Через кладку - Кобылянская Ольга Юлиановна (книги бесплатно читать без .TXT) 📗
- Правдоподібно так. Зрештою, до того треба також відповідно приготовитись. Але не гадайте й ви, як вони, що в мене нема почуття приналежності до своєї народності. Навпаки, я лиш не хочу себе в праці шматувати. Я маю звичай віддаватися цілком тому, чому віддати рішаюся. Іншими словами: що даю, даю цілком. - По якійсь хвилині мовчання почав: - Хтось раз слушно з наших талановитіших сказав: «У нас кричать усе і всюди - «працювати для народу». А виходить, що ті «випрацьовані здобутки» не для цілої нації, а виключно для «мужицтва». Я питаю, чи нам не спинатись у наших змаганнях понад здобутки для мужицтва? Не відриватись (в тоншім смислі) від нього, становлячи з себе, себто інтелігентів, другу окрему верству, котра вимагає й для себе праці, науки, штуки й інших здобутків культури? Хоч небагато, а ми для того свого народу, мужика, бодай як не вже щось зробили, то робимо. А для інтелігенції? Для нашої інтелігенції ми ще нічого не зробили. Я мрію про те, щоб у нас було якнайбільше глибокої поважної інтелігенції. Інтелігенції національно-культурної, а по правді, того всього ми ще й досі поза мужиком не бачимо майже нічого більше. В тім велика часть нашої властивої хиби. Я питаю, - додав по хвилі задуми, ніби звертаючи на інше поле, - що може для людини кращим ідеалом бути, як не власне - людина? Гарна, трудяща, укінчена людина, в тисячах шляхетних постатей? А між тим, яке нутро сучасного українця? Чи взагалі відкрите воно вже? Українець його не знає, поминувши вже найглибшу глибінь того нутра. Він не прийшов ще навіть до пізнання своєї власної сили через призмат правдивої інтелігенції - культури до пізнання, може, й великого призначення свойого народу. Взагалі говорячи, ми є народ, що ще себе не віднайшов. Тому як годен він масу, себто весь народ, організувати, поки він сам себе не зорганізує? Спершу - як одиницю, відтак як - масу, а вкінці - націю? Ось, - почав по хвилині дальше, - ми вже відкинули бога; але лиш тому, бо другі поступовіші нації відкинули його також. Одначе між тим коли ті другі народи дали замість того своєму народові науку, штуку, змогу пізнати себе, свої сили й найвищу культуру, шукають за новою мораллю, новими вартостями, стоїмо ми ледве на рівні їх колишньої найнижчої культури. Чи, може, ні? Що дали ми нашому мужикові для його душі, для піддержування його кращих зворушень серця, розуму? Науку, культуру? Ет! - додав, мов знеохочений, і махнув рукою. - На ту тему міг би я ще не одно сказати, а з товаришами на тій точці я все розходжуся. Але, - додав нараз, мов отямлюючися, - тепер не маю часу. - З тими словами витягнув годинник і поглянув на нього.
Відтак, сягнувши вдруге в грудну кишеню, вийняв з неї золоте пенсне і, заложивши перед очі, встав і поглянув у глибінь довгої алеї парку, мов перешукував там кого очима.
- Ось! Ви вже також готові з вашими очима, - спитав я, - що вживаєте в так молодім віці стекла? Донедавна, здається, ви його не вживали ще?
- Вже давно, - сказав він байдужне. - Але я вживаю його лиш тоді, як хочу вдалі що докладно добачити. Зблизька бачу добре.
- Вичікуєте кого? - спитав я.
- Властиво - ні, - відповів вія, а відтак додав: - Сестра казала, що, може, вийде на прохід і буде за мною виглядати.
- Сама? - спитав я.
Він глянув допитливо на мене.
- Не знаю, - відповів. - Може бути, до неї прилучаться її колишня учениця, панна Ірина Маріян, і кузинка тої ж, панна Наталя Ливенко.
Я не питав більше, але почав і сам переходячих цікаво озирати. Тон, яким вимовив він слова «Наталя Ливенко», полишив щось у моїй душі.
- І мені пора йти. - обізвавсь я нараз і піднявся живо з лавки. - Ви залишитесь, правда? - спитав я. Він поглянув на мене.
- Чому? Ні. - Відтак додав: - Я також піду з вами. Здається, вони ледве чи надійдуть ще. Ну, а як надійдуть, то нехай. У мене «ферії» сьогоднішньої днини вже скінчились; треба вертати до своєї хати. Там, може, ждуть на мене.
