Операція «Вольфрам» - Эдигей Ежи (читать книги онлайн полностью без сокращений TXT) 📗
— Дякую, але поки що я не збираюся в Європу.
— Хто знає…
Дівчина заховала візитку в кишеню фартушка. Міллер мовчав, і Мері Стрійдом нічого не лишалось, як попрощатися. Вона ще витерла ганчіркою якісь невидимі порошинки на столі і, вже стоячи на порозі, додала:
— Якби вам щось знадобилось, прошу зателефонувати, я працюю до десятої, але можу затриматися й довше.
То була красномовна пропозиція, на яку Антон відповів коротко:
— Дякую, Марієтто.
— Прошу телефонувати, — повторила покоївка. — На котру годину замовити вам сніданок у номер?
— Дякую. Я завжди встаю о сьомій, але снідати буду внизу.
— Як бажаєте.
Дівчина вийшла, а Міллер поринув у роздуми. Марієтта відверто прагнула потрапити до нього в ліжко. Він, звичайно, не заперечував проти коротенького роману з милою стрункою покоївкою, але все це виглядало досить незвично. Невже дівчина підробляла готельною проституцією? Ні, такого не могло бути, бо в готелях, позначених чотирма зірочками, забороняють будь-яку фамільярність з клієнтами. Дівчина явно діяла за інструкцією, адже відомо, що найважливіші відомості жінка здобуває часом у ліжку коханця. Тільки чому служба безпеки так зацікавилася скромною особою Антона Міллера? Що вони знають про нього і чого шукають? Всі його документи в зразковому порядку. Протягом останніх років він не займався нічим підозрілим, якщо не рахувати кількох незначних спроб — з контрабандою сигарет чи невдалою операцією з турецьким опіумом. А може, все-таки марсельська справа? Ні, це неможливо! Бо коли б Інтерпол натрапив на його слід, його давно заарештували б іще у Швейцарії. А що ж тоді? Поза всяким сумнівом, це не кохання з першого погляду — Антон Міллер вже давно не вірив у подібні дурниці. Він умів спокушати жінок, умів подобатися їм. Не раз вони ставали йому в пригоді, але тут усе розвивалося надто вже швидко і надто нахабно.
Проте він скористався добрими порадами дівчини: помившись під душем, замість сірого, досить теплого костюма вдягнув легкий тропічний костюм і вийшов надвір. Аби хоч трохи познайомитися з Кейптауном, пройшовся його вулицями, потім узяв таксі й попросив водія показати йому місто. Здавалося, за ним ніхто не стежив. Тут Міллер мав неабиякий досвід і з першого погляду розпізнавав агента поліції. Водій таксі, задоволений вигідною поїздкою, намовив пасажира відвідати найгарніший, за його словами, пляж у всій Африці, де Міллер зайшов у кав'ярню і випив міцної кави. Марієтта казала правду — місцевий клімат почав даватися взнаки: голова налилася свинцем, дедалі частіше доводилося витирати піт з чола. Давалася взнаки ще й утома від подорожі, тому Антон вирішив повернутися в готель. До покоївки він так і не зателефонував, бо почував себе не в найкращій формі. Та й не звик він платити за те, що завжди мав задарма. Спати ліг рано, а прокинувшись на світанку, знову відчув силу. Організм швидко призвичаївся до іншого клімату, бо довгі роки перебування в тропіках таки загартували його. Однак він не вставав, але, лежачи на просторому ліжку, розмірковував, в який бік скерувати перші кроки. Вирішив відвідати кілька великих торговельних фірм й почати з ними суто офіційні переговори: побачити, що з цього вийде. А потім можна буде перейти й до більш цікавих тем, як, наприклад, постачання товарів, які ввозити заборонено.
О сьомій годині почувся легенький скрегіт ключа в замку. До кімнати нечутно прошмигнула Марієтта. Цього разу була вдягнена не в готельну уніформу, а в кольорову гарно пошиту сукню.
— Вже не спите?
— Я ж казав, що завжди встаю о сьомій.
— Учора ви так і не потелефонували. А я чекала.
— Просто я нічого не потребував, — розсміявся Антон. — Трохи пройшовся по місту і рано ліг спати. Спав як убитий.
— Добре, що ви відпочили. Зараз я приготую вам ванну, — дівчина зникла за дверима: почувся дзюркіт води. — Усе готово!
Міллер підвівся з ліжка й зайшов у ванну кімнату. Хотів зачинити за собою двері, але дівчина ввійшла слідом й заходилася розстібати ґудзики на його піжамі.
