Стократ - Дяченко Сергій Сергійович (книги полностью бесплатно TXT) 📗
Картина набула сенсу: ці м’які лінії — річки. А ці крапки, що іноді збігаються з родимками, — міста. А край малюнка — узбережжя, за ним — трошки людського моря, дослідженого рибалками, і зникаючий край недослідженого, нелюдського, де немає навіть риби. Карта Населеного Світу з найдрібнішими деталями: придивившись, можна розрізнити невеликі села, межі малих володінь…
Свічки чаділи, смерділи й нічого не освітлювали. Стократ підійшов до вікна й рукавом стер пару, що осіла зсередини й застувала тьмяне світло. Заодно перевірив — чи не можна зазирнути у вікно знадвору. Без дуже довгої драбини — не можна.
Вийшло сонце — наче чекало цієї миті.
Так само мовчки він підвів дівчину до вікна й повернув спиною до світла. Шрами на правому плечі: наче хтось притулив розжарену тризубу виделку. Три рубці спотворили шкіру на місці володіння Загори в Лісовому Краю.
Стократ протер очі кулаком. Пожежі в Лісовому Краю, що затягли димом небо на кілька років і згубили врожаї, прирікши на голод тисячі людей, — відтоді минуло три роки; тоді, пригадується, зайнялось одразу в трьох місцях…
У трьох місцях!
Четвертий, свіжий рубець припадав на прадавню столицю Виворіт. Тепер там руїни й головешки. Після пожежі, що сталася півроку тому, люди там не селяться. Володар Вивір, колись хазяїн величезного родючого краю, пропав безвісти. Найімовірніше — згорів разом з містом, замком та родиною, і землі на лівому березі Світлої одійшли володареві Грану…
Стократ зрозумів, що в кімнаті дуже холодно. Зимно й вогко, хоч од цегляного комина йшло до стелі сухе тепло. Сонце сховалося.
Він сів за порожній дерев’яний стіл. Сперся ліктями на стільницю.
Перестрибуючи через сто запитань, спитав уривчасто й зло:
— А що буде, якщо ти вмреш?
Вона не чекала таких слів. Її гордо випростана спина ледь-ледь згорбилась.
— Ну, ти ж не збираєшся жити вічно? — він хотів підбадьорити, а вийшла погроза.
— Не займай її! — слабким, однак лютим голосом заговорив раптом Правила Пристойності. — Тобі нічого так не минеться! Ти за все відповіси! Ти…
Стократ повернув голову:
— І де ти збирався її сховати? І від кого?
Ніхто не відповів.
Стократ відкрив скрипучу тумбу. Вийняв ковдру, розгорнув — вона була стара, проте ціла, з гарної тонкої вовни. Підійшов до дівчини й загорнув її зі спини, наче статую; вона дивно сахнулась од його рук — щось іще було в цьому русі, крім страху.
Він її обняв.
Вона завмерла з жаху. Він було подумав: може, їй боляче, коли її торкаються? Він розтис руки, але тут дівочі коліна підігнулись, і він був змушений знову її підхопити — щоб не гримнулася на підлогу.
— Хто це з тобою зробив?
Вона тремтіла, мов листочок.
— Чаклун.
— Звісно, що не пастушок. Ім’я?
Вона розкрила рот, наче збираючись сказати — і закашлялась.
— Що ж, — він усадовив її на край ліжка. Поправив ковдру на її плечах. Сам сів на скрипучий стілець під вікном. — Давай по порядку.
Її звали просто й невигадливо — Світ.
— Світлана? Світовида?
Ні, просто Світ. Вона була незаконнонароджена дочка володаря Грана, не великого, але й не дрібного володаря земель, розлеглих між двох приток Світлої — Домни та Старині.
У Грана не було інших дочок. Усі його законні діти й бастарди були хлопчиками. Він любив Світ, як люблять домашнього ласкавого звірка.
Коли Світ було чотирнадцять років, у замок приїхав справжній чаклун. Володар велів дочці з’явитися до вечері; чаклун був страшний і дивився тільки на Світ.
На другий день вона занедужала.
Її мучила гарячка. Тіпала лихоманка. Чаклун сказав, що вилікує Світ, і повів до себе в кімнату. Що там було, вона не пам’ятає, бо чаклун приспав її сонною травою; щодо зілля цей чаклун був знавець — куди там наймудрішій травниці.
