За золотом Нестора Махна - Скрипник Олександр Васильович (читать книги бесплатно полностью без регистрации сокращений TXT) 📗
— Так ви ж казали…
— Не перебивай. Так, казав, що нам туди не можна. Нас там напевно підстерігають. Я вже давно зрозумів, що вони обложили всі наші колишні бази. Куди б ми не поткнулися вивіреними шляхами, скрізь натрапляли на засідки. Але сюди я прийшов з однією метою, — притишив він голос, хоч ніхто не чув, — нам потрібне золото. Те золото, що ми з тобою і Щусем закопали в четвертій єврейській колонії. Щуся вже нема, царство йому небесне. Зосталися ми з тобою. Пам’ятаєш місце?
— Звичайно, — відказав ад’ютант.
— Золото нам потрібне для продовження боротьби, — говорив далі Махно. — Візьми десять хлопців і найкращих коней. Трішки перепочиньте, поїжте й одразу рушайте. Як стемніє, перепливете Дніпро і степом поскачете до Гуляй-Поля. Села обминайте, у бій з червоними не вв’язуйтесь. Я вас чекатиму на цьому місці завтра до присмерку. Коли щось трапиться і затримаєшся, шукай нас в районі Нового Бугу. І помагай тобі Бог.
У напівтемряві десяток вірних махновців, ведучи коней у поводу, вступили у Дніпро. Невдовзі вони злилися з кущами в плавнях на протилежному боці. Про справжню мету рейду поки що знали лише двоє. Решті пояснили, нібито їдуть у розвідку.
До залізничного селища дісталися без пригод. Далі Лепетченко навіть вночі орієнтувався безпомилково. Ліворуч залишалися Гуляй-Поле і Марфополь. Їм потрібна була четверта єврейська колонія або, як її ще називали, село Межиріч. А ось і широка балка, що якраз виводить до села. Тут зупинились і Іван вирішив розповісти усім про справжню мету експедиції.
— Послухайте, хлопці, що я вам скажу, — почав неголосно. — Ми сюди прийшли не в розвідку. Батько Махно послав нас по золото. Воно закопане в селі. Якщо там нема червоних, ми його заберемо, і все, до останнього грама, доставимо в загін. Золото потрібне для продовження нашої справи. Той, хто позаздриться на нього, нехай затямить собі, що і на тому світі відшукаємо. Ви мене знаєте. Та я вам вірю, інакше б не взяв на діло.
— А багато золота? — вирвалося у Василя Харламова.
— Два ящики по чотири пуди в кожному.
— З таким багатством і за кордон можна, — мрійливо додав Василь.
— Не нам це вирішувати, — обірвав його Лепетченко. — Не гаятимемо часу. Зараз балкою прямо вийдемо до крайніх хат, а там рукою подати.
Він не став розповідати, де саме в колонії закопано скарб і скільки ще золота та інших цінностей заховано і залишено на зберігання на Гуляйпіллі. Про це знало лише кілька особливо наближених до Махна людей. Настане час, і вони заберуть все. Нехай ще полежить, в землі не зіпсується. А зараз потрібно викопати ці два ящики. Тільки б у селі не було червоних.
Біля околиці спішились. Прислухались. Ніби все спокійно. Вперед вислали Василя Харламова з двома хлопцями, а самі лишилися чекати. Лепетченко ще раз пригадав місце, де сховали золото. Це було позаминулої зими. Тоді, після відмови Махна виступати на польський фронт, командування червоних вирішило покінчити з його загонами, щоб не залишати у себе в тилу велику, добре озброєну армію, подальші дії якої ніхто не міг передбачити. На розгром махновців кинули кілька дивізій Першої кінної армії Будьонного. Махно, щоб зберегти маневреність свого війська, наказав позакопувати або залишити на зберігання у вірних людей цінності та інше добро — воно займало в обозі багато місця і заважало швидко пересуватися.
Про золотий запас Нестор Іванович подбав сам. Ще коли проходили село Гаврилівку, що в п’ятдесяти верстах від Гуляй-Поля, за його розпорядженням у місцевого селянина залишили ящик із цінностями, експропрійованими в Катеринославському ломбарді. Там були золоті годинники з ланцюжками, браслети, обручки, кулони з коштовними каменями, в тому числі з діамантами, платинові речі. Махно особисто знав селянина і довіряв йому. Та, незважаючи на це, прощаючись, суворо попередив:
— Якщо хоч одна річ пропаде, тебе і всю твою рідню перестріляємо. Так і знай.
