Історія України-Руси. Том 9. Книга 2 - Грушевський Михайло Сергійович (книги без регистрации бесплатно полностью .TXT) 📗
Примітки
1) Акты Ю. З. Р. VIII с. 394.
2) Акты III с. 557.
3) Акты VIII с. 393.
4) Акты Ю. З. Р. XI с. 806.
5) Лист з 4 лютого, с. 296.
6) В друкованому хибно 1654.
7) Кубаля (с. 134) не називаючи Кравса приймає його дати і вважає дату інструкції виданої в Transsylvania за хибну, але для сього нема ніякої підстави,
8) Transsylvania II с. 260.
9) Monumenta comitialia Transsylvaniae XI с. 245.
l0) Акти посольства-Жерела XII с. 397.
11) Тамже с. 405, дата 17 січня в таборі під Виском.
12) В друкованім “Данило судья війська Запорожського”, але Данило може се Данило Калуґер, приплетений сюди через непорозуміннє. Що послував справді суддя Самійло Богданович, потвердженнєм може служити звістка Ґрондского, що на початку 1657 р. іменем старшини чи війська (nomine universitatis) зложили присягу в Самош-Уйварі Самійло Богданович, генеральний суддя й Іван Ковалевський, ґенеральний осавул, а Хмельницький і старшина присягли перед Хорватом і Топошем (с. 359). Зараз потім бачимо Богдановича-Зарудного на Волини, участником окупації-вище с. 1316-7.
13) Quod vero Cosacorum satisfactionem attinet, ex discursu cum aliquo consiliariorum habito intellexi: Cum Chm. prolem masculinam unam habeat et Wiovskyus caeterique duces nullum imperium affectent, debere Chmielnicio dari partem Albae Russiae sub nomine ducis, caeteris legionariis s(ive) ducibus singulis tantummodo pro rata, et cuiusvis conditionis reliquis gregariis pristinam libertatem.- Trans. II с. 264, теж в Архиві ЮЗР. III. VI ч. 264.
14) Тамже.
15) Transsylvania II с. 264-5.
16) Тамже с. 131-2.
17) Transsylvania II с. 351-2.
18) Тамже с. 353.
ДИПЛЬОМАТИЧНІ СПРАВИ В СІЧНІ-ЛЮТІМ: ПРИЇЗД ЛОПУХИНА, ІНФОРМАЦІЇ ГЕТЬМАНА, ОСТОРОГИ ВІД ПОЛЯКІВ, ПОЯСНЕННЯ ПОХОДУ ЖДАНОВИЧА, ЛИСТ ДО ЦАРЯ 19 СІЧНЯ.
Саме в розпалі козацької мобілізації до походу на Польщу мало приємним свідком її з'явився згаданий Абрам Лопухин 1). Висланий з дорученнєм лагодити козацьке невдоволеннє з московського порозуміння з Поляками, він цілком несподівано для себе і для московського уряду наскочив в дорозі на похід козацьких полків під Білу Церкву, на війну з Польщею. Цікаво, що київські воєводи, очевидно, не мали про се ніякого поняття; маючи своїм обовязком слідити за тим що діялось на Україні вони фактично жили тільки тим, що припадком попадало до їх “с'езжей избы”, і всі їх інформації мали наскрізь випадковий характер. Московські післанці мали з сього погляду більше можливостей, і Лопухин певно не пропустив нагоди розпитатися про мету сеї мобілізації. Але те що він довідався в дорозі, для нас пропало, й лишилося тільки дещо з того, що він говорив і чув про се в Чигрині.
Він приїхав туди на Голодну Кутю, 15 н. с. січня. Стрічав його ґенеральний осавул Іван Ковалевський, і того ж дня гетьман-загодя попереджений про його приїзд, дав йому першу авдієнцію. Лопухин передав царського листа (тексту не маємо), дарунки гетьманові-доволі скромні: два сорока соболів; призначене для Виговського видано “иншим часом”, секретно. Всякі розмови гетьман відложив на пізніше; з огляду на піст і кутю, очевидно, не просив до обіду.
“Розговори” велись на другій авдієнції, по Йордані, 17 н. с. Посла приймав тільки гетьман з писарем. Лопухин насамперед переказав “милостиву похвалу” від царя за присланий з Кикиним текст договору з Ракоцієм і воєводами молдавським і волоським: цар не висловлювався против сього договору, навпаки-висловляв побажаннє, щоб гетьман далі підтримував зносини з Ракоцієм і воєводами та сповіщав царя, що вони будуть писати. Під сю хвилю жадав від гетьмана писаної реляції про хана і його політику, також про відносини між Ракоцієм і воєводами, і кого вони будуть підтримувати (очевидно в Польщі), і як саме-чи військом чи грошима?
