Fata Morgana - Коцюбинский Михаил Михайлович (хороший книги онлайн бесплатно .TXT) 📗
— Сидите собі? З неділею будьте.
Маланка здригнулася. Ага! То ковалиха.
— Атож! І ви будьте здорові… Дав бог святечко — святкуй його. Не роби, не працюй. Бог сказав: маєш будень — роби, а в неділю й з-під пазурчика не виколупай, бо й то робота. Лежи, сиди і не кивнись.
Маланка була солодка. Вона мала таку усмішку, мов розмовляла з панами у дворі.
— А я оце з музик. Тільки вже й нашого, що хоч подивишся на молодь. А там ваша Гафійка усе гуляє та й гуляє з тим одеським паничем — не скажу, чи правду про нього люди розказують, — із Марком Гущею… Все в парі та й у парі, немов голуб’ята… Сказано, молодощі. Бувайте ж здорові…
Маланка все солодко осміхалася, хоч душа в неї сичала.
«Ах, гладуха, — трясе салом, розносить поговір!» — проводила вона ковалиху неприязною думкою. І їй чогось згадалась ранішня сцена з Гафійкою.
На вулиці тим часом росли тіні.
Попід тинами грались дівчатка у посмітюхи: малі босі ноженята підкидали порох — три рази в один бік, три рази в другий. І здавалося, що у поросі грається табун горобців. Далекі поля рожевіли. З низин летіли в село бусли і поблискували білими крилами. Весняний вечір навівав думи.
«Яка ти розкішна, земле, — думала Маланка. — Весело засівати тебе хлібом, прикрашати зелом, заквітчати квітами. Весело обробляти тебе. Тільки тим ти недобра, що не горнешся до бідного. Для багатого пишаєшся красою, багатого годуєш, зодягаєш, а бідного приймаєш лише в яму… Але ще дочекають наші руки обробляти свої ниви, свої городи, свої садки… Поділять тебе, земле, ой поділять… І моєму дадуть… Годі тоді рибку ловити… Хоч-не-хоч, а йди, пане добродзею, до плуга… Ох, боже, боже, хоч на старість зазнати того щастя — дитину свою вивести в люди…»
А на вулиці починався рух. Бігли дівчата, молодиці, діти з ціпками, з хворостинами. Лопотали підтички, гупали босі ноги, брехали сколошкані собаки. «Степа-ане! Біжи вівці вилучати!.» — «Біжи сама-а!» — «Мати казали тобі, бодай-бись луснув!.» — «Тато казали тобі, щоб ти скрутилася-а-а!.» — «Наших шестеро, гляди, Марійко!.» — «Не розгуби ягнят, як учора, бо на гамуз поб’ю!.» — «Що-о? Де-е? Тю-у-га-а!.»
Сонце сідало червоно. Вікна горіли, як печі, стіни хаток стали рожевими, по білих сорочках розлилось червоне світло. Здалеку йшла на село хмара куряви. Вона все наближалась, росла, здіймалась до неба, врешті сонце пірнуло в неї і розсипалось рожевою млою. Звідти доходили якісь тривожні згуки, немов діти плакали або десь ціпи гупали на току, — і раптом овеча отара залляла вулицю і сколихнула повітря нескладним беканням. Жива маса овечих тіл терлась вовною, тремтіла і колихалася, як драглі; цілий ліс тонких ніжок замигтів перед очима, голі дурні морди розкривали пащі серед рожевої куряви і плакали: «Бе-е-е… ме-е-е…» В рожевому тумані, мов тіні, сновигали люди, з’являлись і щезали неясні обриси хат, у морі овечого лементу гинули всякі згуки, весь цей гармидер нагадував сон. Ззаду отари йшов чорний чабан, високий, ще більший від непевного світла, немов міфічний бог, ляскав пугою і кричав диким, грубим голосом, що покривав усе:
— Гар’я!. Триш-триш!. Гей!.
Вже нічого нема на вулиці, все щезло, як сон, пил поволі сідає на землю, а вечірнє повітря все ще тремтить живим акордом завмираючих згуків.
На землю глянули тихі зорі.
* * *
Сині стіни, в кутку бебехи, залитий пивом стіл. Тісний ванькирчик у Менделя.
— Не морочте мені, Хомо, голови — кажіть зараз: буде фабрика? Кажіть — буде?
Пиво пінилося у зелених склянкач і шуміло в голові.
— Таже сказав, що буде.
— О! О! А нащо ж ви радите віддати Гафійку в найми?
— Раджу. Однаково пропаде дівка. Наїсть, нап’є вдома, тобі ж гірше буде. А їй одна доля: найми. Думаєш — возьме хто бідну? Посивіє дівкою. Наймай, коли люди трапляються. Завтра ж відведеш в Ямище до економа; добрий панок, щоб йому черви язик сточили. Що ж, будемо сватами? Того тебе й кликав до Менделя.
