Кровна мста - Яріш Ярослав (книги полные версии бесплатно без регистрации .txt) 📗
Князь стрепенувся, відганяючи від себе такі думи: коли ноги отак боліли, як нині, то чорні спогади завше лізли в голову. Він оглянувся: двері відчинилися, тільки на той раз зайшов не тивун, а малий Ізяслав. Отроча було вдягнене у довгу льолю, підійшло до вітця, чалапаючи по долівці босими ногами.
– А ти чого не спиш? Хіба ж не хочеш вирости, богатирем стати? Чи ти забув, як я тобі оповідав?
Князь підняв його, посадив собі на коліна, почав гоцькати, не зважаючи на біль у нозі.
– Хочу з тобою шпати, – пробубнів малий.
Князь поцілував його у голову.
– Перед походом прийду попрощатися, а ти розкажеш, що тобі привезти із землі суздальської, добре?
Малий кивнув.
– От і лад, а тепер біжи.
Ізяслав стрибнув на долівку і побіг-почалапав до дверей, знову залишивши Ярослава на самоті.
Князь київський не посміхався майже ніколи, тільки при своїх дітях. Коли малеча обсідала йому руки й коліна, князь чувся на сьомому небі від щастя, він найбільше любив дітей. Не те, що його батько. Ярослав пролив багато крові, доки сів на батьківському столі, майже всі брати вже мертві. Невже і з Мстиславом воювати доведеться? Не дай Боже. Що дорожче є: любов братня чи земля руська?
«Велика земля руська, і лад у ній буде», – згадав приказку Ярослав. Буде, тільки коли?
– Якщо Мстислав посміє виступити – варягів на нього нашлю. Подивимося, чия буде зверху, – сам до себе мовив Ярослав.
Двері знову відчинилися, і вже вкотре ввійшов тивун.
– Люд збирається, челядь столи понакривала.
– А бояри?
– Сходяться.
– Варяги?
– Давно вже порозсідалися.
– Добре, зараз і я піду, тільки помолюся за вдалий похід.
Іще батько його, князь Володимир, любив пирувати з дружиною. Він не жалів для воїв ні їжі, ні питва, ні золотого та срібного посуду. Дружина просто обожнювала свого князя, і він міг повністю опиратися на неї. Саме при Володимирі послабився вплив боярських родів і зросла сила князя. Ярослав намагався робити так же, треба виховати собі молоду дружину, щоби не залежати більше ні від бояр, ні від варягів.
Такі роздуми заполонили голову князя Ярослава, коли він виходив із терема і йшов до столів. Вечір уже повністю обійняв Княжу гору, повиходили зірки на небі, переморгуючись зі смолоскипами на землі.
Вечір був теплий, справді літній. Князь знав, що завше має приходити на пир останнім, так і зробив цього разу. За столами вже порозсідалися мужі його ліпші, всі чекали тільки на князя.
Ярослав, як завше, пив до своєї дружини. Дружина гула. П’янкий мед лився рікою, бояри і вої ламали руками хліб та печеню – всього на столах княжих було вдосталь. Ярослав сів так, аби бачити всіх, найперше знайшов очима слів Мстиславових. Їх посадили поруч із боярами, навпроти варягів. Був тут Середич, Лука, іще двоє, яких князь не знав, а також купець Вадим. Очевидно, оклигав уже після рани, це добре. Нехай і далі свою роботу робить. Біля Мстиславових примостився Каніцар – стара і хитра лисиця. Якщо Середич був лисом деревлянським, то Каніцар – київським, полянським. Он уже хвостом крутить, заводить бесіду із Лукою, меду йому підливає.
Князеві також налили, він підняв свою братину.
– П’ю за здоров’я брата мого Мстислава та за його вірних дружинників, що пирують сьогодні разом з нами!
Ярослав випив і пустив братину по колу. Сам же спостерігав далі. Каніцар продовжував підливати то Луці, то Середичу.
– Гей, достойний Каніцаре! Чи ж гордуєш своїм князем?! – гукнув йому Ярослав через стіл.
Боярин відразу почув, поглянув на нього.
– Нехай мене Перун поб’є, великий княже. Ми всі тебе любимо й горою за тебе станемо! Правду кажу?
– Правда! – гукнули вже підпиті бояри.
– Тоді чого так далеко сів від мене? Чи ж забув, що люди заслужені мають сидіти до князя свого найближче!
Каніцар і тут знайшовся що відповісти:
– Поглянь-но, великий княже, коло тебе сидять воєводи і тисяцькі, а ще сли брата твого. Не мені вже до справ державних пхатися, я хіба порадою тепер помагаю.
Князь вдав, що не зрозумів значення цих слів, а знову підняв свою братину.