Гетьман пообіцяв давати інформації; про хана оповів, що той ладиться до походу на весну, але невідомо куди саме. Між Ракоцієм і воєводами відносини добрі. Пізніше Лопухин розпитував гетьмана за посольство Волкова, що поїхав через Україну до Ракоція: коли його гетьман відправив і чи не чув про його дальшу долю.
Далі темою розмови були відносини до Польщі: цар запевняв, що він замириться з Польщею тільки в такім разі, коли Поляки виконають всі бажання царя, і не може бути мови про те, аби цар від України відступився-Лопухин говорив згідно з даним йому наказом, наведеним вище (с. 1256) про висилку козацьких послів на сойм разом з московськими, про границю з Польщею, про виленську комісію. Гетьман відповідав незвичайно стримано, замкнувся що називається. Послів на сойм “людей добрих і знатних”, обіцяв вислати, але на запитаннє-кого саме; відповів, що мусить про се порадитися з старшиною. В справі границі здавався на волю государя-йому мовляв відомо, де межа козацьких городів з коронними 2). На виправдання свого скептицизму в справі виленських переговорів завважив, що король не раз уже присягав і козакам і цареві, та ніколи не дотримав присяги. На се Лопухин відповів доволі довгою, але мало переконуючою реплікою, що цар покладається на бога-що той покарає його неприятелів, коли вони присяги не дотримають, і він їм в такім разі вірити більше не буде.
Гетьман тоді сказав: “Прислали нам приятелі з Польщі листи, як то кн. Одоєвский з товарищами в своїм посольстві поступалися нами, військом Запорізьким, польському королеві перед його комісарами. Але ми тим листам не віримо: віримо тому, що вел. государ переказує до нас через тебе і у всім на нього покладаємось” 3). В відповідь на нові запевнення посла, гетьман і писар встали і повторили свою деклярацію довіри цареві, з побажаннями йому всяких успіхів над ворогами (не наводжу її, бо передана вона в шабльонних канцелярських виразах московських, які не лишили ніякого ориґінального кольориту).
Розмова поновилася другого дня, 18. н. с., і гетьман з писарем знову наказували Лопухину запевнити царя в їх повній льояльности. По сих запевненнях Лопухин став розпитувати гетьмана і писаря про козацький похід, що він спостеріг у дорозі: “Як я їхав козацькими (черкаськими) городами, і з богатьох городів і місточок ідуть козаки, а як я їх питав, куди йдуть, відповідали: “Йдемо на службу під Білу Церкву”.
Попереднього дня-зазначує в звідомленню Лопухин, він зібрав деякі відомости (від Виговського очевидно, ім'я пропало)-сказав йому, що попереднього року були шведські посли, пробули три дні і були відправлені, але гетьман з ними своїх послів не посилав; потім були посли венгерські, волоські й мунтянські, і волоських та мунтянських відправлено скоро, а венгерські (Ракоцієві), видно, зіставалися довше і з ними “після Миколиного дня” (18 грудня) поїхав Антін Жданович, а з Ждановичем мають іти полки: Київський 4), Переяславський і Білоцерківський-мають сходитися під Білою Церквою, і там же мають зібратися “охотники”. Тепер на сю тему Лопухин хотів дістати офіціяльні пояснення від гетьмана. Але гетьман і писар не відкрили дійсної мети походу, а заслонилися пограничними зачіпками з Поляками:
“15 грудня 5) стало нам відомо, що Ляхи напали на городи Черніївці і Калюс 6), вирубали людей і майно забрали, і ми післали полковника київського Антона Ждановича з полком (Київським очевидно), та ще полк Білоцерківський і Переяславський, і богато охотників пішло, і ми їм веліли стати в козацьких городах на границі від Ляхів, і коли Ляхи їх зачеплять і будуть пустошити козацькі городи, він (Антін) буде з Ляхами битись; а збирати Антонові веліли ми всі полки під Білою Церквою”.
При тім гетьман в такім світлі представив похід Ракоція на Польщу-виразно відділивши його від експедиції Ждановича. Ракоцій змовившися з воєводою молдавським і мунтянським пішов на Яна-Казимира; 22 січня (с. с.) вони мають зійтися з Ляхами (прихильниками Ракоція). Робить се Ракоцій в порозумінню з шведським королем, своїм союзником і свояком; коронний маршалок Любомірский просив Ракоція не чіпати його маєтностей, обіцяв йому за се віддячити. А Ян-Казимир тепер в Ґданську, і шведський король пішов на Ґданськ. Ян-Казимир веде переговори з царем про замиреннє, а сам післав ксьондза до султана, перебравши за черця (православного очевидно)-буде він намовляти султана, щоб наступив на козаків, обіцяє йому за те Ян-Казимир вічну данину. “Ми післали на Волощину щоб про все се розвідати, і як дістанемо відомости, зараз пришлемо з умисним післанцем вел. государеві”.
