­ти і ши­ри­тись у гру­дях; скле­пи­ло мені ус­тоньки, і сло­веч­ка не про­мов­лю, стою ніби за­ча­ро­ва­на, от, єй-бо­гу, прав­да! Далі він пи­тає: "Що це з то­бою, го­луб­ко, діється?",- а я мов­чу, мов­чу, не­на­че оніміла! Далі бе­ре ме­не за ру­ку і сти­ха про­мо­вив: "Не­да­ром ме­не, мов ма­ною, сю­ди ве­ло, то ж сер­це по­во­да­та­рем бу­ло!" Од цієї мо­ви я ніби зав­мер­ла; і зда­лось мені, що та лю­ба мо­ва по­нес­лась геть по річці і да­ле­ко-да­ле­ко лу­ною одк­лик­ну­ла­ся, і ніби все за­мовк­ло навк­ру­ги, і вітрець за­тих, і хви­ля по­ляг­ла, і оче­рет задрімав!.. Че­рез яку го­ди­ну плес­ну­лась риб­ка про­ти зорі, і тоді тілько я тре­пе­ну­ла­ся,-і тоді тілько по­чу­ла своє сер­це, по­чу­ла, як во­но ви­раз­но то­ко­тить, і ніби хо­чу гля­ну­ти йо­му в вічі, хо­чу за­ба­ла­кать - і не мо­жу… "Мо­же, я тобі, моя квіточ­ко, не до лю­бові?" - спи­тав зго­дом і хотів вип­ру­ча­ти свою ру­ку з моєї, а я удер­жую і так щільно стис­каю її, ніби бо­юсь упус­ти­ти свою до­лю, своє щас­тя!.. І вже й не пам'ятаю, як він ме­не при­го­лу­бив і на­чав цілу­ва­ти. Дов­го-дов­го цілу­вав! І ти­хо-ти­хо про­мов­ляв та так же лю­бо, мов­би со­ло­вей­ко ще­бе­тав,- що слу­хаєш те ще­бе­тан­ня і на­чеб­то й нічо­го не зро­зумієш, а сер­цеві лю­бо: частіш во­но якось б'ється, і гру­ди все ви­ще здійма­ються; і поч­неш зітха­ти все частіш і ніби сумніш,- а все ж та­ки слу­хаєш то­го со­ло­вей­ка і не нас­лу­хаєшся!.. А далі - ох со­ром же який! - і я йо­го поцілу­ва­ла. Цілуємось та при­гор­таємо од­но дру­го­го до сер­ця! І чи­ма­лу ж та­ки го­ди­ну ми так прос­то­яли, бо як прий­шла я до­до­му, то вже наші спа­ли, ніде по ха­тах не світи­лось… Заг­ля­ну­ла в хлівець, аж і гу­ся­та до­ма!

Олена (зітхну­ла). І все те ми­неться, як лю­бий сон, і роз­мається, як ма­ре­во во­се­ни!

Христя (з ля­ком). Що ти го­во­риш, сест­рич­ко? Не ля­кай ме­не! (По­мов­ча­ла). Ото увійшла я ти­хе­сенько у повітку та й ляг­ла… Що ж ти ду­маєш, сест­рич­ко, не спиться, та й годі! Тілько що зап­лю­щу очі, так він і маріє пе­ре­до мною, так йо­го об­лич­чя і зма­люється пе­ред моїми очи­ма! Чую, перші півні проспіва­ли, далі другі, аж і треті; а со­ло­вей­ко десь да­ле­ко-да­ле­ко так і ви­ляс­кує, так і ви­ляс­кує, аж лу­на йде! По­ча­ли вже й гу­си на став­ку гер­го­та­ти, за­шав­котіли утя­та, ластівоч­ка на бан­тині ти­хо-ти­хо за­ще­бе­та­ла… Зовсім уже на­ча­ло на світ бла­гос­ло­ви­тись! І че­рез пре­ве­ли­ку си­лу зас­ну­ла я, та так зас­ну­ла, що лед­ве-лед­ве ма­ти роз­бу­ди­ли!.. Як збу­ди­ли, та й пи­та­ють: "Яко­го це ти, до­ню, Мак­си­ма у сні кли­ка­ла?" А я як схоп­люсь, та з ко­мо­ри, та навтіки… аж біля річки зу­пи­ни­ла­ся; і тілько тоді й опам'ято­ва­лась, як з річки свіжою во­ди­цею уми­ла­ся!.. (По­мов­ча­ла). Ска­жи мені, Олен­ко, чи й ти сво­го Андрія так лю­биш?

Олена (з ве­ли­ким смут­ком). Ох, луч­че не пи­тай!