— Не кажіть мені про те — не люблю. Я й в мислі не мав такого.
— Наймай, Андрію.
— Облишіть, Хомо. Краще пиймо.
— Чого ти чванишся? Старці, злидні, животи з голоду присохли до спини, а воно приндиться… Кажу, наймай, каятимешся потім.
— Е, я такого не люблю. Нащо робити з писка халяву. Андрій почервонів і встав із-за столу.
— Сиди. Може, неправда? Ти думаєш, що ти людина? Собака ти, та й вже. Яке наше життя? Собаче. Та ти сиди.
Гудзь поклав Андрієві на плечі свої здоровенні руки і посадив. Потому наблизив до нього свій безвусий, червоний від пива вид, від якого пашіло жаром.
— Ти не крути. Ти мені скажи: скільки літ прожив? П’ятдесят? Доживаєш віку? А де ж твої молоді літа, де твоя сила, покажи свою працю. Мозолі показуєш? Покажеш іще й горб. Цілий вік із тебе луску шкребли, а ти, воле, у плузі йди. Наша доля така — робім і грудьми, та не будемо людьми. Ти глянь на мене: гадаєш — Хома перед тобою? Худобина. Як став змалечку біля товару, так і досі. Цілий вік із худобою, сам худобиною став. Ціле життя хвости бачив замість людей, бабрався у гною, у гною спав, на гною їв, на купі гною й здохну. Я забув, як його у хаті й сплять, стонадцять чортів йому у хвіст! Сорочка на тобі зашкарубла, як кора на дереві, штани умазані в волячу мазку, бо кров волам пускаю, рук не можу відмити з гною. Сяду з челяддю обідати, кожне від мене ніс верне — смердить. А ти гадаєш — пахне? Тікаю від людей — до волів тікаю. З волами розмовляю. Я до них говорю, журбу свою виливаю, а вони ремигають, та ревуть, та хвости відвертають. Тільки в мене й розваги. А ти думав — жінка до мене заговорить, та ще й пригорне… діти защебечуть… своя хата зогріє. Ха! За тими волами я посивів парубком, побила б їх морока. Тепер тішся на старість, щоб йому дихати не дало, щоб його понесло поверх дерева, на безголов’я! Щоб він головою наложив, нужда б тя побила!. Сто сот крот його ма… Бодай…
— Гей, чого кричиш, чоловіче, чого лаєшся?
— Га? Лаюся чого? На душі легше… Як нахмариться там, вилаюсь — і легше… якби не лаявсь — згорів би. Таку злість у собі почуваю, аж душа пашить… Як запече, як запече — так узяв би в руки довбню та й перебив би усіх. Ходив би від хати до хати — та й по голові, та й по голові. Одного за те, що п’є людську кров, а другого — що не боронить. А потому підпалив би, щоб усе вогнем взялося та попелом розвіялось, щоб тільки лишились гола земля та ясне сонце…
Хома стояв у хаті високий, аж під стелю; очі його дивились кудись поза стіни; безвусий, зморщений, як у баби, вид скривився.
Він аж тремтів. Потому раптом зів’яв, опустився на лаву і душком випив пиво.
Андрія взяло за живе. Він теж хотів, щоб його слухали, почули все його життя, як воно стало перед ним отут, у тісному жидівському ванькирчику. Дожив до сивого волоса, а добра не зазнав, ой ні…
— Я так міркую, Хомо, коли чоловік працює… Але Хома знов сердився:
— Пропади ти пропадом. Одному все, другому нічого. Хіба я не бачив, як стара пані…
— Коли чоловік працює, він мусить за те щось мати. А як земля мені нічого не дає…
— …стара пані цілу зиму топила в грубах полотном, що лишилось іще від панщини…
— …Ну, як земля нічого не дає — на чорта вона мені? Однаково мені, чи я наймит на своїй землі, чи на чужій. А все наймит. Правду ви…
— …Злежалось полотно в коморах. Люди прохають: дайте хоч на сорочку — хай праця людська не гине марно. Та ти слухай же бо.
— Слухаю, слухаю. Гей, чуєте, правду ви мовите: таки собаче життя маємо. Таж то висотали з мене всі жили. Таж то цілий вік свій напихав я чужу пельку. Ще як була фабрика, жив якось, а як згоріла…
— Авжеж, погоріло, усе полотно згоріло.
— Яке полотно?
— Як «яке»? Таж розказував.
— А, так-так… Ну, пиймо краще. За ваше…
— А як же з Гафійкою? Наймаєш?
— Та годі вам. Пиймо.
— Ну, чорт із тобою, не хочеш — як схочеш. — Хома випив душком пиво і кинув склянкою об землю. На бренькіт скла прибіг наляканий Мендель.
* * *
Було якесь свято. Гафійка сиділа на призьбі за хатою. Біля ніг її шпортались кури і сокотали, допоминаючись їжі. На призьбі лежала розгорнена книжка.
