Через кладку - Кобылянская Ольга Юлиановна (книги бесплатно читать без .TXT) 📗

- Пождіть, пане Олесь! - одізвалася нараз дівчина, неначе щось добре в ній взяло верх над нею. - Я не хотіла вас обидити. А коли не відповіла вам на ваші слова, то це тому, що. - Тут вона, мов завагалась, урвала.

- Що вашої мужеської ласки, як емансипантка, не потребую - докінчив я замість неї.

Вона спаленіла геть аж під темняве волосся.

- Цього я не казала, пане Олесь, - сказала, змішана.

- Ні, то ні. Цього були б ви мені, може, й не сказали, - відповів я, - але щось подібне - безперечно. Вона не заперечувала.

- Бачите? - сказав я. - Як добре молодих емансипанток розумію!

- Що хочете тим сказати? - спитала вона.

- Лиш те, панно Маню, що я вашу емансипацію не беру поважно. - Здається, не міг її глибше влучити, як оцими словами.

Вона змінилася. Зразу змовчала. Відтак, усміхнувшись гірким якимсь усміхом, обізвалася:

- Не знаю, як вам те, що впадає вам і другим на мені в очі, представляється, і не задумую собі з цього виробляти суду. Одначе, коли вам моя, назвім це просто, «емансипація» видається якоюсь простою химерою або, як деякі вважають, забавкою, то ви помиляєтесь. Я поважно стремлю до того, щоб здобути собі власними силами якесь становисько в суспільності, і віддаючи їй свої услуги, станути собі самій ціллю. Ось, бачте. - додала нараз і показала на малого брата. - Оце та ще одне таке, як оце, буде більше потребувати батькової помочі, як я. Нас, як знаєте, є в хаті немало. Оце є наймолодше. А хто знає, - додала, - може, стану сама колись я йому найбільше підпорою? Я не знаю, пане Олесь! - додала вона, і її очі запалали нараз якимсь гарним шляхетним вогнем. - Я не знаю. Може бути, я уявляю собі самостійність жінки, як надто принадну й завидуючу, а в дійсності воно не є так. Може, я колись навіть і розчаруюся, але поки що в мене стільки охоти, енергії, запалу, мені так хочеться поміряти, зужиткувати свої сили, розмахнути крильми, погордувати мужеською ласкою, котра завдає іноді жінкам стільки болю, упокорення, що чей же ніхто не схоче мені взяти за зле, що я хочу піти таким шляхом, як ішли та йдуть тисячі - за й переді мною, - і, здається, не пожалували. Будь воно добре, - додала, - будь і хибне, а моє щире бажання є піти за їх слідом.

Я дивився хвилю, захоплений її молодим запалом, мовчки на неї, в її гарне, потрохи зворушене лице, а далі обізвався:

- Чи здійснення вашого бажання, а радше ваших мрій, залежать лиш від вас самих, чи має воно ще перейти, так сказати б, інстанцію вищості? Себто вашої рідні?

Вона глянула на мене недовірливо, змішалася й сказала:

- З родичами, особливо ж з батьком, я ще не готова. Мати є за тим.

- А батько?

- Не похочує. Вагається з фінансових взглядів і не довіряє моїм фізичним силам.

Я позирнув на неї збоку. Вона була доволі висока, дуже ніжно збудована, неповно розвинена й досягала мені по рамена. Дівчина це завважила й усміхнулася.

- Ви міряте мене оком, так як іноді батько? Це найменше. Я здорова, сильна й маю в собі добру дозу відпорної сили. Я - «добра раса».

Я всміхнувся. По хвилині, під час котрої вона на мене дивилася, я сказав:

- Про вас говорять, панно Маню, що ви внаслідок вашої, як ви самі сказали, «емансипації», дуже неввічливі проти мужчин. А рішившися раз станути в ряди рекрутів науки, ви все ж таки будете приневолені підтримувати сякі-такі колегіальні відносини з товаришами. Як це буде?

- Я буду старатися пристосовуватися до всього, що будуть вимагати обставини мого окружения в цілі осягнення студій. А далі? Буду держатися здалека, а найменше вже збільшати число тих, що так радо змінюють свої постановления й погляди за мужеську ласку й прихильність.

- Чи ваші слова відносяться й до емансипанток? - спитав я.

- Так. На жаль.

- Чому ж хочете між них іти, коли знаєте, що не будете мати з ними нічого спільного?