Христя. Як же це, сест­рич­ко? Ти пла­чеш? Та гос­подь з то­бою!

Олена (по­ка­зує на сер­це). Бо тут пов­но і щас­тя, пов­но й сліз!

Христя. Не ро­зумію я те­бе! Ох, як же я за­ба­ла­ка­ла­ся з то­бою, про­щай, сест­рич­ко! (Пішла).

Олена (одна). Щас­ли­ва ти, до­ки сер­цем ще жи­веш, до­ки на думці чорні бро­ви ми­ло­го та карії очі; те­пер тобі тілько й гад­ки, щоб по­ба­чи­ти ми­ло­го, по­чу­ти йо­го лю­бую роз­мо­ву, при­гор­ну­тись до йо­го сер­ця!.. А й ні га­доч­ки ж тобі об тім, що зго­дом ста­неться, що спіткає опісля? І я ж та­ка бу­ла щас­ли­ва! А й чи дав­но то бу­ло, а вже той рай за­рос­тає тер­ном ко­лю­чим; ми­ну­ло­ся без­печ­не та світле щас­тя, мов пта­шеч­кою про­ли­ну­ло, мов вих­ром про­нес­ло­ся… Тілько іноді за­ми­го­тить пе­ред очи­ма ве­се­лая гад­ка про те щас­тя й підду­рює хво­ре сер­це, а че­рез хви­ли­ну знов у ду­шу за­пов­зає смут­на дум­ка і заквітчує її от­ру­тою-зіллям! Знов нев­си­пу­че що­ден­не біду­ван­ня з'ятриться у душі нез­гоєною бо­ляч­кою і при­да­ве її, мов­би ски­бою важ­кою. Тяж­ко жи­ти у світі з щи­рим ко­хан­ням! На­що бідній лю­дині у гру­дях чу­ле сер­це? Лег­ше б бу­ло жи­ти без по­чут­тя і бідка­тись з хо­лод­ним сер­цем!.. (За­ду­ма­лась).

Ви­хо­дять Би­чок і Сте­ха.

Стеха (вже під чар­кою). Во­но прав­да, доб­родію, що кра­ще, як ха­та доб­ре вкри­та, а сви­та гар­но… Ну, та вже ко­ли хвор­ту­на пла­че…

Бичок (по­ба­чив Оле­ну). Здо­ро­венька бу­ла, Оле­но Юхимівно! (Сміється). За­гор­ду­ва­ла, що вже й не вітаєшся зо мною!

Олена. Чо­му ж не привіта­тись? (Укло­няється). Та й чим би то я ма­ла гор­ду­ва­ти? Ма­мо, йдіть мерщій до­до­му, бо там вже й до скрині до­би­ра­ються.

Стеха. А дулі їм з ма­ком! Осьдеч­ки гроші. (По­ка­зує бу­мажні гроші). І те­лич­ка-первісточ­ка бу­де у хлівці, і оде­жин­ка у скриньці! Зась їм та ду­ля з ма­ком!.. Ох, ди­ти­но моя лю­ба, ди­ти­но моя па­ня­ноч­ко, кра­ще б мені бу­ло ба­чи­ти те­бе за не­лю­бом у роз­ко­шах та у добрі, ніж за ми­лим, та в нужді! Про­щай­те, Йо­сип Сте­па­но­вич! Пош­ли вам гос­подь щас­тя й віку, і ку­ди тілько дум­ка ва­ша сяг­не, щоб усе так ста­ло­ся, як за­ба­жається. (Пішла).

Бичок і Оле­на.

Бичок. Але ж ти ще кра­ща ста­ла, як дівкою бу­ла!

Олена. То не­хай во­но при мені й зос­та­неться.

Бичок. Чо­го ж ти так ско­са на ме­не пог­ля­даєш, ніби яг­нят­ко на вов­ка?.. (Усміхається). Хіба у ме­не та­кий страш­ний пог­ляд?

Олена. Ні, пог­ляд у вас ли­си­чий, та вов­ча дум­ка!

Бичок. Ай-ай-ай! А ру­че­ня­та які ста­ли чорні!

Олена. Он у вас і білі ру­ки, а ду­ша…

Бичок. Жи­ве то­бою, то­бою ди­ше!..

Олена. Чи вам же прис­та­ло ба­ла­ка­ти про ко­хан­ня? Від вас вже зем­лею смер­дить!

Бичок (сміється). Не сердься, моя квіточ­ко! (Хо­че її об­ня­ти). Зо­ло­то - не мо­ло­ди­ця!

Олена. Ну-ну, ру­кам волі не да­вай­те! Ач які! Пе­ред людьми вдаєте з се­бе свя­то­го та бо­жо­го, а на­одинці - бісові рідня?