— Та ванна така велика, що ми помістимося удвох, — прошепотіла вона.
Коли вони згодом відпочивали на ліжку, Марієтта, делікатно погладжуючи тіло коханця, мовила:
— Тільки-но я побачила тебе в коридорі, одразу вирішила, що ти будеш моїм. А ти, недобрий, не потелефонував, і ми втратили одну ніч.
— Буде ще не одна ніч, — розсміявся Антон.
— Тільки не думай, що я спокусилася на твої гроші. Я знаю: ти небагатий.
— Щ-о-о? — здивувався Міллер.
— Ти небагатий, — повторила дівчина, — а вдаєш багатого. Можеш удавати перед ким хочеш — лише не переді мною.
— Невже?
— Я розпаковувала твої речі. Маєш гарні костюми, але то все готові вироби, куплені в якійсь швейцарській фірмі. Багаті чоловіки не тільки костюми шиють, а навіть сорочки.
— Не перебільшуй.
— Ну сорочок, можливо, й не шиють, — погодилась Марієтта. — Однак ти маєш їх забагато.
— Хіба це погано? Власне, це свідчить про заможність людини.
— Про заможність — так, але не про справжнє багатство. Мільйонери, які подорожують по цивілізованих країнах, беруть із собою один костюм, одну пару шкарпеток і… чекову книжку. Все необхідне вони купують у місцевих магазинах. А виїжджаючи, увесь цей мотлох залишають у готелі, навіть коли їдуть у сусіднє місто. Виняток роблять лише для костюмів і взуття. А також коли подорожують автомобілем.
— У тебе досить цікава філософія.
— То не філософія, а всього-на-всього досвід. Ти мені подобаєшся, і мені байдуже, хто ти такий. Можеш бути навіть готельним злодієм.
— Я не стою аж так низько.
— Але мусиш визнати, що я тебе одразу розгадала.
— Якоюсь мірою, — погодився Антон Міллер. — Я ще справді не мільйонер, зате солідний швейцарський бізнесмен. Це дуже легко перевірити — досить зателефонувати в мою цюріхську фірму, номер якої знайдеш у кожній телефонній книзі цього міста. Ти ще не загубила моєї візитки? Зрештою, я можу дати тобі іншу.
Дівчина сіла на ліжку.
— За кого ти мене маєш?
— За гарну приємну жіночку.
— Ти помиляєшся. Поліція, щоправда, вимагає від нас інформації про людей, які живуть у нашому готелі, але я ніколи не здобуваю її в ліжку. Лягаю тільки з тими, хто мені подобається. А щодо тебе, не таке вже ти велике цабе, щоб тобою одразу зацікавилися. Як захочуть, то знайдуть інакший спосіб усе перевірити.
Марієтта хотіла підвестися, але Антон мало не силоміць поклав її і знову почав ніжити. Дівчина боронилась, але недовго.
— Яка я дурна, — шепотіла вона. — Вже давно мені треба вийти звідси, але ти мені подобаєшся як ніхто.
— Я починаю тобі вірити.
— Мусиш. Звідки той рубець на правому стегні?
— То ніж одного негра в Заїрі. Його вже немає серед живих.
— А сліди від ран на грудях?
— Пам'ятка з Нігерії.
— Червоний рубець на спині?
— Стара історія. В'єтнам.
— На твоєму тілі можна вивчати географію, — засміялась дівчина. — Навіть на обличчі маєш мітку. Але вона зовсім не псує тебе.
— Це єдиний спогад з однієї матроської пивної в Роттердамі. Нічого серйозного — невеличка бійка на п'яну голову, я не встиг ухилитися від кастета, який трохи подряпав мене.
— І так повинен виглядати солідний швейцарський бізнесмен?
— Я справді бізнесмен. На старість люди поважнішають, усвідомивши, що життя одне і треба взятися, зрештою, за якусь спокійнішу і прибутковішу справу.
— То ти за цим приїхав у Кейптаун?
— Так. Сподіваюся щось знайти собі тут.
— Але хочу застерегти тебе: не вплутайся в торгівлю діамантами!
— Чому? Хіба торгівля діамантами гірша, скажімо, від торгівлі нафтою?
— Лише компанія «Де бірс» має право добувати діаманти й торгувати ними.
— Але ж повинен існувати чорний ринок!
— Негри, які працюють у копальнях, та й білі також, пробують, звичайно, викрасти найбільш цінні діаманти, і декому це вдається. Украсти важко, але ще важче продати й вивезти за кордон, тут поліція і компанія «Де бірс» об'єднують свої зусилля.