Через кілька днів вона прокинулась у себе в спальні здорова, та тільки шкіра на спині трошки свербіла. Чаклуна вже не було в замку, але слуги шепотілися, і до Світ дійшла страшна новина: він сказав, що забере її. Через рік чи два, коли вона підросте, чаклун повернеться й забере її назавжди.
Їй було страх як моторошно в перші місяці. Та все забувається; невдовзі чаклунів візит перетворився на страшний спогад, схожий на казку. І життя повернулось у звичне русло, і так було, поки молодший син володаря, граючись з маленьким луком, не подряпав дівчині плече дерев’яною стрілою без наконечника.
Тоді Світ занедужала вдруге. Її знову мучила гарячка і ввижалися страшні чаклунові очі. У лихоманці вона провалялася майже тиждень. Дедалі сильніше свербіла шкіра на спині й на боках. А коли гарячка спала — Світ побачила в дзеркалі візерунок, що вкривав її шкіру.
Від батька нічого не вдалося приховати — няньки доповіли. Він з’явився й довго розглядав доччині спину та плечі, і особливо ранку від стріли, яка збіглася з Гримучим портом в гирлі Світлої. А назавтра прийшла звістка: в порту сталася велика сутичка між двома кланами контрабандистів, пролилось чимало крові, тепер подешевшають перли й подорожчає солодка тростина.
Ранка загоїлась. Візерунок на шкірі залишився. Володар Гран заборонив Світ покидати замок під будь-яким приводом.
Ще через кілька днів батько покликав її до себе. Він був страшенно збуджений і, здається, п’яненький. Він щось просторікував про магію, про владу над світом і що не віддасть Світ чаклунові; він звелів дівчині розпустити шнурівку плаття й приклав до її плеча розпечену виделку.
Скоро небо затягнуло димом: стало відомо, що горить Лісовий Край, і що зайнялось одразу в трьох місцях…
— Опиши мені цього чаклуна.
— Він… високий. У нього сиве волосся до плечей і засмагле лице.
— То він старий?
— Так, старий. Але дуже сильний.
— І що ж, володар Гран спокійно палив тебе розпеченим залізом?
— Не спокійно. Він був… наче трохи божевільний.
— Ясно. Що було далі?
— Сонця не бачили багато днів, усе небо в попелі… Тобто в нас іще нічого, у нас урожай зібрали. А там… Сотні загинули, а тисячі прийшли на землі Грана шукати притулку й захисту…
Стократ слухав, відзначаючи про себе, як вона говорить. То збивається, а то наче по-писаному, але не тому, що бреше. Цікаво.
— Де тепер цей чаклун, Світ? — він обірвав її на півслові.
Вона здригнулася. Видно, це питання турбувало і її.
— Він… Я не знаю. Батько весь час чекав, що він от-от повернеться. Начебто одержував од нього листа…
— Чаклун хотів тебе забрати?
— Так. Я була йому навіщось дуже потрібна.
— А він знає, що ти втекла?
Світ безпорадно подивилася на свого супутника.
— Гаразд, — сказав Стократ. — Ми зупинилися на пожежах у Лісовому Краю. Що було далі?
— Після пожеж батько вирішив мене сховати. Замкнув… у моїй кімнаті, там ґрати були на вікнах… і я там сиділа.
— Що, весь час?
— Весь час, — раптом заговорив Правила Пристойності. Його голос звучав, наче скрип дверних завіс. — Вона сиділа під замком. Її не випускали навіть у двір! Наче у в’язниці… Три роки…
Стократ підвівся і пройшов з кутка в куток. І ще раз: туди-сюди. Так, тепер багато що стає зрозуміло. І її манера говорити — теж. Вона розучилася говорити з людьми, зате, ймовірно, звикла думати про себе шматочками прочитаних книжок.
— Ти хто такий? — Стократ обернувся до чоловіка.
— Учитель добрих манер, я ж сказав.
— І як ти з нею познайомився?
— Володар Гран хотів… ну, він же збирався… Одне слово, він став відомий в окрузі, йому треба було вчитися етикету… Мій старий учитель підказав: сходи до Грана, запропонуй свої послуги, він оцінить…
— Оцінив? — Стократ розвернув стілець і сів тепер верхи.
— Так… Я п’ять товстих книжок з етикету пам’ятаю назубок: як заходити до зали, як виходити, як розсаджувати гостей, якими словами вітати при народженні дитини, якими — співчувати…
— Заткнись.
Правила Пристойності кліпнув:
— Ви ж самі… мене запитали.
— Точно. — Стократ погойдав носком чобота. — Вибач. Отже, ти вчив їх пристойних манер…