- Я лиш науки хочу. Коли б могла її тут набути, я б між них не йшла. Я не люблю тих гостро замаркованих, не вірю їм.

Я видивився на неї;

- Ви їх не любите, Маню? Ви? - спитав я, зчудований. - Я був переконаний, що саме вам т. зв. модерне жіноцтво, т. є. молодіж, подобається і, захоплені нею, ви хочете їх слідом іти. Емансипація заразлива, особливо в деякій стадії.

- Я лиш хочу науки й незалежного становиська; але, впрочім, я не в усім годжусь з ними. Пізнала деяких, і вони мені не подобались. Признаюся, я сподівалася чогось глибшого й поважнішого! Хоч не перечу, будуть і винятки.

- Становисько, кажете, панно Маню, б'єте на становисько, - сказав я протяжно й поглянув далеко вперед себе. - Чи, по-вашому, становить це вже все щастя? Особливо в жінки?

- Щастя? - спитала вона. - Щастя - ні, але може. Всі гоняться за тим.

- Це правда. Ось і ви, хоч і які, здається, ненарушені тим духом часу, а також хочете йти. Вона замовкла. Я бачив, вона боролась з чим-то. Відтак обізвалася:

- Я не вважаю, що саме становисько є щастя, лиш та особиста свобода й незалежність, що в'яжеться з ним. Ось в чім лежить для мене свого роду приманчивість в тій справі.

- Ви поробили студії. Хто б був того по ваших молодих очах сподівався, - відповів я й відвернувсь від неї.

- Це мусить гарно бути, бути свобідним, удержуватись своєю власною працею, - сказала вона.

- Чи вам так тяжко припадає залежність від родичів, що ви такі раді позбутись її? - спитав я й на хвилину придивлявсь їй поважно.

Вона змішалася, спаленіла.

- О, це ні! Але помимо того я хотіла б бути незалежною.

- Отже, хотіла, - сказав я протяжно й окинув її, як перше, поважним поглядом. - Мені здається, що якраз ви не дуже спосібні до боротьби з життям на власну руку. Ви, оскільки міг пізнати вас, з вашим вражливим успособленням і опозиційним елементом в крові. Поки набули б тої «самостійності», позбулись би «залежності», натерпілись би більше, чим вам здається. А що найважніше, панно Маню, самостійність жінки гірка. Життя грубе! - сказав я й підніс остерігаюче руку, побачивши, що вона має вже опозиційну відповідь на устах. - Будучи на місці вашого батька й братів, я б ніколи не підпирав вашого наміру!

- Ніколи? - спитала вона зчудованими очима.

- Ніколи! - відповів я спокійно.

- Слава богу, що не маєте до того права, - кликнула вона, поглянувши на мене поглядом чи не ненависті.

- Права - ні. Це безперечно. Але права на висказання своєї гадки ви чей же не заперечите мені, як і не заперечите навіть хоч би й самостійність всіх жінок.

Вона змовчала, але я бачив, як її руки зривали нервово овочі й кидали в кошик. Відтак, вхопивши мовчки брата за руку, вона, не глянувши на мене й півпоглядом, пішла.

Не далеко пішла вона, лиш кілька кроків, коли оце нараз її малий товариш, що був, очевидно, ліпший від неї, обернувсь за мною, скинув капелюшину з голови й кликнув з всею щирістю дитини:

- Будьте здорові, пане Олесь! Будьте здорові!

- Будь здоров, Несторе, товаришу мій гарний, будь здоров; - в тій хвилі був би я його високо підніс угору, високо!

Вона, мов невидимою силою приневолена, оглянулася. Одначе, не кивнувши до мене й головою, майже погнала в хату.

Цікава та Маня.

Оноді [9] говорив я з її найстаршим братом про неї. Ми здибалися в кругольні [10] й хоча, звичайно, не дуже задержуємось в розмові, хоч симпатизуємо, вчора говорили ми там довше. Він допитувався в мене про якийсь правничий твір, котрий мені, на його думку, як «готовому» вже урядовцеві, може не був уже потрібний, а йому до правничого Іспиту придався би. Я вдоволив його бажання, обіцяючи визичити потрібну книжку, ба навіть якесь і інше до того. А щоб не трудився він до мене, я казав, що передам «через штахети» малому Несторові, котрий заодно між листям за «золотими мушками» в городі нишпорить і на мій поклик з'явиться.

Відтіль я звернув незамітно розмову й на його молодшу сестру - про те, що її в товариствах, а головно по вечірках, не видко, та про її план віддатись вищим студіям.