– Бояри все були опорою князя. Ми втратили Дашка, а брат мій – мужів своїх ліпших, – Мирослава і Вуя, – яких ми всі знали. Ті мужі іще батькові моєму служили вірно, імена свої славою вкрили. Випиймо, за упокій душ їхніх!
Випили мовчки. Тут знову заговорив Каніцар:
– Раз ми, великий княже, уже сидимо разом зі слами твого брата, то, може, повідаєш нам, з чим вони прибули? А ми тобі щось порадимо.
На вигляд це були смиренні слова, але Ярослав почув у них погрозу. Тільки він, князь київський, бояр не боявся. Мить подумав, чи казати правду. А чого б ні? Нехай сли подивляться та перекажуть братові, які суть бояри київські і що не тільки сам князь справи вирішує.
– Брат мій Мстислав проситься на стіл чернігівський.
Поміж столи пішов шум.
– Сіверь – уділ князя київського. І що, будеш із братом ділитися? – запитав Каніцар, який на правах найстаршого вів розмову з князем від імені боярства.
– Давно вже урік єсмь йому землю муромську. Коли хоче – нехай у Муром іде. Коли ж нема на то його волі, то нехай прибуде до Києва на розмову братню. Порадимося, щось придумаємо…
Знову пішов шум. Тут із місця підвівся Торн.
– А дозволь, княже, і мені слово мовити.
– Говори, воєводо.
– А скажи нам, великий княже, коли ми ратилися із ворогами, коли збирали докупи землю, коли кров свою лили, де тоді був твій брат? Чого він тоді не вийшов зі своєї Тмутаракані і не прийшов тобі на поміч? Тепер же йому княжества більшого захотілося, хоче прийти на готове?
Це було дуже зухвало. Пир затих, чекаючи, що скаже князь. Ярослав уже почав жаліти, що за п’яним столом дозволив закрутити цю розмову. Йому зараз треба говорити або дуже гостро, або дуже мудро.
– Мій брат показав себе як добрий воїн, сильний муж. На землях північних мені рука міцна потрібна, аби племена і роди тамтешні в покорі тримати. Земля руська велика, і пішла вона не з Новгорода, не з Суздалі і не з Мурома. Русь пішла із Києва, і наш город є матір’ю усіх городів руських. А тамтешні, північні князьки забули, що здавна дань Києву давали, не хочуть тепер коритися. Їх добрим словом у покорі не втримаєш – тільки рукою сильною. Усі землі мусять Києву кланятися, як за вітця мого було і за діда.
Цими словами князь вбивав відразу двох зайців: найперше повертав на свій бік київське боярство, а ще набивав собі ціну перед вікінгами, яких навіть після відходу славного ярла Еймунда лишилося ще досить багато у київській дружині. Русь Київська і справді була набагато древніша за слов’ян ільменських, та й самі слов’яни оселилися там не так давно, а, породичавшись із мер’ю та чуддю, і собі такими ж дикими стали. Силу півночі принесли варяги, бо тільки з приходом Рюрика північ спробувала стати нарівні з Києвом.
Торн ніби читав його думки, продовжував:
– Хіба ж мало мужів достойних у твоїй дружині, хіба сам не маєш кого в Муромі посадити? Скільки ми крові проливали за тебе, княже, скільки боїв разом виграли?! Скажемо Мстиславові, аби сидів у своїй Тмутаракані, а коли буде гавкати, то і звідти виженемо!
Тепер схвально загули варяги, бояри з Новгорода, Полоцька та багато молодих дружинників. Ярослав поглянув на Луку і Середича – ті зблідли, боярин підвівся.
– Не ти садовив там князя нашого, аби виганяти, варяжине. Мстислав – добрий воїн і прислужитися Русі може немало.
– То нехай у Тмутаракані служить. Коли ж і піде до Мурома, то і так звідти тікати буде – не всидить. Не така там земля, аби князь зайшлий сидів! – нахабно перервав Середича Торн.
Усі варяги знов зареготали.
Ярослав підвівся – всі враз затихли, Торн і Середич сіли.
– Досить. Я почув тебе, воєводо, тепер ви речіть, бояри.
Слово знову взяв Каніцар:
– Мстиславові і справді не всидіти в Муромі – там не люблять чужинців. Земля там є бідна, люд дикий, убогий, навколо самі пущі та болота. Ні, не захоче туди йти Мстислав, тільки розгнівиш його, княже, бо він муж дуже гордий. Коли ж знову братня війна спалахне, то ми за тебе, Ярославе, вже не потягнемо. Досить нам кров братню проливати. То ліпше віддай йому землі сіверські, нехай сидить там, печенігів пильнує. Ти поїдеш до свого Новгорода, а нам тута від степовиків ніякого життя нема. Сіверяни давно вже плачуть сльозами гіркими, князя собі хочуть.