А пізніше, коли зупинилися на ночівлю у четвертій єврейській колонії, Махно задумав сховати ще два ящики з найціннішим скарбом. Та так, щоб про це мало хто знав. Найнадійніше, звичайно, було їх закопати. Але тоді стояли такі морози, що землю було не вдовбати. Слушну ідею підказав Лепетченко.
— За городом є глибока бурякова яма, накрита жердинами, хмизом і соломою. Зараз вона порожня — мабуть все вибрали, я заглядав. Там можна закопати. І місце примітне — поруч росте висока тополя. При нагоді швидко знайдемо і відкопаємо.
— Гайда, покажеш.
Місце Махну сподобалось. Він покликав Щуся, коротко все йому пояснив і наказав копати. Земля на дні не була мерзлою, копалося легко. Єдине, що доводилося згинатися в три погибелі, бо яма виявилася не такою вже й глибокою. Щусь кілька разів бився головою об жердяну ляду і спересердя лаявся. Мерзла солома сипалася за комір і подразнювала мокре від поту тіло. Копали з Лепетченком по черзі.
Близько півночі все було готове. На дно обережно опустили два ящики: один — із золотими монетами, другий — з різними ювелірними виробами. Зверху закидали землею і добре втрамбували. Потім притрусили залишками дрібних в’ялих буряків, прикрили яму лядою і пішли спати. А на ранок густий лапатий сніг сховав усі сліди.
Тепер Лепетченко вдивлявся крізь кущі, намагаючись розгледіти ту стару високу тополю, яка мала слугувати орієнтиром. Надворі вже починало сіріти, тому він без особливих труднощів помітив її контур праворуч на пагорбі. Раптом від села донісся окрик, а за мить ранкову тишу розітнув різкий звук пострілу. Потім ще і ще раз.
Постріли чулися все ближче. Махновці осідлали коней і приготували зброю. За кілька хвилин показався Харламов. Він біг і на ходу відстрілювався через плече. Його переслідували двоє, стріляючи навздогін. Вони вже були майже поруч. Лепетченко неспішно прицілився у першого і вистрілив. Той спіткнувся, ніби наштовхнувшись на якусь перепону, пробіг ще кілька кроків і впав. Інший круто розвернувся і побіг назад. Але теж був відразу збитий з ніг кулями.
Переляканий Харламов важко дихав.
— Там червоні, — кричав він. — Наших підстрелили.
В ту ж мить на пагорбі з’явилося кілька вершників. Все село відразу прокинулось і ожило: іржали коні, гавкали собаки, кричали люди. Ліворуч ще показалися вершники, і Лепетченко зрозумів, що треба мерщій тікати.
— Відходимо! — скомандував він.
Коні рвонули вперед. Навздогін залопотіли постріли і довгою чергою вдарив кулемет. Становище втікачів було кепським. Вони мчали балкою, порослою кущами, а праворуч і ліворуч по рівнині скакали червоні. З пагорба безперервно бив кулемет. Скосило ще двох хлопців.
— За мною, праворуч, — скомандував Лепетченко. Пам’яталось — там, за дві версти, був невеликий лісок, і це могло їх врятувати. За ліском вони звернуть в іншу балку і нею непомітно можуть вийти аж до залізниці.
Оглянувшись, він нарахував десятків зо два червоноармійців. Вони відстали, але погоню не припинили. В ліску переслідувачі дещо розгубилися, і це допомогло махновцям остаточно від них відірватися. За залізницею віддихалися. Прислухалися. Нібито тихо. З десяти чоловік лишилося п’ятеро.
— Не пощастило нам, хлопці, — сказав Лепетченко важко. — Та нічого не вдієш. Добре, хоч самі вижили. Треба швидше повертатися до своїх.
Переправа через Дністер
Махно уважно вислухав Лепетченка і став ще похмурішим. Він наказав сідлати коней і рушати на з’єднання із загоном Іванюка. Галина, як могла, відволікала його від тяжких дум. Але бліде безкровне обличчя Нестора з міцно стиснутими губами залишалося кам’яним і непроникним. Він думав. Зі стану заціпеніння його вивів начальник контррозвідки Зіньковський, який круто зупинив свого коня біля підводи.
— Несторе Івановичу, праворуч червоні.