Я знов поглянув на нього. Перед хвилею казав, що може з'явитися вона тут, а тепер у хаті може «ждали» на нього. Він відгадав мої думки.
- Книжки, праця й акти ждуть і зітхають за мною. А з ними я, певно, ще так і так побачуся; а як не нині, - додав мов більше в думках і до себе, - то незабаром.
І з тими словами, попрощавшись, поспішив, немов бажав бути сам, а там далі за якийсь часок зник мені цілком з очей.
Я залишився.
Мимоволі насунулись мені слова Мані. Він не був типом; він був одиницею, з цілою самітністю й дивацтвом, які відрізняють чоловіка чи одиницю від одиниці. Але одиницею значною й не буденного роду. Ось його залишає теперішня боротьба спокійним, як і жертви, що падуть у тім і цім напрямі. Він дивиться якимись іншими очима в будучність, поширеними, може і понад наші голови. Глибини жадає від нас і поваги. Організації одиниці з собою. Так, так, Несторе. Я також «мужик», що не віддалився ще від мужицтва, котрий якщо пише й робить, то пише, почавши від себе, і якщо робить, починає від себе, щоб наслідки праці лиш для нього світились, а ти - не мужик.
Майже з тужливим серцем вернув я додому і, кинувшись по привичці по проходах на отоману та запаморочившись димом папіроски, я понуривсь у думках. При Несторі я відчуваю, що я в'яну й усихаю і що в мені не виростає вже більше ніщо свіже.
Мені треба сина.
Я дотепер не жив так, як слід, а може, тому, що я ще мужик, і для того, я відчуваю це, хотів би жити дальше в свойому сині. Моя мати вважала й уважає мене ціле життя своє - як виключну свою власність. Але наді мною, як над певною цілістю - вона ніколи не застановлялася. Тому багато, що склалося в мойому житті, можу приписувати і впливові її істоти. Правда, голод за якимось так зв. особистим щастям не підточує мене вже так, як колись, особливо тоді, коли я розлучився з нею. Тепер я працюю вже цілком спокійно; лиш коли здибуюсь з Нестором і, дивлячись на нього, бачу мимоволі і її, обзивається тут і там легкий звук туги в моїх настроях.
Одначе раз я мушу з собою до кінця дійти! Піду по довгім часі знов до вірменочки, і...
Був.
Вона ще така дитинна! Її тішить ще все, що тішить і її малих братів та сестер. Вона! Боже милий! Я все ще чую її личко близько свого, як нахилялась до мене над столом, коли записував я їй щось на її просьбу в «пам'ятник» - і переходжу все з нею обговорюване. Що вона мені таке казала? Було між тим щось важне для мене? Щось значне саме собою? Говорили ми про мій народ? Або щось інше, що до нього відноситься?
Ні.
А нащо ж я її тямлю?
Ми не маємо нічого спільного; вона не належить навіть до мого народу.
Коли так, то що мені з такої жінки, що не поділяє зо мною й інтересів мого народу, а провадила б біля мне лише життя вегетативне? А все ж таки мене тягне до неї, - вона чудова, чудова і молода!
Ех, Богдане, ти мужик. Ти живеш, як і мужик, - очима…
А все ж таки нащо ж я її тямлю?
(Все пізніше).
Не сподівався я того.
Славний скрипак І. дав у нашому місті концерт. Я й мати поїхали туди. Не одержавши вже першорядних місць, я взяв середущі. І сидимо ми посередині маси крісел і публіки в багато освітленій музичній залі й слухаємо. Грає він, цар тонів і струн, і мов душу на нитки розділює, грає і в світ якийсь безбережний з самих тонів пориває. Якби не мати, що не менш уважно слідить за музикою, як я, - я був би до скінчення концерту й з місця не рушився. Одначе вона з досади, що не сиділа в перших рядах, як звичайно, і цього вечора прийшлось їй мати плечі других людей перед собою, - раз уже не знаю котрий оглядалась і за кимсь роззиралася. Так і тепер. Вона зблизилась нараз таємничо головою до мене й прошептала так само:
- Глянь, Богдане, на два ряди перед нами направо. Я, затоплений у музиці й будячись немов з іншого світу і знов своїм звичаєм не добачуючи відразу, що бачили очі матері, питаю:
